Для тих, хто був українським підлітком наприкінці 1990–х і хто виростав на новій музиці незалежної України, це ім’я стане приємним і несподіваним нагадуванням — про ті часи, ту музику, нас тодішніх. Перші пісні Юлії Лорд («Танець душ», «Шукаю світло», «У мене є щастя», «Брудна як ангел») і досі звучать актуально і якісно. Як їй це вдавалося? Як їй вдавалося час від часу повертатися на українську естраду, записувати нові пісні і знімати нові кліпи («Дух молоді», «Муза Медуза», «Бонні і Клайд»), а потім знову зникати і знову повертатися? Здається, Юлія Лорд ніколи не думала про правила музичного ринку, який не пробачає нашим музикантам навіть декретних відпусток... Поза тим співачка знову з нами. Вона встигла презентувати відео на дві нові пісні — «8 секунд» і «Тіло», а ще пояснити, що творча пауза — наслідок не лінощів, а хотіння збагнути, яким є її головне призначення. Тепер попереду — новий альбом і бажання лишитися в музиці назавжди.
— Юлю, чим були заповнені паузи поміж твоїми окремими піснями і проектами: максі–сингл «Танець душ» у 1998–му, «Сніжність» із Юрієм Гнатковським у 2006–му, «Бонні і Клайд» у 2008–му, а тепер майже готовий новий альбом «8 секунд»?
— Можливо, комусь ці паузи можуть видатися нелогічними і неправильними... Але у кожної творчої людини своя дорога. В якийсь момент мені потрібно було дещо переосмислити. Розпочала я свій творчий шлях у непростий час — кінець 90–х — початок 2000–х. І тоді, і зараз мене не цікавить стати одним із музичних штампів. Я ніколи не дивилася на музику раціонально і прагматично, мені завжди подобалося нею займатися, бути в процесі творення. З самого дитинства. Так, у музичну школу я пішла сама, коли навчалася у четвертому класі загальноосвітньої школи. Батькам про це повідомила, коли мене вже зарахували. Зупинки були, але бажання займатися музикою не зникло, бо зупинки не були внутрішні. До того ж ці «творчі» паузи містили багато приємних речей. Я в різний час захоплювалася різними творчими експериментами, стилями.
Найулюбленіший експеримент — проект «Сніжність». Ініціатива належала моєму другу Юрію Гнатковському, який задумав зробити такий нетрадиційний музичний супровід для зимових свят, для цього він зібрав усі світові новорічні хіти і зробив дуже гарні текстові адаптації, спромігся записати це зі справжнім оркестром і запросити мене заспівати кілька пісень. Ми мали тоді дуже гарні концерти в Київській опері, у Львові. Був цікавий етноелектропроект
Balkan Groove System, ініційований моїми друзями–музикантами сербського походження. Вони запропонували використати балканську мелодику і ритміку, а я на це накладала якісь власні мелодії і тексти. З цією програмою ми виступали на фестивалі World Music Europe Center у 2005 році.
Ще в тих паузах було багато подорожей. Моя найбільша любов — Франція, Північ і Південь якої я вже майже вивчила. Мені подобається шукати цікаві краєвиди, Франція у цьому плані унікальна — з Півночі на Південь і зі Сходу на Захід ландшафти міняються інтенсивно. Найулюбленіше містечко на Півночі — Етрета, це Нормандія. Сюди свого часу втікали від індустріалізації французькі імпресіоністи, тож тамтешня набережна названа іменем Клода Моне. Один художник колись сказав, що якби у нього був друг, який ніколи не бачив моря, він би обов’язково привіз його сюди, бо саме таким має бути перше знайомство з морем.
— Чим ще в Етреті займалася Юлія Лорд? Писала нові пісні?
— Я шукала себе, спілкувалася з цікавими людьми — музикантами, фотографами, писала пісні, які частково ввійдуть до «8 секунд», чимало текстів ще є у шухлядах.
— Ти нині на всі заходи приходиш iз «вісімкою», оцим знаком нескінченності, — така попередня промоція нового альбому...
— Так, я пропоную слухачам певні асоціації, які допомагатимуть їм розуміти мою музику і пов’язуватимуть мої пісні зі мною як виконавцем і людиною. А взагалі, коли я писала пісню «8 секунд», я не розуміла, чому саме така ідея прийшла до мене. Згодом один мій друг надіслав мені посилання на статтю у британському виданні, яка стосувалася нових досліджень у царині емоцій і стосунків. Там я прочитала, що перший погляд, з якого люди закохуються, триває вісім секунд. Ось якщо за ці вісім секунд відбувся контакт, значить, кохання буде залізобетонне (сміється). Оскільки глобально кохання нескінченне, то я вісімку перевернула. 1 грудня у нас уже запланований концерт із нагоди виходу альбому в столичному арт–пабі «Бочка».
— У твоєму житті були такі вісім секунд?
— Не було тоді поруч секундоміра, на жаль (сміється). У цей момент ти по–особливому відчуваєш час і навколишні речі. У мене це був такий транс в мегарапіді, я відчувала конкретно, як народжувалося це почуття...
