«Так, я тут жив, отут я походив», — цими словами, викарбуваними на бронзовому рушнику, зустрічає відвідувачів музей–садиба Андрія Малишка в райцентрі Обухів на Київщині. Саме від порогу цієї хати пішов у 1928 році «у дорогу далеку» майбутній поет. І саме рідна сторона надихала його на створення неперевершених ліричних пісень. «Ніхто краще не сказав про матір, ніж Андрій Малишко, — каже старший науковий співробітник музею–садиби Олена Артюшенко. — Недарма його відома «Пісня про рушник» визнана найкращою піснею століття про матір».
Коли минулого четверга ми приїхали до музею, тут саме закінчилася екскурсія для школярів. «Перед ювілеєм відвідуваність музею надзвичайно зросла, — каже Олена Артюшенко. — У нас щодня відбуваються екскурсії, приїздять журналісти». Але в зимовий період відвідувачів у музеї негусто, до того ж хата не опалюється. У цей «мертвий» сезон пані Олена часто буває в школах, бібліотеках, де розповідає про справжнього Малишка, а не того «співця ленінізму», яким ми звикли бачити Андрія Самійловича у шкільних підручниках з української літератури.
«Коли Малишко в 1970 році помер, то влада полегшено зітхнула, бо Малишко завдавав їй багато клопотів, він був незручний і погано приборкуваний, — каже Олена Артюшенко. — Він був принциповим, а це не завжди збiгалося з тим, що сповідувала і робила влада». Тому на малій батьківщині Малишка було належним чином пошановано вже в незалежній Україні. У 1991 році відкрили вищезгадану садибу–музей (до того в хаті жила родина старшого брата), в 1994 році в центрі Обухова було встановлено пам’ятник поету. Зрештою й вулицю Леніна, де жили Малишки, перейменували на честь Андрія Самійловича. «Багато для вшанування пам’яті поета зробила його племінниця Ольга Малишко, донька старшого брата Сергія, яка пішла з життя в 1995 році, — каже Олена Артюшенко. — Також підключалася Любов Забашта, вдова поета. Завдяки їм, хоч і з великими труднощами, вдалося встановити пам’ятник у центрі міста. Це один із варіантів того пам’ятника, який хотіли поставити на могилі Малишка на Байковому кладовищі. Але на Байковому встановили інший — роботи Галини Кальченко, а цей, виконаний Михайлом Лисенком, провалявся по майстернях понад 20 років. Скульптор зобразив Малишка у повен зріст, із двома музами позаду себе. Однією з них, вважаю, була його мати Ївга Остапівна, а другою — Україна. Без них обох неможливо уявити поета Малишка».
Народився Андрій Малишко 14 листопада 1912 року, щоправда, не в цій хаті, де нині розгорнуто експозицію. Перша хата Малишків згоріла, а теперішня була збудована в 20–х роках. Зачитаний «Кобзар», портрет Шевченка на стіні, ікони, знамениті обухівські рушники, батькове шевське знаряддя — інтер’єр хати відтворено як у дитинстві малого Андрія. «Той незабутній вогник отчого дому, де вперше почув я думи Великого Кобзаря, материнська пісня, ласкава і сувора, напоїли і вигодували мене, дали мені душевний гарт і радість на все життя», — писав поет. Мати Ївга Базилиха (як називали її «по–вуличному») стала і вчителькою, і натхненницею поета. Це від неї малий Андрій постійно чув українські пісні, думи, Шевченкове слово (до речі, «Кобзаря» Малишко знав напам’ять майже всього). Пізніше у своїх поетичних рядках Андрій Самійлович напише:
Бувало мати, Ївга Базилиха —
До неї й досі спогадом лечу, —
В зимовий вечір заспіває стиха
і доведе малого до плачу.
