Жили собі–були в глибокому ямбі…

Усі три збірки віршів цих, начебто несхожих між собою авторів, — немов міні–енциклопедії ра­дян­ського і пострадянського буття, в якому грайливе минуле змішалося з шипучою піною новомодних стилів. Утім, хай там як, але путівники з новітньої історії, сповнені пташиною мовою високої поезії, — явище не рідкісне, але зникаюче. Оскільки нині більш актуальна синхронність із жаргоном епохи, а не екзотична «хроніка лі­верної ковбаси», як у збірці художника Володимира Старикова, де життя проживається за «мапами контурними в плацкартному».

До речі, назва збірки Старикова Vade mecum саме так і перекладається — «кишеньковий довідник, путівник». А їхати автору–художнику, всує поминаючи то Шкловського, то Тиціана, а то й зовсім Григорія Антоновича Бондаренка, справді є звідки і куди, адже «чтобы выехав из города N в среду / к месту прибыть в понедельник / вот какая большая была страна». Коротше кажучи, «теперь таких не делают коробочек, / которую оставили на память / и положили мамин образок». І нехай рефлексій автора про те, хто всі ми на шляху, годі полічити, але «мысль убога — просто жизнь», і головне у цьому кишеньковому розмовнику — жага до життя, як у Мікелан­джело, «ведь мир прекрасен как сорока / черно–бел криклив и жаден». Справді, кортить вигукнути слідом за Мандельштамом, мовляв, «мой щегол, я голову закину», чи не так? Напевно, що ні, оскільки ані лап, ані вух у цій поліфонії колективного культурного тіла, і вже не знаєш за ким (або за чим) тут бігти, немов у лабаз книжкових знань: «а ты за чем уходишь / за красным шариком над Лопанью–рекою / электробритвой «Харьков» бреешь щеки».

Загалом враження таке, ніби взяли всю барачну поезію 60–х років із Євгеном Кропивницьким на чолі, та й помножили на раннього Бориса Слуцького з пізнім Миколою Глазковим. Та ще додали трохи Хлєбнікова, абсурдною поезією розведеного. Рецепт простий: «А что слышал / запиши / в эту синюю тетрадь / если можешь / без ошибок / постарайся записать». Таким чином, стиль письма у Старикова свідомо варіюється від прямого висловлювання до іронічної гри, що межує із заумною поезією, тож перед нами унікальний синтез класичної форми та нового змісту. При цьому поетичних предтеч, вчителів та просто попутників тут вистачає. Також зауважуємо незграбне наближення до іронічної поезії часів «Московського часу» з 1980–х. «Почему сегодня скачет / дрыгает ногой сегодня / потому оно живое / прошлое оно спокойней / отдыхает по соседству / дверь откроем нараспашку / а уж если кто войдет увидим / завтра или в понедельник». Ну чим не Інна Іскренко: «Пекёт Текёт И нагинается / Кой–как зажгёт и снова мается / Позвонит включит поканючит / А тут как выбросит / Возьмет / и в сумку ложит / Улыбается». Для формату Льва Лосєва вченості замало, хоча Дельвіг і навіть Ролан Барт прослизають «Ты кто? / Я — твоя совесть, пиво «Зиберт», таракан. / Пруссак? / Нет, тот, кого боялся Петр — / Иосиф Сталин, / Описанный Чуковским в детской сказке». Хіба не Лев Лосєв? Хоча б ось цей: «Вы русский? Нет, я вирус СПИДа, / как чашка жизнь моя разбита, / я пьянь на выходных ролях, / я просто вырос в тех краях». Ну і улюблена радянська класика, звичайно, в особі Бориса Слуцького. У якого «Лошади умеют плавать, / Но — не хорошо. Недалеко». І, відповідно, у Старикова: «Попугаи не самые летательные птицы. / Бросишь одного в небо и сразу же нужно идти подбирать».

Можна, звичайно, згадати ще транслогізм як основоположний метод і в поетиці автора, але це вже буде зайве. «Сказал бы умное так не получится / ведь не всегда топорщится удода хохолок», — нарікає він, адже сеанси викриття, як–то кажуть, не виймаючи метафори з рота, не для поезії влаштовуються. Тим паче — авторської, наче пісні радянських бардів. Утім, поезія Старикова вже навіть не пострадянська, вона все ще цехова, тобто соціально ангажована, а не винятково від сохи, зі знайомим малоросійським корінням. Хіба що топоніми подекуди видають — річка Донець, село Бабаї, харківський район Іванівка — а так маємо загальну культурність високого дилетантизму, однаково захопленого і Вермеєром, і скіфськими бабами на кургані. Хоча курганів тут небагато, баб, здається, зовсім немає, і переважають урбаністичні мотиви. Ось така от книжкова поезія художника — а художники, знаєте, які зацікавлені люди! — у якій багато птахів у природі та птахів у неволі, що виказують сільське походження автора, і взагалі чимало екзотичної географії. Що поробиш, коли у згаданому «книжковому» жанрі співають про те, що бачать, суцільні викладачі художніх училищ та інша технічна інтелігенція. Завиєш тут на світанку в хрущобі сизим верлібром!

