В Україні вперше централізовано закупили алотрансплантати шкіри
На замовлення Міністерства охорони здоров’я Медичні закупівлі України вперше закупили алотрансплантати шкіри. >>
Дмитрикова радість
22.11.2012
«Дивись, я ходжу!» — радісно вигукує малий Дмитрик. Із мамою і сестричкою Лаурою. Фото Миколи КАРНАРУКА.
6 квітня 2011 року в матеріалі «Дмитрикова напасть» «Україна молода» розповідала про біду черкаського хлопчика Дмитрика Шишкіна. Хлопчику на той час було трохи більше двох років, він мав вроджену двосторонню клишоногість і зовсім не ходив, а тільки повзав по квартирі. На той час сином опікувався батько Василь. Із дружиною Оленою вони саме розлучилися, виказуючи одне одному чимало претензій. Було відчуття, що за тією боротьбою до проблем дитини руки не дійдуть.
«І малює, і ліпить. Та найбільше любить... ходити»
На операцію у молодих батьків не було коштів, збігав час, а такі оперативні втручання, запевняли лікарі, зазвичай роблять малюкам у віці до шести місяців.
Тоді «УМ» і розповіла про Дмитрикову напасть начальнику Черкаського міського управління охорони здоров’я Олегу Стаднику. І він, як дитячий ортопед — травматолог за фахом, пообіцяв розібратися у ситуації, провести консультації з черкаськими фахівцями, аби визначитися, чим можна допомогти цій дитині.
Після тієї розмови до «України молодої» зателефонували з управління охорони здоров’я і попросили телефон батьків Дмитрика. З того часу ми не забували про цього малюка з біленьким чубчиком, цікавлячись його долею. І ось радісна звістка — після двох проведених операцій Дмитрик нарешті почав ходити.
Звісно, дуже хотілося побачити маленького героя тієї публікації, тож ми зателефонували його мамі Олені, з якою малюк нині мешкає, та напросилися в гості.
«Приходьте у будь–який час, коли вам зручно», — почули в телефонній трубці приємний голос.
Купивши гостинців, йдемо до Дмитрика. Тепер він живе у затишній трикімнатній квартирі практично у центрі Черкас разом iз мамою, новим татком Василем, зведеною сестрою Діаною, десятимісячною сестричкою Лаурою та з бабусею і дідусем.
Щойно Олена відчиняє двері, із зали в коридор вибігає сам Дмитрик. У нього в руках книжка, а на обличчі — радісна посмішка. Малому тепер уже чотири роки, він підріс і подорослішав. Узявши солодощі, Дмитрик каже: «Дякую!». І тут же чимчикує до вiтальнi та радісно повідомляє, щойно ми сідаємо на диван: «Дивись, я ходжу!»
Малюк упевнено намотує кола по периметру кімнати і цьому незвичайному диву щиро радіють не лише його мама Олена, дідусь Микола Васильович, який теж присутній при нашій розмову, а й ми.
«То як справи, Дмитрику?» — запитуємо у хлопчика, який після кількох пробіжок кімнатою підходить до дивана.
«Нормально!» — відповідає малий і бере до рук зошит iз малюнками.
«Це твої малюнки?» — цікавимося.
«Він у нас і малює, і ліпить з пластиліну, а ще йому подобається журнали роздивлятися», — хвалиться щаслива Олена.
«Дуже люблю!» — підтверджує мамині слова малий.
А на наше запитання «Скільки ж йому років?» тут же береться старанно перераховувати пальчики на лівій руці — «нуль, один, два, три, чотири».
«Це він у нас рахує не з одиниці, а з нуля», — пояснює з усмішкою Олена і гладить сина по світлому чубчику. Каже, що нині найулюбленішим заняттям її сина є ходьба. Коли родина виходить на прогулянки, то Дмитрик йде поруч і не хоче сідати до коляски.
«Запитую його, чи не втомився. Пропоную проїхати трішки, а він: «Ні! Я сам!» — і йде далі», — пояснює Олена.
Щасливий, у брейсах, підвівся з колін
«Синочок наш ходити почав зовсім недавно, з вересня», — продовжує Олена, тримаючи Дмитрика за руку. Малий стоїть біля дивана й уважно слухає розмову дорослих.
Мама розповідає, що спочатку оперувати сина не можна було через малу вагу, рахіт та слабкі судини. Єдиний, хто потім узявся за це, обіцяючи, що хлопчик ходитиме, був завідуючий дитячою ортопедією Черкаської обласної дитячої лікарні Микола Запорожець.
Першу операцію на лівій нозі лікарі зробили Дмитрику в червні минулого року. Вона обійшлася родині приблизно у 13 тисяч гривень.
Операція тривала майже дві години, але на п’ятий день після неї у малого пацієнта почався некроз м’язів. Та лікарям вдалося врятували ніжку — шкіру на стопу пересадили зі спини.
У лікарні хлопчик пробув три місяці, три тижні з яких — у реанімації.
А операцію на правій нозі провели у січні цього року й оплатили вже бюджетним коштом. Її вартість, за словами мами, трішки менша.
