«Так боюся захворіти... Що ж мені робити?»

«А точно зі мною все гаразд?»

Деяким людям докучає така неприємна річ, як страх захворіти. Будь–який «підозрілий симптом» вони пов’язують із тяжкою хворобою, якої насправді немає і близько. Так було з моєю приятелькою Наталею: найменша зміна самопочуття змушувала молоду жінку тремтіти від жаху. Знаходячи у себе щораз нові уявні «недуги» і оббивши пороги не однієї лікарні, Наталя зрештою потрапила до кабінету психіатра. Де приятельці, на щастя, зуміли допомогти, пояснивши, що її єдина недуга, яка потребує лікування, — іпохондрія. Так медичною мовою називається розлад психіки, який провокує таке небезпечне «самокопання».

— Знаю таких пацієнтів — вони звертаються до дільничного лікаря з найменшого приводу, — підтверджує київський лікар–терапевт Олена Шидловська. — Часто відвідують різних фахівців медицини. Постійно просять призначити їм діагностичні проби і дослідження — непотрібні, а іноді навіть шкідливі. Скажімо, наполягають повторити рентген, бо попередній знімок нічого не виявив. Вимагають додаткових аналізів, без кінця перепитуючи: а точно там нічого поганого?».

Реальна кількість людей, які страждають на іпохондричний розлад, фахівцям психіатрії не відома, оскільки не всі пацієнти з такими проблемами потрапляють в їхнє поле зору.

Вони ніби зумисне прагнуть страждань

Іпохондрія може мати більш–менш спокійні періоди у своєму перебігу, але ніколи не минає сама по собі, без лікарського втручання. Нездужають на неї люди різного віку, однаковою мірою і чоловіки, і жінки. Чому ж виникає такий розлад?

— Сучасна психіатрія не знає точних механізмів розвитку цього захворювання. Сприятливим ґрунтом може стати високий рівень тривожності й емоційного напруження. У когось він проявляє себе іпохондрією, в іншого — нав’язливими страхами (так званий обсесивно–компульсивний розлад), — пояснює столичний психотерапевт Сергій Антоновський.

Людині властиво час від часу відчувати незначний біль в якомусь органі, наприклад, дискомфорт у шлунку. Чимало больових симптомів пов’язані з різними життєвими ситуаціями. Скажімо, сидячий спосіб життя провокує болі у спині і хребті. Це закономірно. Але люди, схильні до іпохондрії, лякаються і зосереджують свою увагу на больових відчуттях, таким чином лише підсилюючи біль. Виникає враження, ніби вони зумисне прагнуть страждань.

Заліз в «окріп» — іпохондрія зникла

Сергій Антоновський розповідає курйозний випадок із своєї лікарської практики. Упродовж трьох місяців лікарі не могли вивести зі «ступору» іпохондрії 42–річного інженера Тимофія. Понад те — з кожним днем стан пацієнта дедалі погіршувався. Якщо спочатку Тимофій нарікав на болі в голові і стверджував, що так проявляє себе пухлина мозку, то через місяць він уже просто мовчки сидів і безвідривно дивився в одну точку. Ні сеанси психотерапії, ні антидепресанти не допомагали. Годі було змусити хворого зробити бодай щось, навіть сходити на обід. Але ось під час «банного дня» медсестра випадково налила у ванну надто гарячу воду, і хворий туди сів. Викрикуючи не зовсім милозвучні слова, Тимофій прожогом вискочив з купелі і став гасати коридором, «як ошпарений». «Коли пацієнт заспокоївся і його оглянули, то жодних опіків не виявили. Але й іпохондрію як рукою зняло, — пригадує Сергій Антоновський. — Відтак Тимофій почав нормально спілкуватися і вже незабаром зі сміхом згадував про свою «страшну пухлину». Через два тижні його виписали».