«Це була мудра і колоритна жінка. Вона померла в 1950 році, але до останнього ходила у рясній спідниці, у вишитій сорочці в зозулях, в очіпку і... боса. Хоча на той час в Обухові вже всі «по–городському» вдягалися, — каже Олена Артюшенко. — Зараз її сорочка зберігається в кімнаті–музеї поета в Обухівській школі №1, названій на честь Андрія Малишка». Цікаво, що в такому ж вигляді баба Ївга ходила і на Київ, до сина в гості. Малишку навіть дорікали: що це твоя мати босою ходить, невже не можеш їй взуття купити? Андрій просив, щоб мати його не соромила. Вона ж відповідала на це: «Сину, я ходжу боса, тому що оці мої вузлуваті ноги відчувають землю, я від неї наснажуюсь і здоровішою почуваюся. Щоб не засмучувати сина, вона взувала черевики, пошиті чоловіком (дружина чоботаря все ж!), але як тільки виходила за поріг, знімала взуття і ходила столичними вулицями босоніж. До речі, в Києві бувала частенько — все їздила до сина, щоб зварити йому «письменницького супу» — картопляної юшки, затовченої старим салом із цибулею, — Андрій Самійлович цю материну страву дуже любив. Очевидці кажуть, що ця проста українська жінка «з незрадливою ласкавою усмішкою» в усьому була опорою для поета. Тож не дивно, що саме їй він присвятив свої найкращі ліричні вірші.
Інша справа — батько. «Це був чоловік дуже крутої вдачі, синових літературних вподобань не визнавав, — каже пані Олена. — Він мислив предметно: засіяв поле або пошив чоботи — і шматок хліба маєш. Оскільки Обухів розташований на глині й піску й орної землі тут було мало, селяни мусіли займатися якимось ремеслом. Тому в містечку було багато гончарів, бондарів, шевців, стельмахів, богомазів. Самійло Малишко шив чоботи, навчив цьому всіх своїх дітей. Але наймолодший син, закінчивши школу–семирічку, несподівано заявив: «Не хочу чоботи шити, хочу вчитися». Батько розсердився і навіть побив зухвальця. Тоді Андрій (а вдачею він пішов у свого батька) запалив сірника і підніс до стріхи: «Спалю хату, якщо не відпустите вчитися». Батько сказав: «Іди з Богом, але на мене не розраховуй». З тим, що мати вкинула в торбину, подався Андрій до Києва, де вступив до медичного технікуму».
Там Андрій вчився, доки не дійшла справа до медичної практики. Від вигляду препарованих жаб і мишей, на яких училися студенти, він непритомнів. Тоді зрозумів, що медицина — то не його. Відтак продовжив навчання на літературному факультеті Інституту народної освіти (нині — Національний університет ім. Тараса Шевченка).
По його закінченні поїхав учителювати на Житомирщину — в Овруч. «Це був початок 30–х років, що тоді в Україні коїлося, можна здогадатися, — продовжує пані Олена. — За записами, які робила дружина поета Любов Забашта з розповідей поета в 60–х роках, стає зрозумілим, що молодого вчителя намагалися долучити до роботи так званої «червоної мітли». Сприяти владі в організації голоду Малишко, хоч і молодий був, не хотів. У нього почалися неприємності й він буквально втік з Житомирщини в Харків, де влаштувався на журналістську роботу. Потім була армія, «визвольний похід» на Західну Україну 1939 року, де Малишко мав нагоду зустрітися з Ольгою Кобилянською, яскравою представницею європейської школи літератури і європейського світогляду.
Війну пройшов військовим кореспондентом. До того часу поет вже достатньо прозрів з приводу «керівної ролі партії» і батька народів. «Ми відступали... Ми шукали горілки, щоб випити, однаково погибать. Ми були схожі на смертників. Умирати так умирати, за Родіну, за Сталіна! А я ж уже відчував по тим справам, які діялися в Україні, що Сталін — не та людина, за котру треба вмирати», — згадував пізніше поет.
Його полум’яні вірші читали солдати на всіх фронтах. Зокрема, й знамениті рядки «Україно моя! Мені в світі нічого не треба, тільки голос твій чути, і ніжність твою берегти...», написані у 1943–му. До речі, листівки з віршами Малишка часто розкидали з літаків над окупованою територією. І вдома, в Обухові, зазвичай тільки завдяки цим віршам знали, що Андрій ще живий.
...Батько помер у 1953 році, але так і не зрозумів і не прийняв творчих уподобань свого сина, все бурчав, що він займається несерйозною справою. «Цікавий випадок трапився у 1936 році, коли Малишка, як поета–комсомольця, нагородили орденом Знак Пошани, — розповідає Олена Артюшенко. — Він причепив його на вишиванку — і до батька. Той каже: «Сину, за що ж тобі цю цяцьку дали?» — «За вірші, тату». — «За які вірші?» — «Та, напевно, за гарні». Тоді Самійло Микитович нахилився і сказав сину на вухо: «Дурний ти, Андрію, за гарні вірші або в Сибір засилають, або кулю пускають». Син образився, але згодом зізнавався: «До цієї жорстокої батьківської мудрості я йшов усе життя»...
