Шах, король «п'ятачка»

      Без цього велетня збірну України уявити важко. Він разом із національною «синьо-жовтою» командою пройшов шлях із групи С до 9-го місця на чемпіонаті світу в класі найсильніших збірних та участі в Олімпійських іграх, і скрізь його внесок у загальнокомандний успіх був дуже вагомим. Надворі літо, нібито не час говорити про хокейні справи, адже всі можливі турніри вже завершено. Але всі легіонери якраз приїхали з далеких країн додому, і є можливість поговорити по щирості, без прив'язки до конкретних матчів. А Шахрайчук до того ж щойно відзначив у Києві 30-річчя. З нагоди ювілейного дня народження ми розмовляли з Шахом, як називають Вадима друзі та вболівальники, і про приємні речі, і про проблеми, бо куди ж без цього...

      — Вадиме, вітаємо тебе з ювілеєм від імені всіх прихильників хокею в Україні. Чи не сприймаєш ти 30-річчя як завершення якогось етапу, початок іншого «вікового цензу»?

      — Відзначаючи ювілей у колі друзів, відчув, що 30 — це таки визначний вік. Розумієш, що кар'єра наближається до завершення. Це час, коли вже можна озирнутися назад, подивитися, чого ти міг досягти у хокеї і чого досяг.

      — Як ти відпочиваєш по завершенні хокейного сезону?

      — Ми з родиною провели два тижні в Єгипті, а потім відпочивали в турецькій Анталії, де, до речі, жили в одному готелі з бронзовим призером чемпіонату СРСР 1985 року у складі «Сокола» Євгеном Шастіним, який нині працює тренером в омському «Авангарді».

      — У новому сезоні ти продовжуватимеш виступи за московське «Динамо»?

      — Минулого року я підписав із динамівцями дворічний контакт, рік відіграв за тренера Білялетдінова, ще стільки ж виступатиму під керівництвом нового наставника — Крикунова.

      — Як тобі ведеться у Росії? Наскільки відчутна різниця між СЄХЛ, де виступав київський «Сокіл», і російською суперлігою?

      — У Росії з кожним роком ставлення до хокею стає професійнішим, розростається відповідна інфраструктура. Суперліга і за рівнем гри, і за зарплатами наближається до найкращої ліги світу — НХЛ. Становище ж у нашому домашньому хокейному господарстві не витримує жодного порівняння.

      — Участь «Сокола» у наступному відкритому чемпіонаті Білорусі — це плюс чи мінус для України?

      — У «Сокола» фактично не було іншого виходу. Ще маємо дякувати білорусам, що вони прийняли нашу єдину професійну команду до своєї першості, інакше на нашому хокеї можна було б узагалі ставити хрест. Але при цьому заявка українського клубу до чемпіонату іншої країни — ще одне свідчення деградації хокею в Україні. Якщо в перші роки після розпаду СРСР «Сокіл» перебував серед лідерів Східноєвропейської ліги, то в останні пару сезонів уже скотився в середину турнірної таблиці. Ви бачите, що гідної зміни у вигляді молодих вихованців зі школи «Сокола» немає, і це дуже засмучує.

      — Давай трохи про приємніше. Як ти сприйняв звістку про виграш колишнім киянином Русланом Федотенком Кубка Стенлі?

      — Перш за все, це велике досягнення для самого Руслана, його особистий фантастичний успіх як спортсмена. Адже відомо, що багато хокеїстів грають у НХЛ по 20 років, а так і не наближаються до заповітного трофею, а дехто, вже марячи Кубком, зупиняється лише за крок до нього. Так, наш земляк Олексій Житник двічі грав у фінальній серії Кубка Стенлі (в 1993 році у складі «Лос-Анджелес кінгз» проти «Монреаль канадіенс», і у 1999 році за «Баффало сейбрз» проти «Даллас старз». — Авт.), але головний приз так і не підняв над своєю головою. Більш вдалим виявився нащадок українців Дейв Андрейчук, партнер Федотенка по «Тампі», якому чаша підкорилася після 22 років, проведених у НХЛ.

      Узагалі, завоювання Кубка Стенлі українцем дуже почесне й престижне для всієї держави. Відомо, що наші спортсмени своїми успіхами багато роблять для підняття авторитету України у світі. Зазвичай про нас згадують у зв'язку з боксерами Кличками, футболістом Шевченком або київським «Динамо», плавчихою Яною Клочковою. Мені як хокеїсту особливо приємно, що Руслан нагадав планеті, що існує Україна, а в ній і хокей, хоча, якщо казати про його стан, це буде зовсім інша розмова. Думаю, приїзд Федотенка до Києва (19 липня. — Авт.) з найпочеснішим для кожного професійного хокеїста призом має стати визначною подією для спортивної України. Якби у мене була така можливість, я б привіз Кубок Стенлі навіть за власний кошт і влаштував би свято.