Хоча такі випадки — поодинокі. Лікування іпохондрії — процес складний і тривалий. Зазвичай він потребує часу й уважного ставлення до пацієнта з боку медичного персоналу. Іпохондрику, який упевнений у своїй «хворобі», категорично забороняють читати медичну літературу, а медсестрам і лікарям — підтримувати з ним розмову на медичну тему.

35–річний Ігор, лаборант хімічного підприємства, поскаржився лікарю на шкіряні висипи, які сильно свербіли. Обстеження підтвердило, що чоловік повністю здоровий. Лікар лише припустив, що висипи могли спричинити лейкоцити, які атакують сторонню речовину в крові, яка потрапила туди в результаті Ігоревої роботи на хімічному підприємстві. Почувши слово «лейкоцити», пацієнт пов’язав його з лейкемією і переконав себе, що серйозно нездужає. Нескінченні огляди у лікарів, хвилювання родичів і постійні запевнення в тому, що він здоровий, ще більше впевнювали чоловіка в думці про лейкемію. Ігор впав у депресію, до крові розчісував прищі і постійно думав про близьку смерть. Лікарям довелося відібрати в нього медичну літературу, з поверху, де лежав пацієнт, зняти всі просвітницькі лікарські плакати, а родичам і медперсоналу заборонили говорити з Ігорем про хворобу. З палати також забрали дзеркало. Через якийсь час, коли чоловік відволікся від своєї «хвороби», висип став потроху зменшуватись, з’явився інтерес до життя. Нав’язливі думки остаточно розвіялися через чотири тижні.

Іпохондрикам не можна потурати

У лікуванні іпохондричних розладів важливу роль відіграє позиція, яку займають щодо таких хворих лікарі, що стикаються з цією проблемою першими. Іпохондрикам, наголошує Сергій Антоновський, не можна потурати, призначаючи безліч ліків чи діагностичних процедур, оскільки це перетворює їх на хронічних хворих. Потрібно робити рівно стільки, щоб не залишити без уваги справді тяжке захворювання.

Крім того, психіатри вважають: таких пацієнтів не варто переконувати. Їх треба розпитувати, чому вони вважають себе тяжко хворими, даючи їм можливість локалізувати свої побоювання і самим побачити їх абсурдність.

За іпохондричною поведінкою може стояти емоційне напруження, причина якого — складна ситуація на роботі, стосунки з партнером чи в сім’ї та інші хворобливі переживання, які на рівні підсвідомості змушують пацієнта проектувати їх на своє фізичне самопочуття.

— Іпохондриками часто стають люди, не впевнені в собі, яким докучають страхи, — пояснює столичний лікар–психіатр Олег Кантуєв. — Фактично, таких людей переслідує не страх хвороби, болю чи втрати дієздатності, а страх смерті. Найчастіше він свідчить про певну психологічну незрілість, яка цілком піддається корекції під час роботи з досвідченим психологом або лікарем–психотерапевтом. Прийняти такі природні явища життя, як народження і смерть, необхідно кожному. Іпохондрія — наслідок болісного сприйняття цих явищ. Сучасна психіатрія має достатньо засобів для позбавлення страхів чи невротичних станів, отже, і неприємних наслідків на кшталт іпохондрії. Головне — відрізнити уявне від дійсного і не запускати хворобу, якою б вона не була.

Допомогти собі можна самотужки. Якщо вас охоплюють сумніви з приводу стану власного здоров’я, немає більш дієвого засобу, ніж медичне обстеження. «Щойно ви зрозумієте, що ніяка небезпека не загрожує вашому самопочуттю, страхи відступлять. Якщо ж ситуація вже зайшла далеко і цей спосіб не допомагає, доведеться докласти більше зусиль», — зауважує Олег Кантуєв.

Терапія, яку призначають у таких випадках, спрямована на першопричину — зниження рівня тривоги і страху. Радикальної специфічної терапії для іпохондрії немає. Непогані результати дають психотерапія і бальнеотерапія — лікувальні ванни і душі.