«Все має міру якусь...»

Про що ми думаємо, коли чуємо слова «золота середина»? Мабуть, про щось пересічне, невиразне, буденне, про психологію «маленької людини», чия хата завжди скраю... І це не дивно хоч би тому, що так привчила нас думати література двох останніх століть. Ось, скажімо, герой оповідання Панаса Мирного «Народолюбець». Чому людина так часто зазнає катастроф на бурхливому житейському морі? — питає він сам себе. — Тому що живе за покликом серця, не тримаючись «золотої середини»: «...Не здерже чоловік свого замаху, не вкоротча заміру — і полетів сторч головою! Ні, історія не йде шкереберть, вона не робить перескоків — вона плазує тихо, помалу, як мала дитина, але рівним шляхом і рівною ходою. Коли б мене спитали, який шлях вибрати чоловікові, котрий от, приміром, як я, оснастив, осмолив свій корабель і хоче спускати на море, я б йому спершу всього заспівав би слова колядки: «Ой не їдь, синку, поперед війська, / Не зоставайся позаду війська, / Держись війська середнього...» Золота середина! Золота середина — перше усього!»

Як бачимо, слова тужливої пісні «У неділю рано...» починають говорити про «золоту середину», про еволюціонізм як принцип життя, коли історія постає в образі немовляти, котре тихесенько плазує собі туди, куди йому треба. А звідси — повна підлеглість людини обставинам, законам життя, його «розумові», те, що робить її пристосованою й захищеною. І навпаки, підлеглість ідеальним поривам, «дурному серцю» — ось вічне джерело життєвих поразок і катастроф.

А що ж тоді означає «золота середина»? Мабуть, те, про що говорять наші приказки: «Покірне телятко дві матки ссе», «Тихше їдь, далі будеш»... Така життєва мораль для Мирного неприйнятна. Принаймні ті герої письменника, що їх можна трактувати як його «друге я», — бунтарі. Сергій Єфремов мав підстави стверджувати, що Мирний понад усе дорожив «правом на бунт, можливістю стати проти свого «державця», гостро кинути йому виклик і попробувати скинути його з незаслуженого п’єдесталу. Сили були занадто нерівні — він це знав, кінець бунту наперед визначено, загибіль забезпечено, — але спокушала принадно вже сама можливість сказати у вічі авторитетові, чого він вартий, зректися послуху й самому спробувати по–своєму і незалежно впорядкувати своє життя». Про це красномовно свідчать і роман «Хіба ревуть воли...», і драма «Лимерівна» та, мабуть, найбільше — містерія «Спокуса», де письменник трактує бунт як вияв людської екзистенції. Можна сказати, що в апокрифічному сюжеті про втрачений рай Мирний розкриває ту саму тему, яка перегодом знайде свій класичний вираз у «Бунтівній людині» Альбера Камю.

Зрештою, і Єфремов трактував «золоту середину» точнісінько так само, як його улюбленець Мирний. Ось що він писав, наприклад, про лірику Володимира Самійленка: «І серед цього дрібного міщанства, розміреного й акуратного животіння, серед панування золотої середини, що морем розлилася навкруги й затопила все — єдиний чистий і незасмічений притулок бачить Самійленко в творчості духа, в її високих завданнях...» Схожі мотиви звучать і в книжці полум’яного філософа–волюнтариста Дмитра Донцова «Дух нашої давнини», і в словах президента Вільної академії пролетарської літератури Миколи Куліша, який казав: «ВАПЛІТЕ, я думаю, ніколи не стане школою літературних парикмахерів. Тим паче не візьме вона в руки замість гострих блискавичних списів мелодійних дзвоників золотої середини».

І в Мирного, і в Єфремова, і в Донцова, і в Куліша «золота середина» викликає хіба що презирливу посмішку й роздратування. Це тому, що наша культура двох останніх століть сповідувала суто «діонісійські» ідеали. Тут превалюють крайнощі, екстатичні пориви, революційне безумство... що завгодно, тільки не «золота середина». Хіба вряди–годи наші класики пробували трактувати «золоту середину» в інакшій стратегії. Згадаймо присвячене темі жіночої емансипації оповідання Франка «Маніпулянтка», де змальовано три шляхи жінок–робітниць. Правий шлях — шлях жінок цілком педантичних, як–от пані Грозицька. Лівий — шлях жінок, які живуть серцем і приречені на страждання, а то й на смерть, як Ольга Невірська. А посередині — шлях «натур гармонійних»: «Людськість, гідність і індивідуальність людська в тій громадці хорониться свято і переноситься, як найцінніше насліддя, все наперед, до далекої, кращої будущини». Франко, писав Агатангел Кримський, «оддаючи належну честь Невірським, таки не узнає їх за норму, а знаходить, що medio tutissimus ibis [найбезпечніший шлях — серединний]».

Ну ось, нарешті хоч хтось згадав, що «золота середина» — це не «покірне телятко дві матки ссе», а medio tutissimus ibis — слова з Овідієвих «Метаморфоз», які віддзеркалюють самісіньке єство «аполлонівської» культури Заходу. Ще греки й римляни стверджували, що «золота середина» — то принцип, на якому засноване геть усе: гармонія космосу, архітектоніка Парфенона чи Поліклетових скульптур, людське життя. Скажімо, що таке чеснота? «Чеснота, — відповідає великий Аристотель, — то якесь опанування серединою, у всякому разі вона існує тоді, коли досягає її». Гадаєте, це легко зробити? Помиляєтесь. «Золота середина» невловна, мов сонячний зайчик, бо вона випливає з пізнання природи речей, а отже, весь час перебуває неначе по той бік нашого досвіду. «Золота середина», — казав Дьєрдь Лукач, — це «не точка, а поле, просторонь», і «без огляду на те, наскільки вдалось її досягти, — множинна...» Іншими словами, доля людини — аж до самої смерті бути в ролі Продікового Геракла на роздоріжжі.