      — Продовжуючи розмову про хокей міжнародного рівня, як на твою думку, чи в свою силу виступила збірна України на останньому чемпіонаті світу в Чехії?

      — За існуючих обставин, я вважаю, ми виступили нормально і виконали головне завдання — зберегли місце для України у вищому дивізіоні. Дехто може сказати, що 14-те місце — це провал порівняно з минулими сезонами, але ж треба дивитися на речі реально: в якому ще ігровому виді спорту наша держава постійно перебуває серед когорти найкращих команд світу? (Збірна України в дивізіоні А з 1999 року. — Авт.). До того ж, як відомо, хокей у нас навіть не входить до видів спорту, які фінансуються державою. Чесно кажучи, дуже хотілося б, аби ситуація змінилася на краще.

      — Які, на твій погляд, перспективи в української збірної на наступному чемпіонаті світі в Австрії? І що потрібно, аби відродити цей чудовий вид спорту в державі?

      — Поки рано вести розмови про наступний рік, але будемо сподіватися, що ми зберемося в найсильнішому складі і покажемо результат не гірший за цьогорічний, або й кращий, адже ми вже доводили, що можемо посідати місця і вищі за 14-те.

      Поки що український хокей не вмер. І можна сказати, що своїм виступом у Чехії ми допомогли продовжити його існування. Нам з року в рік обіцяють побудувати в Києві новий льодовий палац, але жодного кроку в цьому напрямi не робиться.

      Мені здається, що на чолі хокею України має стати впливова людина, можливо, політик, яка б справді піклувалася про наш вид спорту і робила конкретні дії з його відродження, як, наприклад, Фетисов у Росії, Лукашенко в Білорусі...

      — У лютому 2005 року Україна візьме участь у кваліфікаційному турнірі Олімпіади-2006 у Турині. Чи під силу буде нашій збірній протистояти командам Австрії, Казахстану і ще одному представнику попереднього відбору й посісти перше місце, яке надає путівку до Італії?

      — Завдання буде не з простих, це навіть важче, ніж зберегти прописку в елітному дивізіоні на чемпіонаті світу. Особливо з огляду на прогрес австрійців, які ледь не обіграли канадців (2:2) на ЧС-2004 у Чехії. До того ж, російські клуби, в яких грають українські хокеїсти, навряд чи матимуть велике бажання відпускати спортсменів на кваліфікаційний турнір. Тому, ймовірно, навантаження ляже на плечі хлопців із київського «Сокола», за яких ми переживатимемо. Якщо ж від нас щось залежатиме, намагатимемось допомогти збірній.

      — Що скажеш про молодь, яка мала б підростати на зміну ветеранам збірної, вихованих ще в радянській школі?

      — Знову повертаємося до головного: за умов такого ставлення до хокею, як зараз, молодим просто ніде виховуватися. Тому і від'їжджають за кордон наші юні хлопці при першій-ліпшій нагоді, вдома ж залишаються одиниці, які, попри все, вирішили присвятити себе спорту. При нашому рівні зарплат людям треба думати, як прогодувати родину, а хокей не надто в цьому допомагає. Ніяких зрушень у кращий бік я не спостерігаю.

      — Вадиме, чи думав ти про майбутнє пiсля завершення кар'єри гравця?

      — Поки ще маю велике бажання грати в хокей, тож хотілося б продовжити спортивний вік якнайдовше. Зараз важко загадувати наперед, але сподіваюся залишитися в українському хокеї й після того, як повішу ковзани на цвях, і продовжуватиму йому служити.

ЦИТАТА

Анатолій Богданов, головний тренер збірної України у 1998-2003 роках, — про Шахрайчука:

      — Вадим — справжній лідер, асистент капітана, уособлює в собі потужність і силу хокеїста, король «п'ятачка». Він ніколи не зачепить суперника нишком, але й образи грубіянові не пробачить.

      Вадим Шахрайчук

      Центральний нападаючий

      Народився 12 червня 1974 року в Києві.

      Зріст — 191 см, вага — 95 кг.

      Виступав за команди: ШВСМ (Київ, 1991-92), «Сокіл» (Київ, 1991-95), «Ак барс» (Казань, Росія, 1995-97), «Нюрнберг» (Німеччина, 1997-2000), «Авангард» (Омськ, Росія, 2000-01), «Локомотив» (Ярославль, Росія, 2001-03), «Спартак» (Москва, Росія, 2002-03), «Динамо» (Москва, Росія, з 2003 року).

      За збірну України провів 94 матчі, закинув 40 шайб, зробив 30 гольових передач.

      Дружина — Світлана, має сина Вадима й дочку Ангеліну.