Яблуко на долоні

Осінь — час стиглих духмяних яблук і час Довженка, бо він народився на початку осені 1894–го, а помер наприкінці осені 1956–го, рівно через двадцять днів після того, як народився я. Останніми роками Довженко писав свою «Зачаровану Десну». І в ній зринає поданий із дивовижною глибиною і ніжністю образ дитини–ангела... Колись Шевченко казав, що діти схожі на ангелів, які прилетіли до нас із неба... Пам’ятаєте: «Я так люблю дітей, що й не надивився б на цей справжній образ ангела»?.. Тільки ангел у «Зачарованій Десні» — упалий: «У малині лежав повержений з небес маленький ангел і плакав без сліз. З безхмарного блакитного неба якось несподівано упав він на землю і поламав свої тоненькі крила коло моркви. Це був я». Ангел, який упав на грішну землю, поламавши свої тонюсінькі крильця. Чи не здається вам, дорогий читачу, що таким ангелом Довженко залишився на все життя? Ні–ні, я не маю жодного наміру ідеалізувати цього чоловіка — він міг бути аж ніяк не ангелом. Недарма дехто звав його «сірооким вовком». Мені важить тут символ. Мені важить питомий для Довженка експресіоністський жест, коли хочете — Довженкова романтика.

Саме так, бо в Довженкові чи не найбільше вабить романтика. Мабуть, вона йде в нього від батька. Пригадуєте, як він змалював свого батька в «Зачарованій Десні»? Весна. Річка розлилась широко–широко, затопивши все довкола, а батько пливе човном рятувати людей і скотину. «Він почував себе спасителем потопаючих, героєм–мореплавцем, Васко да Гамою. І хоч життя послало йому калюжу замість океану, душа в нього була океанська. І саме тому, що душі в нього вистачило б на цілий океан, Васко да Гама часом не витримував цієї диспропорції й топив свої кораблі в шинку... Топив наш батько кораблі задля того, щоб бодай іноді у брудному шинку маленька калюжа його життя обернулась хоч на час у море — бездонне і безкрає».

А коли помножити цю вроджену романтику на поезію Української революції, тоді й вийде те, що Микола Хвильовий називав «романтикою вітаїзму». У Юрія Яновського є чудове осіннє оповідання «В листопаді». Так ось, його герой — художник, у якому легко впізнати Сашка Довженка, — просто марить запашним і барвистим життям. «Я такий багатий, — каже він, — як папуга, що має сотні фарб і сотні років перед собою, гойдаючись над затишною бухтою тропічного моря». Оце і є «романтика вітаїзму» в її найчистішому вигляді... Довженко до останнього подиху був послідовником Хвильового — цього, за словами Григорія Костюка, може, найбільшого українського «фантаста і мрійника»... 13 травня 1933 року, того самого дня, коли Хвильовий звів рахунки з життям, Довженко приїхав до Харкова. Він пішов у будинок «Слово», зайшов до кімнати, де лежав Хвильовий, мовчки поцілував йому голову й так само мовчки вийшов. Ніхто не знає, про що він тоді думав. Та навряд чи випадково через десяток років, у березні 1944–го, коли йшла кривава війна, а Довженка почали гнобити як «націоналіста» за «Україну в огні», один з його недоброзичливців у кулуарах казав, мов, виступ Довженка схожий на виступ Хвильового, тільки значно небезпечніший, зважаючи на теперішні обставини.

А ще мене приваблює в Довженкові його трагічний оптимізм, крізь призму якого він дивився і на самого себе, і на мій народ. Довженко був глибоко переконаний, що історія України за тисячу років — це історія її страждань, що «нема кінця трагедії українського народу», адже він і зараз розсіяний по всіх світах, працює на кого завгодно, тільки не на себе, воює за кого завгодно, тільки не за себе, а його мова на його ж таки землі «стала латиною, бо її використовують лише під час урочистостей та в офіційних документах». Чому? — питав він сам себе. — Невже «нашому українському народу цілком байдуже, український він чи не український»? Може, Довженко згадував при цьому, як колись малим уперше спитав свого батька: хто ми? У «Зачарованій Десні» є такий епізод. Пізній вечір. Берег ріки. Десь далеко пропливають плоти. Батько каже, що то пливуть з Орловщини «руські люди». «А ми хто? — питає Сашко. — Ми хіба не руські?» — «Ні, — відповідає батько, — ми не руські». — «А які ж ми, тату? — допитується Сашко. — Хто ми?» — «А хто там нас знає, — чує він у відповідь. — Прості ми люди, синку... Хахли, ті, що хліб обробляють. Сказать би, мужики ми... Да... Ой–ой–ой... мужики й квит. Колись козаки, кажуть, були, а зараз тільки званіє зосталось». І оце «тільки званіє зосталось» боліло Довженкові все життя. Він не міг змиритися з тим, що його землякам геть по цимбалах і своя історія, і свої звичаї та обичаї, і своя мова. Йому казали: та чого ж тут нер­вувати, чого гніватись? Хіба не ясно, що це наслідок сотень років русифікації? Довженко не хотів про те чути. «Поляків он, — гаряче заперечував він, — теж не менше і русифікували, і германізували, та вони залишились поляками, а наш народ сам охоче йде назустріч втраті своєї національності. Чому? Може, ми справді поганий народ?» Може, і так. А може, це тому, що в нас катастрофічно бракує еліт. «Наш народ, — писав Довженко в щоденнику, — нагадує мені тютюн... У нього велике, дебеле листя, а цвіту де–не–де». Цікаво, що сказав би Довженко про той наш «цвіт» сьогодні, у добу ледь не тотального опростачення, явища, що його Перрі Андерсон у книзі «Джерела постмодерну» окреслив як encanaillement? Що це таке? «Принцеси–старлетки й хамуваті президенти, здача на ніч офіційних резиденцій і чорний піар, діснеїфікація протоколу й тарантінізація практик, коли годі збагнути, чи то жадібна наволоч з нічного підворіття, чи президентська гвардія»... А крім того, на голову людини з екрана телевізора й комп’ютера цілодобово падає справжня, як казав Роберт Г’юз, «Ніагара візуальної тріскотні», коли екран став могутнім інструментом соціального, національного й усілякого іншого гноблення та ще й привчає людину сприймати світ за допомогою невибагливого попурі насмиканих звідусіль образів і понять...