Страшні чистки і репресії дивом обминули Малишка. Хоча він нерідко грався з вогнем. У 1946 році наважився привселюдно обуритися політикою Лазаря Кагановича, на той час першого секретаря ЦК КП(б) України. «Невже, — гнівався він, — у всій Україні не знайшлося свого мужика з порепаними п’ятами і мозолистими руками, а маємо ставленика з Москви?!» Реакція відповідних органів не забарилася — його одразу викликали в ЦК. Через добу прийшов увесь сірий, в подробиці не вдавався, сказав лише: «Мамо, я повернувся, а міг і не повернутися...». У 1957 році на відкритих партійних зборах Київської організації Спілки письменників України Малишко знову виступив проти Кагановича, який тоді ще був у складі Політбюро ЦК КПРС, назвавши його нищителем українського народу. «Вижити Малишку в тих страшних умовах радянського режиму допомогло те, що він був дуже популярним, занадто високим і помітним навіть для нещадної репресивної машини, — припускає Олена Артюшенко. — А ще мав приязні стосунки з Хрущовим, з яким познайомився на війні. І коли над Малишком згущувалися хмари, коли його вчергове викликали в ідеологічний відділ ЦК партії, Микита Сергійович його виручав. А може, ще був потрібний системі, як популярний поет».
Коли на політичну арену вийшли шістдесятники та почалися репресії проти них, Малишко разом Олесем Гончаром та Олегом Антоновим (керівником авіаоб’єднання) підписався під запитом до ЦК КПУ з вимогою пояснити причини арештів. Писав він до ЦК обурені листи й з приводу того, що в Україні немає вищих навчальних закладів, де б викладали українською мовою, і що українські книги виходять жалюгідними тиражами. Він розумів, що Україна далеко не «між рівними рівна», як це декларувалося на словах, і називав її лише українською вивіскою, а не суверенною республікою. Як лише це зухвальство йому сходило з рук?
На могилі Володимира Сосюри теж доручили сказати останнє слово Малишку. «Він прочитав зовсім не ту доповідь, яка була завізована в ідеологічному відділі ЦК, — каже пані Олена. — Йому вимкнули мікрофони, його чули тільки ті, хто близько стояв. Ця доповідь була опублікована лише в 90–х роках. В ній Малишко відверто говорив, чому насправді пішов із життя Володимир Сосюра — режим його фактично доконав за той вірш «Любіть Україну», написаний ще в 1944 році. В Малишка була причина для відвертості над домовиною поета, адже мав за душею гріх: коли цькували Сосюру, то і він — вимушено чи ні — долучився до того. Але Малишко встиг попросити пробачення в свого побратима. І Володимир Сосюра йому простив».
Пані Олена каже: всі, хто знав Малишка, говорили, що йому здоров’я й енергії мало б вистачити на сто років життя. Його завжди бачили бурхливим, яскравим, палаючим. Але в 57 років Малишка не стало... «Може, тому, що усе через себе пропускав, хвилювався за долю Батьківщини, — каже Олена Артюшенко. — На жаль, він так і не побачить, як спинатиметься на хиткі ноги його Україна після кількасотлітнього рабства. І що прийде час і його писаних «у шухляду» поезій:
Той сорому не має у житті,
Хто у тяжкі, в часи лихі оті,
Із голоду опухши в чорну днину,
Шкуринки чорної трагічний дар
Ділив на батька й на малу дитину.
А сам вмирав, великий хлібодар,
Кістлявими руками обома обнявши землю».
