Валер

Уві сні не помирають. А відлітають у кращі світи

Сьогодні колишнім андеґраундом на власній голгофі Холодної гори у Харкові вже нікого не здивуєш. Багато хто у згадувані 70–ті перебував у мистецькому підпіллі. Мовляв, усі ми трохи гендрікси. Але у тому–то й річ, що роботи Валера, ці поп–ікони слобідського розливу, за великим рахунком, не були андеґраундом! Не тхнули оксамитовим підпіллям (The Velvet Underground), не гнітили консервованою спекою (Canned Heat), не плодили жучків–ударників (The Beatles). Це був найчистішої води аванґард.

І це правда так само, як і те, що Гендрікс, кажуть, мав шість пальців. Бо нащо б тоді він грав на гітарі зубами?

І так само це правда, бо художник Гендрікс (Ігор Гузовський) визнає Валера за свого вчителя. І Сергій Жадан також визнає, бо разом зі своїм поетичним гуртом «Червона Фіра» достоту «вийшов» з підвалу Бондаря (майстерні у Харківському літературному музеї), як російська література — з «Шинелі» Гоголя, і як київські дисиденти — з кочегарки ще одного Бондаря, наразі Валерового київського дядька, колишнього голови Спілки українських політв’язнів.

І лише неправда, що він помер, бо уві сні, як Валер, не помирають, а відлітають у кращі світи, до небесного андеґраунду, щоб звідти дивитися, як ми працюємо з посмертною пам’яттю, не зумівши впоратися з «живим» життям. І майстерня Бондаря, якому було всього лише п’ятдесят шість, стане тепер музеєм, а його нетлінні «бондарізми» видадуть окремою збіркою.

Загалом ситуація, що скла­лася у нас із мистецьким андеґраундом, потребує роз’яснення. Наприклад, вважається, що все піднебесне мистецтво в Україні, що називає себе сучасним, перебуває у глибокому підпіллі. І це так само неправда, адже існує мистецтво «сучасне» і «українське», яке Валер Бондар поєднував у своїй творчості, і слава до останнього з них приходить лише посмертна. Ну а за життя, якщо вірити ще одній легенді, російському поетові Олегу Золотову, «все, что сюда приходит, — это бомжи, сумасшедшие и почта, / да пенсия по инвалидности (за сумасшествие), а уж насчет «ничего святого» — так это точно / здесь не валялось».

Загалом, кажучи про будь–яке мистецтво, що воно андеґраундне, ми вже не маємо на увазі його маргінальність. І нехай у 1980–х Валер Бондар голодував під пам’ятником Тарасові Шевченку в Харкові з другом–поетом Степаном Сапеляком, внаслідок чого був звільнений iз роботи, брав участь у перепохованні Василя Стуса і очолював місцевий відділок Української Гельсінської Спілки; у 1990–х створив пам’ятники репресованому кобзарству і героїчним воякам УПА, меморіальні дошки Міхновському, Хоткевичу і Йосипу Сліпому, але хіба це андеґраунд? Це свідома національна позиція, що вимагає внутріш­ньої еміграції, в якій можна бути лише попереду, без класичного зерна неправди за собою.

Творець первозданної культурної матерії

Отже, харківський аванґард як чергове українське підпілля. Мало хто з нинішніх художників погодиться на таке означення власного статусу, адже їхнє бажання громадського визнання нівелює саму ідею підпілля, спротиву, культурної фронди. Це донедавна андеґраунд жив на кухнях, несподівано увібравши в себе все найцікавіше з сучасного мистецтва, а нині він мешкає у престижних галереях. Утiм цікавим він був не через свою талановитість, а через утиски офіціозу. Вже сьогодні, вийшовши з підпілля на грантовий простір галерейного дискурсу, андеґраунд має дякувати не власній геніальності, а лише послабленню цензури.

Натомість — Валер. На прикладі його творчості можна вільно простежити, як після краху соціалізму, який подався до галерейного соцреалізму, андеґраунд відновлює колишнє значення елітарного мистецтва. Важить вже не політична мета, не виклик ідеологічному конформізму, що породили своєрідний «соцреалізм навпаки», а суто мистецьке завдання, яке ставить перед собою художник. Безперечно, це повертає нас до призабутої естетики аванґарду.