«Праву ніжку приблизно з півроку готували до оперативного втручання, гіпсували кожні десять днів, аби сухожилля та зв’язки стали еластичнішими», — пригадує Олена. Зізнається, що коли Дмитрика оперували, якраз була вагітна донечкою, то ж усе відбувалося наче в тумані. Не помітила, каже, як і вагітність виносила — так переживала за сина.
Після операції Дмитрик не ходив, а весь час був в ортопедичному взутті.
«Ось у нас такі ортопедичні черевички — брейси. Дмитрик у них після операції був цілодобово, ми знімали їх тільки аби покупати його. Тепер малий тільки спить у цьому взутті», — Олена показує нам два маленькі черевички, з’єднані докупи кріпленням. У такому взутті дитина вільно рухає ногами в колінах і навколо ступневих суглобів.
Олена каже, що коли лікарі дозволили їм розпочати ходьбу, то спочатку син боявся робити перші кроки і за звичкою починав повзати. Але потім зрозумів, що тепер він має змогу ходити й почав цьому вчитися. Спочатку рухався по дивану, стояв, тримаючись за спинку, а далі зрозумів, що ходити краще. Правда, інколи ще стає на коліна, аби поповзти, але це буває вкрай рідко.
Тепер мати щаслива, що все позаду і що її дитина вже робить свої перші кроки.
Цій молодій жінці чимало довелося пережити, адже Дмитрик народився не лише з двосторонньою клишоногістю.
«Я побачила ці ніжки й посунулася по стіні. Ноги були підняті вгору, а ступні вивернуті всередину, їх судомило. Я боялася взяти дитину на руки, щоб не зробити їй боляче», — пережите досі не дає Олені спокою.
Але це, наголошує жінка, не було основною їхньою бідою. Оскільки пологи пройшли важко, то її дитина народилася синя і не закричала. У хлопчика був крововилив у мозок, він перебував під апаратом штучного дихання, а після виписки довелося з малюком довго їздити по лікарях у Черкасах та Києві.
«Але тепер нас уже зняли з обліку, слава Богу. Треба перегортати цю страшну сторінку життя, котра була в нас», — полегшено зітхає Олена. Вона радіє, що життя потроху налагоджується. Каже, Дмитрик спілкується зі своїм батьком, але живе з нею.
«У моїй практиці така операція — перша, і вона успішна»
Сьогодні мати хлопчика готує сина до дитячого садка. Того дня, коли ми були в гостях, вона збиралася вести Дмитрика у поліклініку, аби зробити чергове щеплення.
Олена планує віддати сина у дитсадок наступної осені. І не у спеціалізований ортопедичний, адже великих відхилень черкаські ортопеди у дитини не знаходять. Жінка переконана — її синові буде краще саме у звичайному дитячому закладі. Це допоможе хлопчикові в майбутньому уникнути комплексів. А поки Дмитрикові треба зміцніти, підрости і, як жартує його мама, «зменшити жадібність».
Мовляв, малий став великим «одноосібним власником», і хоча в нього іграшок — «вагон і маленький візочок», але коли бавиться з іншими дітьми, ця риса нерідко проявляється.
Треба хлопчикові попрацювати і з логопедом, бо його мова, наголошує Олена, ще «кульгає». Хоча лікарі оптимістично стверджують: з часом малюк «і виговориться, і виходиться».
За словами завідувача ортопедичним відділенням Черкаської обласної дитячої лікарні Миколи Запорожця, лікувати малюків із клишоностістю потрібно відразу після народження. Нерідко з цим недугом можна справитися з допомогою гіпсу. Але якщо це не вдається, тоді проводять операцію, яка подовжує ахіллове сухожилля.
«У Дмитра Шишкіна була запущена клишоногість. Ліва ступня у нього була більше розвернута і звисала вниз, довелося робити повну реконструкцію. У моїй практиці це перша така операція, і вона пройшла успішно», — говорить Микола Олексійович.
«Завдяки таким добрим людям потрошку вичухуємося від проблем. Але до 17 років будемо під наглядом у Миколи Запорожця. Це лікар від Бога, адже те, що було в нашого сина і що він зробив, — словами не передати. Ми дуже вдячні йому і всім, хто нам допомагав, правда, синку?» — підсумовує Олена.
Малюк на знак згоди киває головою і йде по колу великої вiтальнi, аби ще раз показати нам, як красиво вміє тепер ходити. Від щастя Дмитрик аж сяє.
«Спинку тримай прямо, ручки рівненько. Ось так, молодець!» — підказує мама Олена.
«А як солдати ходять?» — підбадьорює онука дідусь Микола. Після цих слів Дмитрик випрямляється, як струна, високо піднімає голову і чимчикує ще старанніше, не приховуючи своєї радості.
«А розкажи, кого ти любиш», — запитує мама, коли ми прощаємося.
І щасливий Дмитрик, зупинившись, перераховує: «Люблю маму, сестричок Діанку та Лауру, і бабусю, і дідуся, і папугу Кешу».
