Балтійське дзеркало

На відміну від тієї пори, коли національні кінематографи республік були добре знані глядачам на всій території СРСР, зараз хіба що фахівці–кінознавці можуть сказати, що знімається, наприклад, у Молдові, Білорусі чи Узбекистані (тому здається сенсаційно–неймовірною інформація, що масова фільмопродукція останнього витіснила з місцевого екрану навіть Голлівуд). І країни Балтії не є винятком. Дні латвійського кінематографа, які протягом жовтня–листопада проходять у столичному Будинку кіно, деякою мірою заповнюють прогалину. Твори, відібрані посольством країни спільно з Латвійським національним кіноцентром, репрезентують три напрями: ігрове кіно, фільми для дітей (включно з анімацією) та документалістику. Але водночас це і розповідь про сучасне життя Латвії, яке ми теж мало знаємо. Втім паралелі з пострадянськими реаліями України настільки відчутні, що нерідко, здається: бачимо на екрані ніби самих себе, тільки в іншому дзеркалі.

Фільм «Повернення сержанта Лапіньша» (2010), показаний у перший день, одразу викликає в пам’яті й недавнє минуле (повернення військовиків з Афганістану в 1980–ті роки), і зов­сім близьку сучасність (повернення з Іраку). Герой стрічки повернувся на батьківщину з неназваної південної країни (правда, з натяками на той же Ірак, де справді перебував латвійський контингент). Людині, яка вчора ризикувала життям, важко адаптуватися вдома у мирних умовах, а на додачу вона ще й мимоволі опиняється на перехресті зразу двох любовних трикутників, тому розвиток дії породжує низку трагікомічних випадків.

Фільм «Афера Цепліса» (1972) уже належить до класики національного кіно. Розповідь про порядки у вищому світі Латвії 1920–х років та оборудки персонажів примушують згадати економічні скандали двох останніх десятиліть чи не на всіх пострадянських теренах.

А хіба не здається до болю впізнаваною ситуація в «Маленьких розбійниках» (2009)? П’ятирічний Робіс та його семирічна сестричка Луїза вирішують пограбувати банк. Їх до цього штовхають не по–дитячому жорсткі обставини: батьки не змогли виплатити кредит за житло, тому банк у них відібрав квартиру, а сім’я змушена переїхати до дідуся в село. То був фільм другого дня, який завершили два мультики — «Магічна вода» та «Чудовий день». До речі, другий із них кияни вже могли бачити: його показували на фестивалі європейського короткометражного кіно під час «Євро–2012» .

Та найсильніше враження справляє документалістика. Поряд із нарисом про людину «Яєчна господиня» (2000) та елегією «Біля моря» (2004) демонструвалися дві стрічки — «Закон даху» (2001) і «Земля мрії» (2004) — об’єднані однією темою: втручання людини в природу і намагання живого світу пристосуватися до нищівного впливу цивілізації. Будівництво Ризької телевежі зруйнувало звичні умови життя птахів, і ціла колонія крячків обжила дах Будинку преси, викладений річковою галькою. Проте ненадовго. Людей не влаштовували нові сусіди, тому їх вижили: дах подекуди обтягнули сіткою, подекуди обклали пластиковими плитами.

Завершаться Дні кіно 20 листопада теж документалістикою. Дата і фільм вибрані не випадково: на цю пору припадає двадцятиріччя встановлення дипломатичних стосунків між нашими державами, крім того, 18 листопада в Латвії святкують День незалежності, а «Перехрестя» (1990) Юріса Поднієкса присвячено «пісенній революції» у трьох балтійських країнах, яка й закінчилась відновленням їх самостійності. Режисера багато хто пам’ятає за стрічкою «Чи легко бути молодим?», яка у вісімдесяті роки буквально «підірвала» глядацьку аудиторію. Інші роботи митця, який трагічно загинув у дев’яності, залишались для нас маловідомими.