Аванґард в особі Валера Бондаря як безперечного продовжувача відповідних традицій 1910—20–х рр. декларує створення приватної мови, власного жесту, персонального андеґраунду, які завжди протистоять офіціозу. Хоч як дивно, але, навіть позбувшись ідеологічних шор, наше мистецтвознавство ще не в змозі належним чином осягнути цей феномен. Йому обов’язково потрібні захисні окуляри офіційних методик: колись це було посилання на старшого російського брата, тепер — на західного побратима. Так, Валера Бондаря називають «харківським Джексоном Поллоком», і на це нема ради.

Крім того, доробок Бондаря в графіці, а також у живописі на склі часто–густо плутають із пост­модернізмом. Мовляв, свої гравюри він штампував на раритетних сторінках американських журналів iз 1920–х років і клеїв поштові марки з Богородицею до колажів з різдвяною тематикою. Утiм саме у такий спосіб аванґард завжди маніфестував розрив iз традицією, і зокрема з сучасним постмодернізмом, який сповідує дружбу з офіціозом. На відміну від решти постмодерністів, які ретранслюють «згустки» української радянської пам’яті, Бондар завжди відчував себе творцем первозданної культурної матерії. Нехай і в індивідуальному аванґардному підпіллі.

Хай там як, але сьогоднішній постмодерний мистець залишається публічним, а не приватним. Натомість Бондар, працюючи з будь–яким «священним» контекстом, що призводить до самоізоляції, перемагав свій ізоляціонізм, себто андеґраунд. Він завжди вигадував власного глядача: і в дитинстві на Холодній горі, де влаштовував театральні вистави перед курми, і пізніше, майструючи вищезгадані поп–ікони, і вже нещодавно, в оформленні поетичних збірок Василя Стуса, Степана Сапеляка, Анатоля Перерви, Сергія Жадана, у серії портретів мистців Розстріляного відродження, у герметично–графічних циклах «Різдво», «Праведники», «Мости».

Таким чином, слобідський аванґард Валера Бондаря боровся насамперед за свою автономію. Сповідуючи власне, істинне, генетико–контекстуальне розуміння мистецтва з діда–прадіда, мистець залишався з цим крамом по той бік усіх можливих соціальних функцій. Ну чим не андеґраунд? Але ж водночас і заразом — аванґард! Просто на прикладі харківського художника можна вільно побачити, як колишня «андеґраундна» автономія заміщується типово «аванґардною» ізоляцією, де Бондар щодня вигадував свій слобідський контекст.

Шкода, що наші мистецтвознавці не завважують традиції у цьому контексті. Малюнки на музейних експонатах? Філателія на кістках? Епатаж і неоднорідність фактури? Але ж тенденція використання мистецтвом чужорідної естетики була зауважена й обґрунтована ще в 1930–х роках. І саме в аванґарді неймовірні за своїм «святотатством» експерименти, заборонені навіть у науці з технікою, яскраво втілюються у життя. Художні акції Валера Бондаря створювали новий простір інтерпретації, де різниця між художнім і будь–яким іншим експериментом зникала. Це була увага до національних алюзій щодо підручного матеріалу, знищення кордонів між інтимним і ліричним, музейним і живим, механічним і людським, що завжди передбачало інтригу і катафалк мистецтв. Нарешті, це був типовий палімпсест, символічне наповнення тексту культури — слобідської, холодногірської, дідівської — по якому художник штампував свій власний текст як послання у вічність.

Можливо, з якогось мистецтвознавчого боку це виглядало негарно. Значно краще малювати веселим акрилом на мапах, тілах і обличчях влади. Утiм для аванґарду робити «красиво» для тієї влади означає бути її посібником. Власне, саме до цього нині прийшов наш андеґраунд, інкорпорований мало не в офіційні мистецтва розваги. Натомість удаваний «анти–естетизм» Валера Бондаря був однією з резервацій свободи самовираження і відмови від андеґраундного запроданства.

P. S. Сьогодні минає дев’ять днів по смерті Валера Бондаря.