Сергій Сегеда роздає автографи шанувальникам. Фото Ніни Слюсаренко.
«Ця книга — стислий виклад знань, набутих мною за десятки років, — каже доктор антропології й етнології, професор Київського та Щецинського (Польща) університетів Сергій Сегеда. — Загальна ідея книжки — показати найглибші витоки фізичного типу й етнічної історії нашого народу. Усі народи в історії якоюсь мірою взаємодіють, їхні долі перетинаються. Утім, починаючи вже від доби палеоліту, можна простежити, як формувалися фізичні риси українців». Книгу «У пошуках предків: антропологічна та етнічна історія України» видала інформаційно–аналітична агенція «Наш час» у своїй серії «Невідома Україна». З неї можна дізнатися, зокрема, про що розповідають науковцям зуби, кров і відбитки пальців; навіщо репресували українських антропологів, «звідки прийшли» трипільці і чи була «спільна колиска» трьох братніх народів… Також Сергій Сегеда описує, як створювалися антропологічні портрети відомих постатей минулого — Нестора Літописця, Івана Сірка, князя Ярослава Мудрого — і якими є антропологічні типи сучасних українців.
Першим народом на теренах сучасної України, ім’я якого збереглося в писемних джерелах, є кімерійці, — розповів Сергій Сегеда на презентації своєї праці в книгарні «Є». Це кочовий войовничий народ, що в бою діставав собі пожиток. Етнічну приналежність кімерійців остаточно не з’ясовано. Більшість вчених вважає, що то були іранці. Далі були скіфи — орачі й кочівники. Перші сформувалися в лісостепу на основі місцевих племен доби бронзи (тшинецько–комарівської археологічної культури) і, за антропологічними ознаками, належали до фінномовної групи. Другі «базувалися» на іраномовній людності зрубної культури. Утім обидві групи звалися скіфами і тісно контактували між собою. Як це все можна дослідити?
Антропологи, вивчаючи фізичний «портрет» народу, враховують не лише кістяки й черепи предків, а й будову зубів, відбитки пальців, склад крові сучасників. За виглядом зубів українці належать до одного одонтологічного типу. Утім Сергій Сегеда виділяє чотири регіональні комплекси: північно–західний масивний, поліський грацильний, карпатський та південно–східний. Окрема галузь антропології — дерматогліфіка, що досліджує малюнок на долонях і пальцях. У нащадків тюрків на пальцях будуть видні завитки, а в європеоїдів — дуги і петлі.
Вивчення груп крові в Україні розпочалося в 1920–ті роки і було перерване через більшовицькі репресії. Сьогодні на Земній кулі відомо понад десять груп крові, вони по–різному розподіляються між народами. Україна поділяється на кілька «геногеографічних областей» (де переважає та чи інша структурна варіація крові): центральноукраїнську, деснянську, поліську, карпатську та південно–східну. Представники центральноукраїнської зони за кров’ю споріднені з південними росіянами й поляками. Поліщуки — з білорусами, росіянами і прибалтійцями. Карпатці — з болгарами, угорцями, словаками й сербами. Південно–східні українці (зокрема мешканці Донбасу), кровно близькі до нащадків запорозьких козаків, що нині живуть на Ставропольщині та Кубані.
«У генофонді українців на Середній Наддніпрянщині «тюркська кров» не залишила помітного сліду, — каже Сергій Сегеда — Це дещо розходиться з підсумками соматологічних, дерматогліфічних і одонтологічних досліджень, однак пам’ятаємо: кожна з цих систем ознак відображає різні «хронологічні розрізи» антропологічної історії українського народу».
Тривалий час світом блукав міф про «трипільців–вірменоїдів». Сергій Петрович розповів, що автором міфу стала археолог Тетяна Пассек. Розглядаючи трипільські статуетки, вона подумала, що то портрети людей «вірменоїдного антропологічного типу». А це, з точки зору класичної антропології, має бути широколиця людина, з круглою головою та орлиним носом. Цей вірменоїдний, або ж динарський, антропологічний тип дуже добре зберігся на Балканах. «Жодного вірменоїдного черепа в трипільських похованнях не знайдено, — каже Сергій Сегеда. — Більше того, вже маємо перші генетичні дані. Один з київських біологів, який нині працює в університеті в Мічигані, здійснив кілька аналізів ДНК кісток трипільців із відомої печери Вертеба на Тернопільщині. З’ясувалося, що кістки належать людям гаплогрупи верхньопалеолітичної доби. Отже, ті невеличкі генетичні дані, які є на сьогодні, свідчать, що серед трипільців було дуже багато автохтонної людності». До речі, трипільські племена перебували на історичних українських землях понад два тисячоліття.
Пан Сегеда каже, що не виключає можливості якихось культурних впливів зі Сходу на творців трипільської культури. Утім закони передачі культурологічної і антропологічної інформації різні. «Якби в далекому майбутньому археологи захотіли дослідити, що таке СРСР, і розкопали посуд від Бреста до Далекого Сходу, то він був би однаковий, — пояснює вчений. — Однак це не означало б, що населення СРСР було етнічно й антропологічно однорідне».
