Під час зустрічі Василь Яременко подарував патріарху Варфоломію унікальну писемну пам’ятку часів Київської Русі — Луцьке Євангеліє.
Відомий літературознавець Василь Яременко, інтерв’ю з яким «УМ» не так давно пропонувала читачам, знову дав привід для розмови. Нещодавно пан професор повернувся зі Стамбула, де мав зустріч з Його Всесвятістю патріархом Варфоломієм. Розмова з владикою, за словами Василя Васильовича, була насиченою і тривала близько години.
— Пане Василю, як вам вдалося «достукатися» до Його Всесвятості Варфоломія?
— Переговори про зустріч велися довго. Я мав відповісти на запитання в анкеті, зокрема — чи я хрещений, коли, в якій церкві і низку інших питань. Мабуть, хотіли дізнатися, чи не оскверню я своїм безвір’ям святе місце.
Приводом для зустрічі став вихід у світ унікальної пам’ятки часів Київської Русі Луцького Євангелія. Адже це пам’ятка того часу, коли Візантія була нашим духовним центром, а Константинополь вважався ідеологічною столицею. Тож Луцьке Євангеліє підтверджує прямий зв’язок із Візантійською патріархією, яка є церквою–матір’ю для Української церкви. Його Всесвятість, погортавши книгу, висловив своє захоплення і попросив передати отцю Онуфрію (ініціатору перевидання) і видавництву «Горобець», де книга побачила світ, свою пошану і три книги.
— На які теми ви говорили зі Вселенським патріархом?
— Насамперед — церковне будівництво в Україні. Я заздалегідь продумав як розпочати розмову. Тож спитав: під час візиту в Україну 2009 року ви сказали, що будете молитися, аби Бог послав Україні помісну незалежну церкву. Як ідуть «переговори» із Богом з цього приводу, чи доходять до нього ваші молитви і на що нам сподіватися у найближчому майбутньому? Це питання дуже актуальне в Україні і особливо цікавить ту частину української інтелігенції, яку я представляю. Він усміхнувся і сказав: переговори ідуть. Мовляв, молитви посилаються. І я твердо вірю, сказав патріарх, що українські церкви об’єднаються і Україна в найближчому часі (йдеться про найближчі роки) матиме свою єдину помісну церкву. Вони б могли, каже, уже давно об’єднатися, але не було звернення про надання вашій церкві статусу помісної. Для цього потрібні спільні дії владик і президента — глави держави. Після звернення від України це питання вирішуватиметься на Синоді. Але ми, наголосив він, ніяких прохань ні від кого не одержали. Голос знизу — від віруючих, як ось зараз від вас — ми чуємо. Але офіційного звернення не було.
Від оточення патріарха я довідався про підготовку до Вселенського Собору — він уже десятки років готується. На нього виноситься 10 питань, які узгоджуються консенсусом. Вісім уже погоджені, а два залишаються відкриті. Вони стосуються відновлення пентократії, тобто правління православним світом п’ятьма патріархами. Їх було п’ять від часу заснування, і церква називалася «кафолічна» — всесвітня. Західним світом управляв авінйонський патріарх, який пізніше став Папою Римським і відділився. Залишилося чотири — Олександрійський, Єрусалимський, Антіохійський і Константинопольський. Першість Константинопольського патріарха визнають інші три патріархи. На посаду п’ятого нині претендують три, і керівництво церкви не може дійти згоди, хто ж посяде це місце. Свого патріарха пропонує Кіпрська церква — найстаріша, і, згідно з канонами, саме від цієї церкви мав би бути патріарх, однак на керівну роль також претендують очільники Румунської та Російської церков.
Притичиною є Кирило, який претендує бути п’ятим вселенським патріархом і таким чином керувати всесвітнім православ’ям. Не погоджене й друге питання — хто має голосувати на Вселенськім Соборі. Варфоломій й інші патріархи наполягають, аби голосували митрополити. Натомість Кирило хоче, щоб право голосу мали всі єпископи. Бо їх у Російській церкві найбільше — туди ж входить і Україна, як частина Московської патріархії. Відверто проглядається бажання Москви взяти в свої руки світове православ’я.
До речі, коли Алексій заявив, що Україна — це московська канонічна територія, а Кирило це повторив, то чотири патріархи публічно заявили: згідно з канонами, це не канонічна територія Російської церкви. Християнство Київська митрополія прийняла від Візантії, і після того, коли Москва отримала патріархію, ніколи питання про передачу юрисдикції не стояло. Так що Україна — це канонічна територія Константинопольського патріархату.
Я зрозумів, що потрібна політична воля керівників держави. Без неї ми ніколи не матимемо своєї єдиної церкви. Очевидно, комусь вигідно, щоб міжцерковне протистояння тривало.
— Луцьке Євангеліє — що це за видання і чому воно викликало інтерес у Варфоломія?
