Бестселер про сучасних піратів

Книжки південноафриканського письменника Вілбура Сміта видані у майже сорока країнах світу загальним накладом 110 мільйонів копій; десять романів екранізовані. Тож харківське видавництво «Клуб сімейного дозвілля» цілком адекватно поповнило свою серію «Світові бестселери українською» першим у нас перекладом В. Сміта — романом «Пірати. Без права на порятунок», що презентувався торік у Лондоні.

Вілбур Сміт пише літературу того роду, за яку рідко коли дають Нобелівську премію. Тобто у центрі його уваги не розвиток характерів і вибрики психології та їхні конфліктні зчеплення на приватному майданчику чи соціальному полі. Психологія та соціальність цікавлять його лише як декорації. Характери Смітових персонажів давно і міцно сформовані; їх, як і письменника, хвилює не так вічне питання «навіщо?», як прагматичні «як?» і «чому?». Сюжет сфокусовано не на рефлексіях–розмислах виняткових особистостей, а на реакціях–діях типових осіб (хай і наділених високорозвиненими уміннями, навичками та уявленнями) за нетипових ситуацій. Отже, виживання в екстримі. Відтак — бойовик.

Подієва фабула роману схожа на трохи протягнуту в часі й обсаджену репортажними деталями гарячу стрічку новин: сомалійські пірати захоплюють яхту з донькою власниці однієї з найбільших світових нафтових компаній. Допомогу в порятунку обіцяє сам президент США. Але американські моряки укупі зі спецназівцями програють терористам. За справу береться начальник охорони одного з родовищ компанії в Арабських Еміратах, такий собі універсальний солдат a la Шварценеґґер. І — витягує доньку своєї начальниці із самісінького піратського лігва. У перервах між стріляниною, гонитвами й засідками між ними виникає «службовий роман».

Словом, суцільний адреналін з тестостероном. Й не було би про що писати, якби на цьому книжка й завершилася. Але попереду в читача ще половина тексту. Врятовану доньку олігархині доправляють у Сполучені Штати, але терористи, що базуються на території, не більшій за місто Нью–Йорк, дістають її під захистом, здавалося б, наймогутнішої держави — і вбивають. Далі з’ясовується, що їхньою метою є не так гроші–викуп, як кровна помста. Виявляється, головний герой — охоронець–супермен — ще як служив у війську в Афганістані, у бойовій перестрілці вбив брата піратського шейха, а потім, уже «на гражданці» (тобто, охороняючи родовище) — застрелив у бою іншого шейхового брата, посланого зі зброєю на «розборку». На поверхні ж усе це закамуфльовано під джихад — смертну боротьбу з «невірними».

Отже, перед нами уже не примітивна «стрілялка», а, вважай, «аналітична записка» про різні сценарії тероризму і гіпотетичні способи протидії йому. В Росії, де Вілбура Сміта почали перекладати кілька років тому, його романи порівнюють з творами московської літераторки Юлії Латиніної, що пише реалістичні романи про російський тероризм у Чечні, та дніпропетровського письменника Яна Валетова, котрий у чотиритомовій антиутопії «Нічия земля» (видана в Росії) змалював катастрофічні наслідки таємної терористичної операції ФСБ проти України. Додам для більшої упізнаваності Смітової манери письма ще й порівняння з двома останніми романами Юрія Щербака («Час смертохристів» та «Час великої гри». — К.: Ярославів Вал, 2011, 2012).

Відтак, ідеться про новітній жанр, що його можна означити як політтехнологічний бойовик. Коли автора насамперед притягує процес оприявлення прихованих причинно–наслідкових механізмів за різних варіантів розвитку подій. Така форма аналітичної презентації давно й успішно використовується у детективі, через що кращі його зразки вважають ефективним джерелом пізнання соціального устрою. Так само кращі зразки бойовика можна вважати ефективним інструментом дослідження політичного стану. Сучасний литовський філософ Леонідас Донскіс у праці з промовистою назвою «Влада та уява. Студії з питань політики та літератури» (К.: Спадщина, 2012) стверджує: «Часто література краще розкриває організовані форми влади та керівних структур у світі, ніж праці з політичної філософії».

Остання теза дозволяє поглянути на «Піратів» Вілбура Сміта як на «політологію в образах». Він не ставить запитання — він змальовує імовірні відповіді. Наприклад, де межа правового захисту й убезпечення від тероризму та що робити, коли цивілізовані правила не залишають шансів на порятунок? Це запитує себе читач його роману і, коли перегортає останню сторінку, може повторити за згадуваним Л. Донскісом: «Істина є здійсненною реальністю». А це вже йдеться про прецедентне право, яким послуговується юриспруденція Заходу. Інакше кажучи, змальовані у «Піратах» колізії цілком можуть стати підставою для змін у міжнародній правовій регламентації.

Зрештою, В. Сміт давно спізнав увагу влади до своїх аналітичних фантазій. Перші три його романи були заборонені в ПАР «за упередженість і непристойність». Згодом заборону зняли, бо зрозуміли її неадекватність: для аналітика (нехай і літературного) політкоректність є показником фахової непридатності — мусиш називати речі своїми іменами. В останньому романі чуємо на адресу терористів таке: «Фанатичні ісламські душогуби... Найбільш нещадні і найбільш порочні індивіди з тих, що існують на світі... У цих людях немає нічого людського». Звичайно, він не ототожнює увесь магометанський світ із бандитизмом (бо давно б уже зажив слави Салмана Рушді), але й не колінкує перед нинішньою фаворитною ідеєю порозуміння з Іншим. І тут він вельми схожий на Василя Шкляра, котрий у «Чорному вороні» так само безтолерантно схарактеризував тероризм російських комуністів супроти України. За великим рахунком, обидві книжки — про те, «як сучасність може втілити ідейну одержимість через безмежну і безконтрольну владу... та організовану ненависть» (Л. Донскіс).

Як порозумітися із тими Іншими (американцям — з ісламськими фундаменталістами, українцям — з російськими шовіністами), ніхто достеменно не знає. Провідні сучасні філософи з Академії наук України лише констатують (як і В. Сміт) стан справ: «У міжнаціональній площині будь–яка сучасна розмова про культуру щільно пов’язана з питаннями про владу людини над людиною. Ущемлення права людини на культурне самовизначення та практика насаджування цінностей іншої культури немовби виправдовують зворотне масове застосування насильства, військової, знищувальної, сили» (Є. К. Бистрицький, С. В. Пролєєв, Р. В. Кобець, Р. В. Зимовець. Ідея культури: виклики сучасної цивілізації. — К.: Альтерпрес, 2003). Але читачеві Вілбура Сміта не варто впадати у розпач: його роман, звичайно, може викликати й високі асоціації, а може й самодостатньо оприявнитися гарно оркестрованим хлопчачим потягом до гри у солдатиків: «Ронні опанувало божевілля битви, почуття ейфорії, якого не може дати жоден наркотик».