Депутатство з нулями

Зараз, коли виборчі пристрасті, здається, вже вляглися, про це можна розповісти. А було це за тих благословенних часів, коли слово «тушка» ще не мало нічого спільного з торгівлею депутатськими місцями, а «піаністи» тиснули не на кнопки голосування в парламенті, а хіба що на пальці ворогів народу, які не хотіли визнавати себе шпигунами Японії й заодно Австралії.

Отже, політичне життя в Україні, яка лише нещодавно, як вірили наші патріоти, нарешті перестала бути радянською республікою і російською колонією, у вищезгадані часи буяло з небаченою донедавна силою. Адже чому раніше на вибори справно ходили? У фойє місцевого профтехучилища, де громадяни зазвичай віддавали свій голос за одного–єдиного депутата, влаштовувався буфет, розливали горілку і роздавали пиріжки, і звідти народ ще довго не розходився, п’яно розпитуючи одне в одного: «Ти за комуністів, а чи за більшовиків». «Чарка й пиріжок» — ось як назвати б цю колонку, але ж ми не їсти сюди прийшли. «Ми народились тут, щоб пасти свині», — можна було б згадати віршик відомого поета–депутата, але теж не випадає, бо скажуть, що не патріотично, оскільки «у нас і свині солов’їні», а за це Батьківщину не дуже продаси.

Загалом, скільки коштує сьогодні голос виборця, відомо, мабуть, кожному, хто ще не викинув свій телевізор. Не помахати за півсотні прапором на мітингу і не постояти в пікеті біля Ради, а так щоб по–дорослому продатися з фракції значно дорожче. Скільки, кажете? Правильно, 450 тисяч доларів у звичайному целофановому пакеті, а потім щомісяця по 25 тисяч, і теж доларів. А скільки власного душевного тепла треба вкласти, хтось знає? Одна з чесних кандидаток нещодавно вивісила кошторис своїх виборчих витрат: чай–кава, стільці–авторучки, загалом набігло десь 30 тисяч баксів. Смішно, звичайно, мабуть, через це й не пройшла. Мама даремно казали, що й зі сміху люди бувають, тому що наразі йдеться не про людей, а про народних депутатів, а це вже надлюдські зусилля і нелюдські гроші. Нехай навіть у звичайному целофановому пакеті.

Утім, кандидатська мама була права, за її часів обходилися вищезгаданими пиріжками. А іноді навіть буфету не треба було, і вистачало лише згоди на те, щоб цілком безплатно стати слугою народу, уявляєте? Важко повірити, але було. Використовували, щоправда, інші важелі підйому заду з канапи, але принаймні щодо автора сих рядків управу знайшли більш ніж відповідну.

Пригадую, як чудового травневого ранку несподівано дізнався, що одна з нечисленних на той час партій приїхала пропонувати мені депутатство у своїх рядах. Цілком задурно, уявляєте? Причому з обох боків. Хоча ні, поважні емісари в особі партійного голови і його заступника мали з собою неабиякі аргументи. Пиріжків із чаркою не пропонували, бо спожили їх ще в дорозі до нашого благословенного «губернського» міста, але книжки привезли. Точніше, одну. «А ви маєте таке?» — змовницьки всміхнувшись, спитав голова, підсуваючи мені грубенький том «Майн кампф» Адольфа, якщо хто не знає, Гітлера. «Ви вже питали про це», — відповів я, згадавши, як свого часу до діда, який щойно повернувся з радянської каторги, приходили такі самі літературознавці в штатському, пропонуючи почитати «Націоналізм» Дмитра Донцова. Власне, за що той відсидів. «Це був не я, — скинувся голова, — я не міг пропонувати, бо тоді ще не народився».

Ой, як негарно вийшло, подумалося того разу. Цілком можливо, що це був не він, а його брат. Нашого брата–чекіста точно важко з кимось іншим сплутати, тим паче дідові, з його десятирічним реченцем читання і писання кайлом на уранових копальнях Казахстану. А щастя було так близько — без пиріжків і горілки, і навіть без стільців–авторучок. Просто дай згоду, і матимеш необхідну кількість виборчих голосів, всівшись у депутатське крісло поруч із, страшно сказати, самим Жулинським, а може, навіть Драчем. Забув попередити, що купувати приїздили письменника, і що це був один з перших призовів–наборів до Верховної Ради вже «незалежної» України, де гуманітаріїв було — хоч греблю гати. Тому не дивно, що одразу згадалися основні розходження з владою, які, наче в класика–дисидента, були здебільшого стилістичні. Хоча без фізіології теж не обійшлося. Ну не хотілося, обтрусившись, іти в прийми до того, хто протягом історії твоєї родини бив тебе по голові, розумієте? Тим паче, що пиріжків, як на гріх, а чи на щастя, не було, а якби навіть були, то все одно випірнула б вищезгадана «стилістика», згідно з якою голодувати на революційному граніті за Україну можна хоч із Драчем, але обідати все ж таки краще в різних буфетах.

«З вами важко домовитися», — пригадую, оговтавшись, доповів мені партійний голова. «І це вже казали. Хоч і не ви, але тому самому Донцову». Пригадуєте? Чому ви не з нами, друже, ви ж порядна людина. Саме тому, пане товаришу, саме тому. Чи варто казати, що депутатом я тоді так і не став, як, власне, ще двічі після того. Але це вже історія з іншими нулями.

Ігор БОНДАР–ТЕРЕЩЕНКО,

письменник, літературознавець,
арт–критик