І який же тут вихід? Думаю, Довженко сказав би, як завжди: «Я повинен робити те, що можу». Наприклад, писати гарні книжки, знімати гарне кіно. Пам’ятаєте, як у 1941 році, якраз напередодні війни, він різко розкритикував створений на Київській кіностудії за сценарієм Олександра Корнійчука фільм «Богдан Хмельницький»? На противагу цій картині Довженко хотів зняти фільм про Тараса Бульбу, щоб «показати український народ красивим і могутнім, а українське військо — організованим і розумним, яким воно насправді й було»... А ще треба не бути байдужим і не боятись казати правду. Коли влітку 1936 року вийшов Закон «Про заборону абортів», Довженко не побоявся сказати, що це «варварський закон». Довженко не побоявсь охрестити «радянську демократію» «найбільшою брехнею і фальшю, що їх будь–коли знало людство». «Країні потрібна не одна, а кілька партій, — казав він, — які б не душили одна одну, а суперничали на виборах і в усіх галузях життя»...

Ясна річ: чоловік гадає, а Бог розполагає. Не все Довженкові вдалося. Він так і не зміг зняти «Тараса Бульбу», не зміг написати підручник з історії України для дітей, книгу, про яку мріяв і в якій наша історія була б подана не як «доважочок, придаточок» до історії Росії, а по–справжньому... Але як багато йому вдалося і в кіно, і в літературі, і в житті! Може, навіть ті чудесні яблуневі сади, які були насаджені по війні і чиїм білим цвітом буяла навесні Україна мого дитинства, з’явилися саме завдяки Довженкові, бо це він радив тодішнім можновладцям садити на нашій рідній землі яблуневі дерева. Потім яблуневі сади безжально вирубали, але в моїй уяві Довженко і яблуні — неподільні.

Пам’ятаєте початкову сцену «Землі»? «...Був гарний літній день, і все навколишнє здавалось прекрасним: сад, город, соняшники, й мак, і ниви за городом. А в саду, якраз коло погребні, під яблунею, серед яблук і груш, на білому стародавньому рядні, в білій сорочці, весь білий і прозорий від старості й доброти, лежав мій дід Семен, колишній чумак». А коло діда сидів його старий побратим Грицько. І обоє вони раптом відчули, що Семенове життя ось–ось добіжить кінця. «Умираєш, Семене?» — спитав Грицько. «Умираю, Грицьку», — тихо признався дід і, злегенька посміхнувшись, заплющив очі. «Ну, вмирай», — сказав Григорій і одвернувся. У траві серед яблук–падалок сиділо одне наше дитинча, яке зовсім ще не розуміло життя. Тримаючи в руках яблуко, воно вперто намагалось вкусити його двома своїми першими зубками, але яблуко було чимале, а ротика на нього дитині ще не ставало». Старий помер — і ніби нічого на світі не сталось: «не загримів ні грім у хмарах, ні зловісні блискавки не розкраяли неба врочистим спалахом, ні бурі не повивертали з корінням могутніх столітніх дубів. На полудневому небі так як і було — ні хмаринки. Тиша навколо. Десь тільки яблуко впало м’яко в траву та й усе». Який незбагненний, безконечно глибокий і прекрасний коловорот життя і смерті! Недаром Емір Кустуріца буквально повторив у своєму «Заповіті» («Zavet») цю яблучну Довженкову сцену: дід миє у величезній купільниці спілі яблука, а заразом і свого любого онука — яблуко з яблуні його життя. Чим вам не Христос–Немовля, що його часом малювали з яблуком у руках! І в цьому яблукові все — і спокуса, і гріх, і порятунок, — словом, містерія нашого життя. Не знаю, чи думав Довженко про Христа–Немовля, коли малював свою «яблучну сцену». Може, й думав, бо Довженко вмів бачити в житті тайну. Принаймні коли в садку глухо падало стигле яблуко — для нього то була тайна. «Якась тайна, — писав він у «Зачарованій Десні», — і сум, і вічна неухильність закону почувалися завжди в цьо­му падінні плоду»...

Колись давно пізньої осені я склав одну мініатюру: «Блакитний лід / Небесної ріки / Колючим терням / Обнімає скроні. / О волхве, змовч, / Усі мої гріхи — / Духмяне яблуко / На пещеній долоні». Не знаю, з якого дива зринули ці рядки. Може, перед тим я дивився на фото дружини, де вона ще геть крихітна стоїть собі в саду, тримаючи в руках велике–велике яблуко. Чи воно, бува, не Довженкове?

Леонід УШКАЛОВ,
доктор філологічних наук,
професор кафедри української та світової літератури
Харківського національного педагогічного університету
ім. Сковороди