Про глибинний сенс ідеї «золотої середини», мабуть, найкраще сказав колись Горацій: «Est modus in rebus, sunt certi denique fines, / Quos ultra cirtaque nequit consistere rectum». У чудесному перекладі мого старого знайомого Андрія Содомори ці слова звучать так: «Все має міру якусь, повсюди межі є певні, / Далі й ближче від них — даремно шукатимеш правди». А чи не першим українським поетом, який переклав ці рядки Горація, був Лазар Баранович. Він зробив це 1676 року в полемічному трактаті «Нова міра старої віри». То були часи бароко — одна–єдина доба, коли наша культура по–справжньому спиралася на ідею «золотої середини».

Ясна річ, про «золоту середину» наші письменники знали й раніше. Про це свідчить хоч би український переклад знаменитого середньовічного трактату Secretum secretorum, де йдеться, зокрема, про «мірність». Та тільки барокова доба «розкошів і сум’яття», немовби зіткана з численних антитез, культивує в Україні ідею «золотої середини». Я міг би назвати десятки творів, в яких наші класики підносили «золоту середину» ледь не до небес. Серед них — і «Аристотелівські проблеми» Касіяна Саковича, і «Євхаристеріон» Софронія Почаського, і «Десять книг Аристотеля до Нікомаха» Стефана Калиновського, і «Про поетичне мистецтво» Феофана Прокоповича, і «Камінь віри» Стефана Яворського, і «Царська дорога Господнього хреста» Івана Максимовича... А ось що писав мій улюбленець Сковорода: «Надмір і брак — це крайнощі, а посередині між ними, немов Христос поміж розбійниками, — достаток. Справа Харібда, зліва Сцілла, а посередині — шлях мудрому Одіссею, який пливе до любої батьківщини». Ось так «золота середина» стає Христом поміж двома розбійниками чи вже Одіссеєм між Сціллою й Харібдою. Їй підлягає все — від христологічного догмата до поезії. «Кажуть, — писав Іпатій Потій, сперечаючись зі своїм юним опонентом Клириком Острозьким, — що знаний грецький поет Піндар написав якось вірші, де було надзвичайно багато всіляких прикладів та порівнянь, і подарував їх ученій панні на ім’я Сапфо. Однак та дівчина замість подяки присоромила його, мовивши, що вченим людям такими прикладами варто користуватися, наче приправами або сіллю, щоб не надто пересолити...» Щастя, багатство, радість, сум, ба навіть віра, надія й любов — це «золота середина». Ось що сказано про віру в дуже цікавому анонімному трактаті «Екзамен оборони», виданому у Вільно 1621 року: «Віра є однією з чеснот, до того ж головних, тих, що мають стосунок до самого Бога, а тому підлягає тим самим законам, що й інші чесноти. Отже, як той, хто вірить замало, не має віри й не може отримати порятунку, так і той, хто вірить занадто, не має віри й не може бути врятований». «Міра в усьому» — тільки вона прикрашає людину.

Словом, світ українського бароко несила уявити без старовинної ідеї «золотої середини». Але часи бароко пройшли й ця ідея канула в Лету, поступившись місцем «діонісійським» крайнощам, якими наша культура XIX—XX століть сповнена по вінця. Та й саме бароко постає на цю пору в образі ледь не космічного буяння непогамованих пристрастей. Так було в тих, хто не любив бароко. Пам’ятаєте іронічну репліку Олекси Горбача про «наш «гоцадральний барок», коли то ми всіх «закидували шапками», а батько Зиновій не вмів навіть забезпечити мілітарно–фінансової автономії своїй «Козакії»? Так було і в тих, хто бароко любив. «Я люблю браму Заборовського... — казав юний Нік Бажан. — Я люблю органічну, міцну й не фальшовану культуру. Таку культуру Україна мала лише одну: культуру февдалізму, культуру Мазепи...» Але якою ж постає брама Заборовського — ця перлина високого українського бароко — в Бажановому триптиху «Будівлі»? «І творчий хист, / що не втомивсь, не вистиг, / Снопи принадних зел на камені поклав, / Як груди дів, / гарячих і нечистих, / У шпетних ігрищах уяв. / Так щедро кинув семенасту брость, / Як звик на ложе кидати коханку, / Що зна любовний піт, / важких запліднень млость, / І ситий сон, / і спрагу на світанку. / На брості — квіт, / на брості — квіт, мов око / Розпаленого самкою самця / Ще тих століть, / коли в серця / Вливалась пристрасть хтивого бароко...» Бароко — стихія розбурханих пристрастей, ледь не чиста сублімація лібідо. Може, саме цей Бажанів образ якнайкраще свідчить про те, що ідея «золотої середини» органічно чужа нашій культурі новітньої доби. Чужа вона нам і сьогодні. Тому я питаю сам себе: чи годні ми творити «органічну, міцну й не фальшовану культуру», схожу на культуру нашого бароко, коли давним–давно забули, що таке «золота середина»? Не знаю.

Леонід УШКАЛОВ
доктор філологічних наук, професор кафедри української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди