Вибори–2012: Хелловiн не винний

Нинішні парламентські вибори припали майже на Хелловiн — традиційне свято в деяких країнах західного християнського обряду відзначають увечері 31 жовтня. Невідомо, збіг це чи ні. Адже за стародавнім повір’ям, у цей час відьми, демони та інша нечиста сила спускаються на землю на свій шабаш. Люди здавна відлякували цю погань гарбузом із видовбаною серцевиною та запаленою всередині свічкою.

Цьогоріч наймасштабніший шабаш гарбузи не спинили — саме на Хелловiн загальмувалося підбиття підсумків голосування. По тому «арифмометр волевиявлення» під проводом випускника спецшколи із математичним ухилом, а нині голови ЦВК Володимира Шаповала і зовсім «завис». Тим часом влада заявляла, що все «о’кей», натомість об’єднана опозиція їй у відповідь — «Дзуськи!» Тобто підсумки сфальшовані, ми і народ їх не визнаємо. І доведемо, що українська ОО — це не якісь там два нулі: не отримаємо мандати нардепів і новообраній Верховній Раді — гаплик! І чим же це все скінчилося?..

«Нашаманили» з явкою

Антивладні сили теж чимало доклалися до створення проблем на цих виборах. Найголовніший серед чинників — підтриманий опозицією закон про вибори: навіщо було сідати за один стіл із політичними шулерами, та ще й грати з ними в піддавки? А саме такий вигляд мало благословення цього закону опозицією, яка, очевидно, добре бачила лазівки для численних маніпуляцій.

Чи не основна з них — перетасовка складу окружкомів, що забезпечило владі повний контроль над ОВК. Цим і було закладено підвалини для тотальних фальсифікацій. Останні набули такого розмаху, що голова місії спостерігачів від ПАРЄ Андреас Гросс дійшов категоричного висновку: Україна вже живе при авторитаризмі. А такому режиму притаманна практика лише імітації виборів. Фактично вони зводяться до пропагандистського заходу з формальними атрибутами демократичних виборів в умовах неможливості приходу до влади представників опозиції. Результат забезпечується шляхом фальсифікації даних на всіх етапах голосування, починаючи з явки виборців.

Останню ЦВК «нашаманила» на рівні аж у 57,99%. І це при зафіксованій соціологами безпрецедентній для України апатії електорату, особливо на Сході. Серед громадян, окрім відносно стабільної групи, яка ніколи не ходить на вибори, цього разу сформувалися ще дві. Першу склали ті, хто вважав, що їхній голос усе одно нічого не змінить, отож нема чого напружуватись. Друга — це громадяни, які зневірились у справжніх опозиційних намірах основних політичних партій–конкурентів — мовляв, усі вони однаково олігархічні та «напаковані» офшорами, а до простого люду їм діла нема.

Упевненiсть, що у виборах взяло участь більше половини виборців, є тільки у тих, хто в це хоче чи зобов’язаний владою вірити. Остання завчасно законодавчо та «вебкамерно» забезпечила контраргумент: «Доведіть протилежне, якщо це не так!» За даними ЦВК проголосувало близько 21 мільйона осіб. Підтвердити, що саме стільки громадян легітимно отримали бюлетені, тепер можна лише засвідченням достовірності їхніх підписів у списках виборців. Утiм Комітет виборців України все ж зумів зафіксувати факти завищення кількості учасників волевиявлення на кількох вибор­чих дільницях у передовій за явкою Донецькій області: максимальне приписування в день голосування тут сягнуло 35 відсотків. Ці дані ставлять під сумнів усю подальшу парламентську калькуляцію.

Правляча партія з 17 відсотками підримки

Утiм навіть спираючись на химерні дані ЦВК, можна зробити певні висновки про рівень нашої демократії, тобто народовладдя. За своєю суттю вибори — це своєрідне опитування електорату, яке визначає його симпатії до претендентів. При цьому соціологи надають можливість висловлюватися не тільки тим, хто «за», а й тим, хто «не за». Ті, хто «не за» правлячу партію, на виборчі дільниці не прийшли — навіщо? Адже врахування їхньої думки не передбачено у виборчих бюлетенях.

Голосувати прийшли тільки переконані прихильники конкретної політичної партії та мажоритарника, які й віддали своє «за» їм. У Партії регіонів таких набралося майже 6 мільйонів, тобто лише 17 відсотків списочного складу електорату. Тих, хто не підтримав своїми голосами правлячої сили, виявилося у 4,8 раза більше. Отака «партія народної більшості» вершитиме долю країни найближчі п’ять років!