Прямих нащадків у Андрія Малишка не залишилося. Він мав тільки одну доньку від першого шлюбу Валентину, теж поетесу, але стосунки між ними були складними. Після війни Андрій Самійлович не повернувся до своєї родини — після перемоги приїхав з молоденькою дружиною. А згодом у його житті з’явилася Любов Забашта. «Він був щасливий у цьому шлюбі. Обоє творчі люди — поети, їм легко було порозумітися, — каже Олена Артюшенко. — Любов Василівна, як мудра жінка, мужньо терпіла нестримний і мінливий характер Малишка. Як згадувала його племінниця Ольга Сергіївна, якщо Малишко радів — то ця радість не знала меж, якщо сердився, — то краще було в ту мить не потрапляти йому на очі». Валентина Малишко мала батькову вдачу, може, через складні характери порозумітися двом рідним людям було важко. Вона пішла з життя у 2005 році, власних дітей не мала. А незадовго до смерті, у 2003 році, видала книжку спогадів «Тату, я люблю тебе», де зізналася, що давно зрозуміла свого батька і простила.
На сьогодні чи не єдиним близьким родичем поета є Сергій Васильович Сак — внучатий племінник поета, який мешкає поруч із садибою–музеєм. Нащадок Малишка пригадує: разом із «дідом Андрієм» вони косили траву на дачі, і наче непогано виходило. Якось, під час чергової вилазки на річку, поет учив хлопця рибалити, довго і грунтовно пояснював, яка риба на яку наживку йде, як і що слід робити. Увечері дорослі співали пісень, і найкраще виводив своїм баритоном саме Малишко. Але й навіть не співаючи, поет ніби виводив пісню — настільки гарною була його мова.
«Ми вдома балакали завжди як? По–обухівському, на суржику, оце як я з вами зараз балакаю, — пригадує нащадок поета. — А в Малишка це була чиста українська мова. Коли я був у класі 4–5, то звернув на це увагу, помітив, як він гарно говорить, як його мова грає, переливається, слухати її можна було нескінченно...
У нас був знаменитий обухівський базар, куди Андрій Малишко любив приїжджати. Але не стільки купувати, скільки походити між людей, послухати селян. Це йому на душу йшло. А тоді приходить, розповідає нам, що бачив на базарі, кого зустрів, почім були поросята, почім сало, почім пуд пшениці. Воно йому й не треба було, але дуже цікаво було з людьми спілкуватися. Питає, а хто ви, а звідки, так слово за слово, і батька, і діда згадають, і старі часи, і нові. Ось так півдня і минало».
У відомій «Пісні про рушник» недарма символом материнської любові стало «вишите полотно». Обухівські рушники — це окремий розділ української народної творчості. Адже обухівський рушник не мав зворотного боку — вишивка була однаково повноцінною з обох його сторін, а головне зображення — дерево життя — має свої, притаманні лише Обухівщині, особливості. До речі, символіка обухівського рушника стала основним елементом герба Обухова, створення якого не обійшлося без Малишків — його авторкою є родичка Андрія Самійловича, правнучка по старшому брату Оля Сак.
Андрій Самійлович Малишко, український поет, перекладач, літературний критик.
Перші вірші були опубліковані в 1930 р. в журналах «Молодий більшовик» та «Глобус». Але найпродуктивніший етап у творчості поета починається із середини 50–х pоків. У цей період народжуються його знамениті пісні «Знову цвітуть каштани», «Пісня про Київ», «Як на дальнім небосхилі», «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі», «Вчителька» тощо. Музику до них писали визнані музичні корифеї брати Майбороди, Лев Ревуцький, Пилип Козицький, Михайло Вериківський, Андрій Штогаренко, Олександр Білаш.
Знав щонайменше п’ять іноземних мов (російську, білоруську, словацьку, литовську, грузинську) та перекладав з них.
Лауреат двох Сталінських премій, Шевченківської та Державної премії СРСР.
Помер у Києві 17 лютого 1970 року.
З Києва до Обухова добратися легко: від метро «Видубичі» ходять маршрутки №309, 310, 311, 314. Їхати півгодини. З центру містечка до музею, розташованого за адресою: вул. Андрія Малишка, 38, пішки йти хвилин 10—15. Окрема експозиція, присвячена Малишку, є також у місцевому краєзнавчому музеї. Свого часу сюди були перевезені речі з київської квартири поета — меблі, друкарська машинка, одяг, рукописи. Також кімната–музей є в Обухівській школі №1, що носить ім’я поета. Краєзнавчий музей і школа розташовані поруч, у центрі міста. Між ними стоїть пам’ятник поету, який і стане орієнтиром для пошановувачів творчості Малишка.
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
