...І повстане з попелу Посіч

Розташована поруч із Чорним лісом, контрольованим у ті часи УПА, Посіч зникла з лиця землі навесні 1950–го. Спецоперацію з ліквідації цього населеного пункту підрозділи НКВС провели за найвищими стандартами «бліцкригу» — дарма що справу мали лише з беззахисними чоловіками, їхніми дружинами й дітьми. Під вечір, у люту заметіль, «червонопогонники» оточили село і з криками: «Бандерівці, збирайтесь! Усіх вивеземо в Сибір!» — почали виганяти переляканих людей на вулицю. Хто що встиг вхопити — з тим і залишив рідну домівку.

Караючий перст Сталіна в мить позбавив посічан власних осель, домашньої живності — всього, нажитого важкою працею кількох поколінь. Це була демонстративно безжалісна розправа над мирним населенням, яке не зігнулося перед московитами в покірній позі раба й продовжувало підтримувати національно–визвольний рух.

«Вигнали, як бездомних собак»

— Усю нашу сім’ю — тата, маму, мене й п’ятьох братів та сестер — спершу запроторили в коломийську тюрму, — пригадує нині 80–річна Ярослава Ломей. — Через 9 тижнів перебування в неволі повідомили, що в Сибір нас не вивезуть, бо бракує місць у вагонах. Наказали забиратися геть. Коли ми повернулися додому, то побачили страшну картину — пустку замість села. На місці нашої садиби, наче після бомбардування, стирчав лише комин. Нас прихистив татів двоюрідний брат із Крихівців. Відтоді дві чималі сім’ї тіснилися у його невеликій хатині.

Улітку наступного, 1951–го, Ломеї спробували повернутися в Посіч. Глава сім’ї, як розповіла пані Ярослава, мав намір поставити на колишньому подвір’ї тимчасову дерев’яну будку й почати все «з нуля». Родина з радістю його підтримала. Тоді ніхто й гадки не мав, чим цей намір завершиться. Через кілька днів їхній тямущий кінь притягнув у Крихівці фіру з побитим до непритомності господарем. Згодом, прийшовши до тями, батько розповів, що так його понівечив дебелий голова колгоспу зі Старого Лисця, котрий успадкував посіцькі землі, аби туди ніхто з колишніх мешканців і носа не потикав. Невдовзі на тому пустирищі облаштували військовий полігон.

Позаяк більшу частину року він не охоронявся, посічани, котрі осіли в ближніх селах, примудрялися сюди навідуватися. Туга за рідною стороною була така непереборна, що годі було витримати. «Коли я вже була заміжня, ми з чоловіком чекали неділі, аби сісти на ровери (велосипеди. — Авт.) й махнути в Посіч, — зізнається Ярослава Ломей. — І хоча з кожним роком ця територія все більше дичавіла від бур’янів та дерев–самосіїв, такі поїздки заміняли мені їжу й питво, були, як бальзам на душу. Моя мама, як почули, що будуть умирати, попросили мене, аби відвезла їх востаннє глянути на тамтешні місця. Коли приїхали, мама впали на коліна: «Земелько рідна, скажи, чи будуть ще мої діти біля тебе працювати?». Я донині пригадую ці слова — і мені серце розривається: мама тут народилися, привели на світ дітей, а її та односельців вигнали звідси, як бездомних собак».

Партизанська столиця, приречена на загибель

Вигнання посічан супроводжувалося не тільки фізичним знищенням села та моральним приниженням його жителів. Радянська влада всіляко намагалася позбавити історичної пам’яті й їхніх нащадків. На сьогодні не відомо ні дати першої письмової згадки про село, ні точної кількості його мешканців перед каральною акцією. За фрагментами деяких дивом уцілілих архівних матеріалів, лиш недавно вдалося встановити, що на початку ХХ століття населення Посічі сягало майже тисячі осіб: 864 греко–католики, тобто українці, 23 віруючих латинського обряду та 28 жидів. Перед Другою світовою війною в селі діяли церква Святого Миколая, школа й велика читальня. Все це шість десятиліть тому перемололи гусениці радянських танків та артилерійських тягачів.

Не знати також, скільки посічан насправді стали жертвами депортації. За архівними даними, ешелоном №3 «визволителі» зі Сходу вивезли в Сибір та в Одеську область 214 жителів (54 сім’ї). Список тих, хто потрапив в ешелон №4, обривається на 209–й особі.