Місія політсидератів

До того ж більшість здобута завдяки так званим «технічним» партіям, які відтягнули на себе понад 6 відсотків голосів антивладного електорату. По суті, це партії–«сидерати» — вони тимчасово активуються та «удобрюють» своєю діяльністю політичну ниву на користь іншої політсили. На цих парламентських перегонах такими політсидератами виявили себе партії Наталії Королевської, Олега Ляшка та інші. Про більшість із них навряд чи хто згадає після виборів, як мало хто пам’ятає тепер «Озиме покоління» Валерія Хорошковського. На попередніх виборах найбільшим політсидератом був Сергій Тігіпко із «Сильної України», який «подарував» 13 відсотків голосів антивладного електорату Вікторові Януковичу, забезпечивши перемогу висуванцеві Партії регіонів. Тепер нішу «нового обличчя» й «сильної руки» майже з таким самим результатом зайняв «УДАР», у якому деякі експерти теж вбачають, політсидерата попри радикальні заяви його лідера.

Канонічній нечисті на заздрість

Що стосується обрання мажоритарників, то тут навіч диспропорція між симпатіями виборця до конкретної партії і окремого кандидата в депутати від неї. Логічно припустити, що симпатик певної партії голосував за неї і за її висуванця–мажоритарника, а не за представника табору супротивника. Утiм якщо кандидатура від «своєї» політичної сили з якихось причин не задовольняє прихильника партії, то він, найімовірніше, віддав свій голос близькому за політичною орієнтацією кандидатові. Відтак це означає, що кількість депутатських мандатів, здобутих мажоритарниками від партії, не перевищуватиме кількості мандатів, виграних самою партією. У цю закономірність абсолютно не вписуються мажоритарники від Партії регіонів та КПУ. Комуністи не забезпечили собі жодного депутатського крісла, а «регіоналів»–мажоритарників обрано в півтора раза більше, ніж їхніх колег по партійному списку. Це означає, що висуванців Партії регіонів на багатьох одномандатних округах підтримували і прихильники комуністів, і значна частина симпатиків «УДАРу», ОО та навіть «Свободи». Ви в це вірите?

Те, що на виборах готується небачена фальсифікація, було відомо давно. Шамани «синьої» влади так захопилися своєю політичною ворожбою й нечистими діяннями, що відвернули увагу людей від «канонічної» нечисті — відьми на мітлі, що прилітає щороку на Хелловiн. Такого нахабства потойбічне відьмацтво не прощає, бо не терпить конкурентів. Навіть якщо вони ховаються під крилами «беркутів» у будинку з химерами на Банковій.

Там, схоже, призабули, що перший дзвіночок «з того світу» пролунав ще у 2010 році — тоді iнтернет–видання «Лівий берег» опублікувало пророцтво мольфара: «Януковича вб’ють через три роки». Після цього останнього карпатського ясновидця було вбито. На редакцію сайту влада влаштувала «наїзд», а Віктор Янукович став щороку просити захисту, молячись на горі Афон — там, кажуть, Усевишньому краще чути.

Як чорні круки на свіжу пашу…

Утiм супротивникам режиму розраховувати, що потойбічні сили зреагують на «чортівню» з виборами, влаштовану владою, не варто — а що, як вони порозуміються? Та й негоже Яценюку, Кличку та іншим нащадкам «козацького роду» покладатися на нечисту силу: всі чесні люди очікують, що саме вони виявлять справжній спротив привладним авторам афери «Вибори–2012». Заклик до одностайного бойкоту нового сфальшованого парламенту підтримки не знайшов — на втілення цього задуму в лідерів опозиції духу не вистачило. Як співав Володимир Висоцький, «настоящіх буйних мало — вот і нєту вожаков!»

Тож поки що теренами країни пре владний бульдозер під синім партійним прапором, нахабно трощачи волю неслухняного народу. А за ним, як чорні круки на свіжу пашу, злітається зграя нечестивців, що «кайданами міняється, правдою торгує». Тут і «спецорли», і ряджені в судових мантіях, міліцейських одностроях та чиновницьких костюмах. І всі вони готові прислужитися Керманичу та урвати свій ласий шмат з усенародного пирога.

Таких в Україні завжди вистачало і при татаро–монголах, і при Сталіні, і при Гітлері. Тож чи доведе нація, що вона варта поваги? Чи ми просто населення на території між Росією та Європою епохи вікторіянської автократії?

В’ячеслав ПРИЛЮК