Герой книжки з яскравою назвою «Хор Вірап» також живе «ностальгией по настоящему», блукаючи сучасною Москвою то «меж консульств и посольств, / глухих дворов, стоянок, барных стоек», то «между бамперов, крытых какой–то там дрянью зимней» . І поки навколо стрімка круговерть нового життя, поки «судьба точно шлюха считает часы, / мечтая расстаться с клиентом», чому б самому не помріяти про те, що «я ли снова школьник, полон мир друзей, / папину рубашку пьянице отдам»? До речі, «Хор Вірап» у перекладі з вірменської означає «глибока яма». Мовляв, у ній нині, як поет в архаїчному ямбі, ми й сидимо, ізольовані від справжнього «живого» життя. А все через що? «Не мы ль страну ограбили, / Лакая из квашни, / Во славу биографии / Историю сожгли?» — запитує автор. «Я пам’ятаю, якими були люди — вони поставили країну на п’єдестал, з якого її, виявилося, дуже складно «сколупнути». Я намагаюся відродити цей тон, з яким люди говорили між собою», — зазначає він у реальному, прозаїчному житті. Ну а як, спитаймо, щодо його власного ліричного героя? «Прихожу домой, сапоги снимаю, / И не хочется делать мне ни черта». І дійсно, чого дарма блукати буржуйським містом з такою радянської кармою? Адже ясно, що вже не «повторится прошлое, как встарь, / По списку — от футбола до хоккея: / Сервант, запотевающий хрусталь, / И жизнь, и смерть, и слёзы, и похмелье».

До речі, у вищенаведеному прейскуранті Арутюнова відсутні «любов» і «голуби», за яких тепер відповідає його учень з Літературного інституту ім. О. Горького, молодий московський поет Борис Кутенков — учасник, переможець і фіналіст безлічі тамтешніх поетичних ігрищ. Ось у його книжці «Жили–болі» вже все всерйоз, гра хоч у м’яч, хоч з вогнем тут скасовується, і «по ночам превращается память в чудной палимпсест». Поезія у Кутенкова говірка, співуча, на кшталт Єсеніна з Городецьким, приперчених Мандельштамом. Гігієнічні вправи з класичними ритмами, чіткими римами і навіть пунктуація в цього автора майже завжди на місці. Можливо, саме тому такий меткий і безжальний його погляд на задзеркалля життя, в якому все інакше, аніж на поетичних семінарах в Літінституті. «Это тебе не метафора любви как ножа у горла. / Это твоя, мальчик, правда, глоток дерьма», щоразу примовляє він, продираючись реаліями буття, а навколо то «блаженна Люда», то «юродивий Вова», то «физик Ваня, что спит, разуверяясь в простоте нерешённых задач», в якого «полусгнившая дача, / смерть жены, имбецилка–судьба». Тутешня географія так само безрадісна, як словесний клімат: «лето, шитое лыком в две строчки», і все «ходит лесом ненадёжное Слово», хоч будь–яка «речь безадресна», а «город нелеп и дерзок».

Незважаючи ні на що, Борис Кутенков — вельми технічний, експресивний і на рідкість інфантильний у цинічному середовищі «нульових» років. Тому–то й звіряється, бо «душа как сквозняк на затворе», і «мне не с кем говорить в моей стране», вигукуючи в сльозах: «Да, мама, я обычный литистерик: / невроз ко мне въезжает на коне». Що ж далі, і які прогнози? Пригадується, київський поет Володимир Цибулько свого часу писав про те, як «на горі стоїть хєрня / криво смотріть на мєня». Давно це було, а от спливло, і сьогодні автор книги «Жили–болі» тривожно сповіщає, «о том что вижу наперёд / блаженную херню». От лишень раніше це був грайливий постмодернізм, а тепер, згадаймо усім довкола вже роздані ярлики: блаженний, юродивий... Важко бути розумним, знаєш усе наперед, як співає Борис Гребенщиков. Тим паче, коли там, попереду, це саме «криво смотріт».