«Домашнє завдання» від Тараса

Минулої п’ятниці у Полтаві відбулися урочистості з нагоди відкриття традиційного міжнародного мовно–літературного конкурсу імені Тараса Шевченка, який уже третій рік поспіль влаштовують під егідою Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України на виконання відповідного указу Президента. Власне, конкурсні завдання учасники почнуть виконувати пізніше (на Полтавщині — 24 листопада), а до Дня української писемності та мови приурочили саме презентаційно–святкову частину згаданого творчого змагання.

Тож спочатку представники двадцяти областей нашої держави поклали квіти до знакового пам’ятника Кобзареві роботи Івана Кавалерідзе, а потім завітали на своєрідну «Шевченкову толоку» до навчально–виховного комплексу №16. Як повідомила присутнім методист Інституту інноваційних технологій та змісту освіти України Людмила Пясецька, згаданий конкурс покликаний не лише перевірити знання учнів та студентів, а й виявити їхні творчі здібності, таланти, а значить, відкрити світові майбутніх митців слова.

Дехто з педагогів у кулуарах нарікав на те, що, попри їхні зусилля, сучасні діти про футболіста Шевченка знають набагато більше, ніж про нашого Кобзаря... Однак і ця імпреза вкотре нагадала про те, як багато ще треба попрацювати над «домашнім завданням» від Тараса, власне, над удосконаленням методик донесення до молодших поколінь і сутності його геніального слова, й обширу особистості насамперед тим, хто вчить наших педагогів учити інших, підвищує їхню кваліфікацію. Перед початком заходу в фойє та конференц–залі того ж таки НВК №16 розгорнули велику виставку художніх робіт учнів та вчителів полтавських шкіл «на тему Шевченка». Їхній майстерності та старанності, без сумніву, треба віддати належне. Але яким постає в уяві юних художників і вишивальниць візуальний образ Тараса Григоровича? Прикро, та в абсолютній більшості практично таким, яким нав’язували його нам за радянських часів: відсторонена від реального життя холодна ікона. На ній — портретований винятково в кудлатій високій шапці й такому ж важкому пальті (дослідники стверджують, що цей одяг для справжнього Тараса був більш ніж екзотичним) втомлений життям немолодий чоловік. Таке враження, що йому ніколи не «минало тринадцяти» й він не був ровесником сьогоднішніх учнів, не сміявся й не плакав, не закохувався. Зрештою, не ходив вулицями їхньої Полтави, не малював тут «із натури» хати Івана Котляревського, якого вважав своїм батьком у літературі, не зустрічав саме в цьому краї своє найпалкіше кохання... Про все те знають не лише відмінники. То чому ж на згаданій виставці поета представили «клонованим» майже в одній, причому далекій від реалій, іпостасі?

Принаймні, якби сам Тарас Григорович зайшов на неї і побачив десятки (!) однаковісіньких — вишитих і намальованих — своїх портретів у шапці й пальті, то, певно, його відвідування Полтавщини у зрілому віці обмежилося б одним, а не трьома приїздами. І, мабуть, не написав би він тут своїх найкращих творів... Хоча б тому, що власними життям і творчістю руйнував будь–які шаблони та стереотипи. То чи варто за таких умов дивуватися тому, що при згадці прізвища «Шевченко» уява сучасних школяриків найчастіше малює той же таки «футбольний» образ?