Уникнути фатальної долі за сталінського режиму Посіч навряд чи змогла б. Рано чи пізно енкаведисти знищили б село, аби позбавити передусім продовольчої підтримки українських повстанців, дислокованих у великих масивах тутешнього Чорного лісу. «Наші односельці постійно допомагали повстанцям харчами. Хоча самі бідували, а ділилися останнім куснем хліба. На той час я була дуже юна і не цілком усвідомлювала, за що воюють наші хлопці, хоча розуміла, що Україна для них була такою ж святою, як Господь Бог. За неї віддавали життя. Серед героїв — чимало наших односельців. Мамин брат Іван Киянюк був станичним і поліг невідомо де. На згадку про нього ми освятили символічну могилу на сільському цвинтарі», — розповідає Ярослава Ломей.

Для підлеглих Лаврентія Берії також не був секретом той факт, що керівництво УПА вважало Посіч однією зі столиць нескореної партизанської держави. Неподалік неї знаменитий повстанський командир на псевдо «Різун–Ґрегот» (Василь Андрусяк) влітку 1943–го створив перші підрозділи тактичного відтинку УПА–«Чорний ліс». 11 травня 1945–го (на той час, як відомо, вже капітулювала гітлерівська Німеччина) саме в Посічі при зібранні великої кількості своїх вояків полковник Різун–Ґрегот узяв шлюб із землячкою Євгенією Гуцуляк.

За місяць до того повстанський курінь знищив тутешній гарнізон енкаведистів і відновив партизанський статус села. Отже, Посіч дошкуляла сталіністам, як більмо на оці, і була приречена на загибель.

Благодатна аура — незнищенна

Паростки нового життя «проклюнулися» тут лише через сорок років після трагедії. У часи горбачовської перебудови колишні посічани разом із народженими в інших місцях нащадками почали збирати підписи з проханням дозволити їм повернутися на землю предків. Ініціативна група, активністю в якій відзначалися передусім Володимир Бойко (згодом став першим після виселення тутешнім війтом) та Михайло Дякун, зрештою, досягнула свого: у травні 1990–го Івано–Франківська обласна рада ухвалила рішення «Про відродження села Посіч».

Однією з перших сюди переселилася сім’я Витвицьких. «Ось там, під грушею, ми з чоловіком Михайлом і моїм братом поставили дерев’яну будку й почали освоювати здичавілу місцевість, — каже пані Галина, яка з квітня 2001–го незмінно очолює тутешню сільраду. — Спершу нас було з десяток сімей. Тепер у селі офіційно зареєстровано 102 особи. Проживає трохи більше, але повноправними мешканцями, за законом, вони стануть лише тоді, коли завершать будівництво своїх садиб і здадуть їх в експлуатацію. Моя донька Галя, нині студентка Університету нафти і газу, стала першою дитиною, яка з’явилася на світ у відродженому селі».

Генеральний план розбудови Посічі затверджено в 1995 році, проте їй ще далеко до впорядкованого поселення. Мініатюрний будиночок сільради (вагончик площею 27 м2), хоч і стоїть у майбутньому центрі села, та довколишні краєвиди більше нагадують американські прерії. Немає тут поки що ні пошти, ні школи, ні медпункту, ні жодного іншого соціального об’єкта. Та вони неодмінно з’являться.

Кілька років тому в розташованій за 20 кілометрів від Івано–Франківська Посічі розпочався будівельний бум. Сюди потягнулися заможні прикарпатці — і різко зросла вартість земельних ділянок. То тут, то там виростають ошатні дво–, триповерхові котеджі. Місцеві жителі сподіваються, що багаті прибульці зможуть скинутися і на впорядкування дороги, яка поки що різко контрастує з тутешніми привабами — чудовими хвойними й мішаними лісами, безліччю грибів та ягід, чистим як сльоза повітрям.

— За околицею села будується великий монастирський комплекс, — хвалиться Галина Витвицька. — Авторитетні святі отці, які тут побували, підтвердили, що, попри пережиту в середині ХХ століття трагедію, в цій місцевості збереглася особливо благодатна аура. Коли до мене хтось уперше приїжджає в гості, то здивовано запитує: «Як ви тут у лісі живете?». А потім зізнається: «Мені теж хотілося б сюди переселитися — про це ніби сама душа просить». І ми, плануючи в недалекій перспективі розвивати туризм, раді поділитися нашими цілющими багатствами з усіма бажаючими».