«Попри всі колізії, пов’язані з міграціями племен доби енеоліту, бронзи, раннього заліза, «великим переселенням народів» середини І тисячоліття, татаро–монгольським нашестям тощо, жодних підстав говорити про повну зміну населення в якийсь з історичних періодів у цьому регіоні України немає», — підсумовує дослідник.
Ще в 1974 році російські вчені оприлюднили дослідження, що заперечувало тезу про «спільну колиску трьох братніх народів» і «давньоруську народність». Академік Російської академії наук Тетяна Алексєєва захистила докторську дисертацію на тему «Етногенез східних слов’ян за даними антропології». Вона писала, що в антропології «великі раси» поділяються на «малі раси», а далі — на антропологічні типи і групи. Серед європеоїдів виділяється кілька малих рас. Якщо брати етнічну карту, то на європейській території Російської Федерації домінують великі північні расові комплекси. Далі на Схід починають переважати монголоїдні типажі, так звана «уральська раса». У Білорусі малі раси такі ж, як і в європейській частині Росії. А в Україні переважає інший тип, подніпровський або центральноукраїнський. За підрахунками Алексєєвої, це 60 відсотків сільського населення України.
Подекуди в українських селах чітко простежується аланський компонент, десь є помітною тюркська зовнішність. Половці, ногайці, татари, печеніги, чорні клобуки залишили свій слід у фізичному вигляді нашого народу. «Щоб писати про свій народ, слід знати антропологію і етнографію своїх сусідів, інших народів», — каже Сергій Сегеда. Щодо арійців, які так чомусь цікавлять деяких шанувальників давнини, вчений каже, що це народи, які розмовляють мовами арійської групи індоєвропейської мовної сім’ї. Ці мови збереглися в Індії. Українці ж розмовляють мовою слов’янської групи. «Це ознака за мовою, — каже вчений. — Німці, шведи й англійці — це германці. Українці, хорвати, болгари — це слов’яни». Виходить, мовні групи, фізичний вигляд і різновиди матеріальної культури — це різні речі, що впливають на буття народу, утім не визначають його. «Формування антропологічного складу українців розпочалося задовго до появи слов’янства на історичній арені, — наголошує Сергій Сегеда. — Вони є автохтонним народом, носіями генофонду, історичної пам’яті, культурних традицій і надбань своїх попередників, які жили на теренах України, починаючи з найвіддаленіших історичних епох».
Сергій Сегеда розпочав свої антропологічні дослідження у 1970–ті, коли тривали репресії проти інтелектуалів. Захиститися на тему з антропології можна було лише в Москві. Нині Сергій Сегеда — доктор історичних наук (2002 р.) за двома спеціальностями: «етнологія» й «антропологія». Створив власну концепцію антропологічного складу українського народу. Брав участь у пошуках місця поховання гетьмана Івана Мазепи на території Румунії. Автор понад 200 друкованих наукових праць, опублікованих в Україні, Російській Федерації, Польщі, Чехії, США, Фінляндії, Угорщині тощо. Упродовж багатьох років Сергій Сегеда читав лекції для студентів Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, Києво–Могилянської академії, Варшавського університету. Нині є професором кафедри етнології та культурної антропології Щецинського університету в Польщі.
Один iз підрозділів книги присвячений зовнішності Тараса Шевченка. При написанні відповідного розділу до Енциклопедії шевченкознавства виникла проблема: різні джерела вказували на різний колір очей Шевченка. Одні писали, що очі в нього сірі, інші — що голубі, треті — що карі. Як очевидці могли так помилятися? Річ у тому, що колір очей залежить від кількості в організмі меланіну. Це речовина коричневого кольору; якщо її багато, то очі й волосся темні, якщо мало — світлі. У Шевченка меланін був у вигляді вкраплень. Відомо, що з віком кількість його зменшується. Отож у молодого Шевченка очі були світло–карі, а в міру того, як він старшав, очі ставали сірими й голубими.
Знання, які людина повинна засвоїти, множаться у геометричній прогресії. Чи здатен наш мозок витримати такі навантаження? А може, він уже досяг піку свого розвитку і радіє, що новітні технології забирають на себе частину його функцій? >>
У радянські часи Всесвітній день авіації та космонавтики відзначали справно. Власне, у той час усі досягнення, пов’язані чи то з польотом у космос, чи то з появою нового літака, прирівнювались мало не до державних свят. Сьогодні цю дату також відзначають, проте масштаб суттєво зменшився. Чи розвивається авіація та космонавтика сьогодні? >>
Фахівці навчально-наукового центру «Небесна долина», що діє у Вінницькому національному технічному університеті, передали військовослужбовцям розвідувального підрозділу, який виконує завдання в зоні бойових дій на сході України, безпілотний розвідувальний комплекс власної розробки. >>
Ярослав Шпотюк — фізик-матеріалознавець, закінчив Львівський національний університет імені Івана Франка (ЛНУ) та займався науковими дослідженнями у Франції. Науковець здійснив майже неможливе і захистився одразу в двох навчальних закладах: у ЛНУ та університеті Ренн 1. >>