— Це єдине Євангеліє часів Київської Русі, точніше Пізнього літературного Середньовіччя. Для мене історія Київської Русі не закінчується 1240 роком, коли було зруйновано Київ. Вона завершується тоді, коли перестав існувати титул великого київського князя. А це 1471 рік, коли помер останній великий київський князь Олелькович.
Євангеліє належало Спаському Красносельському монастирю, що біля Луцька. Зараз зберігається в Російській державній бібліотеці в Москві. Цікаво, що воно слугувало в монастирі не лише церковною книгою, а й книгою, на полях якої записували дані про подаровані монастирю землі, гроші, маєтності. І все це записано чудовою українською мовою. Саме Євангеліє вписується в загальноєвропейську боротьбу за перехід Богослужби з латинської мови на народну.
До речі, в ті часи Луцьк був знаменитий на всю Європу. Це була визнана столиця великої Литовсько–руської держави. Саме там 1429 року відбувся з’їзд усіх володарів Європи.
Чим було характерне для України ХIV століття, коли з’явилося Луцьке Євангеліє? Насамперед тим, що відбудовувалося культурне життя, зруйноване татаро–монголами. Однак поступово переписувалися літописи, Києво–Печерський патерик і Євангелії — останні давали поштовх розвитку світської літератури. Крім того, з Константинополя потоком йшли твори, які були не суто богословські — скажімо, «Про премудрого Акіра» (воїнська повість), «Олександрія» та інші. Тоді майже 40 творів прийшли до нас у перекладах. Це вже ціла бібліотека. А початковий поштовх давала релігійна література.
Однак потім сталася зміна культурного вектора. 1453 року Константинополь упав під натиском турків. Тож до бусурменів на поклоніння вже ніхто не ходив. Турецька експансія на Сході переорієнтувала українців на Захід. І вже не в школах Константинополя навчаються українці, а у школах Заходу — Оксфорді, Кембриджі, Карловому і Краківському університетах, в університетах Італії. Експансія турків змінила напрям культурного розвитку. З чим Україна зустрілася на Заході? З Ренесансом. І вихідці з України долучилися до цього.
Варфоломій запитав, чому саме я дарую йому це Євангеліє. Я пояснив, що у редакційному складі я — науковець, який сприяв її виданню. Інший примірник Євангелія я передав у православну церкву на острові в Мармуровому морі, де працює молодий митрополит, професор, успішний богослов, грек за національністю. Він був директором бурси, яку турки закрили. А зараз намагається на базі колишньої бурси відкрити міжнародний теологічний православний університет. На подарованій книзі я написав: щоб це видання було книгою номер один у бібліотеці майбутнього університету, в якому, до речі, вчитимуться і українці. Наскільки я зрозумів, наше консульство сприяє у вирішенні цього питання.
Під час розмови Його Всесвятість цікавився життям в Україні. Справив враження дуже приємної людини. Спілкувалися ми англійською, а взагалі патріарх знає 18 мов. Подарував мені і отцю Онуфрію книги, миро, хрестики — такі знаки з рук патріарха дуже важливі. Я окрилений і досі осмислюю нашу розмову.
— Туреччина, як відомо, — мусульманська країна. Які ваші враження — яке там ставлення до християн?
— Коли заходиш у патріархію, бачиш мозаїку, викладену золотом, на якій султан дарує грамоту, що підтверджує право на ведення своєї місії патріарху Константинопольському, засвідчує толерантність до християнського владики. Слід сказати, що турки, принаймні зараз, досить толерантні до християн. Як мені розповідали, ніяких зіткнень на релігійному ґрунті немає. Скажімо, цього року вперше в історії в турецькому парламенті виступав Варфоломій. Тобто йде діалог про співжиття мусульманства і християнства. І це вселяє надію.
Софія Константинопольська — вражає і без сумніву є одним із чудес світу. Всім християнам, хто йде на прощу до святих місць, треба відвідати Софію. Це неповторна велич. Наші Софія Київська і Володимирський собор помістилися б у тій будівлі разом і до бані не дістали б. Імперська велич, збудована ще в VI столітті. На щастя, 1934 року Ататюрк, батько турків, заборонив вести там службу — і мусульманську, і християнську. А перетворив Софію на музей. Уявіть собі: за рік його відвідують майже 4,5 мільйона туристів. Вона велична, і люди зі всього світу хочуть її побачити.
— Ви як літературознавець знайшли і видали десятки українських творів. Чим можете порадувати своїх прихильників найближчим часом?
— Маю добру звістку: готується до друку Луцький псалтир 1384 року. Це видання ніде в Україні не згадано і не описано. Знайшли його у Флоренції і стараннями архімандрита Онуфрія готується до друку у тому ж видавництві «Горобець».
Особисто я готую до друку у моєму перекладі «Літопис руський» із вміщенням великого ілюстрованого матеріалу — 618 мініатюр із Радзивилівського літопису та мініатюр із «Лицевого свода». Чекаю на вихід тритомника Vita nova Андрія Ніковського та другого тому творів Ганни Барвінок. Є й нові проекти.
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