— Як тобі вдавалося наприкінці 90–х робити таку якісну музику? Я говорю про звучання пісень, твою українську, твої кліпи — в усьому відчувався тоді упевнений високий рівень...
— Багато хто думає, що я маю якусь газову свердловину і всі мої паузи пов’язані з тим, що час від часу мені треба «відмити» трохи грошенят. Ні, свердловин у мене немає. Хочу сказати, що навіть наприкінці 90–х робити якісну музику не коштувало аж таких великих грошей, важливо було правильно ними розпорядитись. І сьогодні можна обійтися досить скромним фінансуванням. Багато в чому мені допомагають друзі. Наприклад, нове відео «Тіло» я отримала в подарунок від молодого талановитого режисера Генрі Ліпатова, який представляє Iguana studios. Інвестиції — безперечно, важлива складова, але на неї не купиш прихильності. Яскравий приклад тому Камалія, яка сама говорить, що людям не потрібні ні її пісні, ні голос, а інвестицій їй не бракує. Тому все залежить не від грошей, а від цілей, які стоять перед тобою.
— Яку ціль ти нині ставиш перед собою?
— Моя мета — донести до слухача оформлений в окремий альбом новий музичний матеріал, нову концертну програму і виступати із групою. Альбом «8 секунд» — дуже важлива подія для мене. Так вийшло, що я йшла до неї досить довго — звідтоді, як ми видали «Танець душ». Записувала його з одним із найкращих київських саунд–продюсерів Олегом Яшніком на студії Stasrecords у Москві. Цей запис — подарунок від нашого друга Святослава Пономарьова, власника студії. Мастеринг альбому робив американський саунд–продюсер Scott Llamas на своїй студії в Каліфорнії. Зі мною нині працює дуже класний колектив музикантів: гітарист Віталій Лякін, бас–гітарист Олександр Таряник та барабанщик Ігор Усенко з гурту «Армада». Сьогодні непросто знайти хороших музикантів, свого гітариста я шукала три роки.
— Немає страху, що тебе на українській сцені можуть нині не прийняти?
— Я розумію, чому мене приймали раніше, — тому що моя музика чесна. Коли я на якийсь час брала ті паузи, я дуже багато думала, чи справді музика — це моє. Врешті зробила висновок: якщо мені є що сказати — не варто від цього відмовлятися. До того ж, коли поруч людина, яка тобі дарує затишок і впевненість, ти перестаєш вагатися. Сьогодні у мене є чітке розуміння того, що я робитиму завтра. Моя музика і надалі чесна.
— Порівняй, будь ласка, музичну ситуацію в Україні кінця 90–х і зараз. Чиїм успіхам ти радієш, кого тобі на цій сцені бракує?
— Наприкінці 90–х на нашій сцені все було дуже романтизовано, не існувало раціональної складової, бізнесу. Тепер же він на чільному місці. Тож зараз дуже важливо лишитися не лише успішним, а й справжнім. Ті музиканти, до кого я раніше ставилася з особливим трепетом і любов’ю, всі лишилися. Назву лише кілька груп: «Тартак», «Друга ріка», «Океан Ельзи»...
— Завжди цікаво було дізнатися, звідки в Юлії Лорд любов до чорного, підведених очей, готичних аксесуарів?
— Я завжди любила такі аксесуари. Це певним чином внутрішньо мене захищає — допомагає приборкувати мою вразливість. Можливо, так я кидаю виклик своїй вразливості. І саме через неї час від часу я потребую усамітнення.
— А ти не плануєш писати пісні іншими мовами?
— Я можу вільно себе виражати англійською, російською, французькою, але найгармонійніше почуваюся в українській.
— Чи могла би ти створювати соціальну, протестну музику?
— У мене вже був такий досвід у 2000 році — моя адаптація пісні гурту Nirvana Smells Like Teen Spirit є досить соціальною. Довелося частину тексту навіть відредагувати на той час, коли ми грали цю пісню в турі на підтримку однієї політичної події. Текст там був такий: «Ця вистава політична вже дістала всіх фактично». Мене тоді попросили цей рядок викинути, але в прямому ефірі на одному з телеканалів ми цю пісню «завалили» в повному обсязі. Проте сьогодні я втомилася від протестів. Я зрозуміла, що зміни потрібно робити у власній свідомості. Я була 2004 року на Майдані, я все це пережила і ні про що нині не шкодую, бо розумію, чому все так склалося. Але тепер я хочу не протестувати, хочу сама ставати кращою.
Закінчила музичну школу та Київський лінгвістичний університет. Уперше заявила про себе на «Червоній руті» 1997 року, після чого увійшла до концертної групи мистецької майстерні Тараса Петриненка. Майже відразу, наступного року, отримала перший свій концертний тур країною, маючи в репертуарі лише три пісні — «Танець душ», «Обійми мене», «Шукаю світло». Наприкінці 1998 р. у співпраці зі Скрябіним записала міні–диск, до якого увійшло п’ять пісень, зокрема «Брудна, як ангел», i була названа «Відкриттям року» на фестивалі «Таврійські ігри».
31 грудня 2000 року вийшла заміж за співака та продюсера Ростислава Домішевського, на той час учасника гурту «Скрябін».
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
