Люди й гітари — типова мізансцена «Фієсти». (Фото автора.)
Уперше «Фієста», фестиваль бардівської пісні, відбулася 1995 року в селі Снітинка, вдруге — у Конча-Заспі, під хутором Мриги. А наступні сім, як і цьогорічна, — біля Забірських озер під Бояркою, під розкішними кронами боярського лісу, посадженого в рік відміни кріпосного права...
Зі слів організаторів «Фієсти» — керівників Київського клубу авторської пісні «Дім» Олександра і Мар'яни Крамар, як місце проведення, так і сама ідея фестивалю виникли, власне кажучи, дещо спонтанно. Просто хотілося зробити свято, яке зібрало б усіх небайдужих та надало їм можливість бути почутими. На концерті, яким би масштабним він не був, це зробити просто неможливо — бардів у нас справді багато. Тому й потягнулися вервечки людей з гітарами та рюкзаками на природу.
Струм для апаратури та освітлення сцени фестивалю дає бензиновий генератор (саме кількістю бензину й обмежуються часові рамки гала-концерту)... За складом гостей і учасників «Фієста» давно вже вийшла за рамки Київського чи навіть всеукраїнського фестивалю — тут часто присутні й гості з країн «близького зарубіжжя». Що ж до кількості, то, наприклад, цьогорічна «Фієста» зібрала близько тисячі гостей: авторів, виконавців, слухачів. «Фієста» — це не лише концерти, а й творчі майстерні, заняття в яких проводять відомі барди — метри авторської пісні ( цього року — Микола Черневський, Тимур Бобровський, Ігор Жук, Інна Труфанова, Вадим Тупчій, Олег Рубанський та інші). Керівники майстерень — лауреати багатьох найрізноманітніших фестивалів (Першого всесоюзного фестивалю авторської пісні «Саратов-86», луцьких фестивалів «Оберіг» 1991—1994 років тощо).
— Зараз існує досить-таки багато фестивалів авторської пісні, — каже один з керівників творчих майстерень Микола Черневський, кандидат технічних наук; автор-виконавець, що створив експериментальний театр авторської пісні ЕТАП. — Але більшість із них, у відповідному значенні, має дещо формальний характер: це своєрідна гра-тусовка клубів авторської пісні — з півфіналами та фіналами, жорстким конкурсним відбором, гучними званнями, солідними нагородами й іншою подібною атрибутикою. Ця створена ще в радянські часи система КСП (клубів самодіяльної пісні) працює й зараз. Але, як правило, реально сильні автори-виконавці в подібних фестивалях беруть участь нечасто. Адже об'єднання в клуби — це для «молоді, яка вчиться». Саме в цьому полягає головна відмінність фестивалю «Лісова Фієста». Тут немає конкурсів, у яких необхідно перемогти за будь-яку ціну, нема призів, нагород (крім оплесків глядачів, звичайно), гучних звань, які гарантують вихід на якісь більш високі офіційні рівні. Тому що родзинкою саме цього фестивалю є те, що людина від'їжджає звідси духовно збагаченою. Саме це — найважливіше. Крім того, лише тут є можливість більш «вузьких» у кількісному, але разом з тим і більш глибоких у духовному плані концертів біля вогнища. Головною їх особливістю є бажання не стільки себе показати, скільки послухати інших. Крім того, ще однією особливістю, яка відсутня на всіх інших фестивалях, є творчі майстерні — своєрідні експрес-школи під відкритим небом... Відрізняється «Лісова Фієста» ще й тим, що тут абсолютно ніякого значення не має мова виконання чи стиль і напрям, у якому працює автор. Головне — щоб пісня знаходила відгук в душі...
... Спочатку відбулося дитяче відділення концерту: зміна росте талановита й віддана! А ближче до півночі учасники та слухачі зібралися навколо яскраво освітленої сцени. Описати цей концерт із його потужною енергетикою просто неможливо — це треба чути й бачити! Скажемо лише, що майстерності володіння музичними інструментами та щирості виконання дійсно може позаздрити будь-яка найпрестижніша професійна сцена. Традиційно вважається, що бардівська пісня — російськомовна, під гітару. Але на «Фієсті» звучали пісні й українською, й англійською мовами. Щодо інструментів, то поруч із гітарою тут давно вже прижилися і саксофон, і сопілка, і бубон, і навіть флейта. А, висловлюючись сучасною термінологією, хед-лайнером цього року був бандурист, автор та виконавець Едуард Драч. Коли ж приблизно о 4-й ранку змовк генератор, висмоктавши останні краплини пального, концерт, як багаття на сяйливі іскри, розсипався на безліч маленьких концертів біля вогнищ. І знову звучали гітари, і соло нових пісень змінювалося хором пісень добре відомих і улюблених.
А колективне побажання керівників творчих майстерень учасникам та глядачам «Фієсти» звучало так: «Людина живе серед людей... Але часто про це забуває, тому що живе серед суєти. Якщо людина шукає те, що допомагає усвідомити життя саме серед людей, значить, щось головне здійснилося і в людини, й у «Фієсти». А якщо приходить просто «відтягнутись» (хоча це також допускається), то краще це робити в іншому місці. Тому хочеться побажати, щоб не було розчарування в «Фієсті» і щоб вона завжди залишалась святом душі та спілкування...»
Марина Крамар — «мама» «Фієсти» — додала: «Життя складається з маленьких перемог і просто справ. Якщо не втомився їх робити — це і є найбільша перемога... Тож бажаю всім не стомлюватись — ні тілом, ні душею!»
*Фієста: (ісп. fiesta = лат. festus — святковий) релігійне свято в Іспанії; в іспаномовних країнах — свято, карнавал; яскраве святкування...
Усе життя я соромилась співати. І на те були всі підстави: відчувала, що неправильно відтворюю мелодію, голос здавався якимсь «глухим», нецікавим. Але парадокс у тому, що з дитинства саме спів надзвичайно вабив мене: весь вільний час я слухала музику. Можливо, та любов передалася від тата. Він самостійно вивчився грі на декількох народних інструментах, завжди натхненно співав у колі друзів. >>
Ось уже півтора місяця найпопулярнішим музичним хітом в Україні є Державний Гімн. Ще ніколи не звучав він так часто і так масово. Його виконанням були позначені трагічні передранкові години 30 листопада та драматична ніч 11 грудня. Він палко лунав із вуст кожного, хто приходив на Майдан. З ним зустрічали Новий рік півмільйона українців. >>
Раніше, ще до середини грудня, на Майдані раніше суворо дотримувалися традиції щогодини співати «Ще не вмерла». Чоловіки знімали шапки і разом із жінками прикладали руки до серця, виконуючи Гімн України. Новий закон Майдану всім настільки сподобався, що заради виконання Гімну переривалася будь–яка робота, розмова, дискусія. >>
У Японії, коли дитина йде до школи, вона знає 300 народних пісень. В Україні навіть не кожен студент може підтримати своїм голосом співочу компанію. У школах на «народознавство», де б мали вчити звичаї та обрядові пісні, виділяється одна година на тиждень, і то не всі вчителі ставлять перед собою мету розспівати молоде покоління. >>
Для тих, хто не сприймає фольклор у чистому вигляді, музиканти подають етномузику у сучасних обробках. Буває, слухаєш якусь рок–ватагу з роззявленим ротом від захоплення, і навіть не підозрюєш, що цю пісню музиканти привезли з експедиції з Полтавщини чи Карпат. >>
Здається, лише ці корифеї українського рок–панку знають, що таке справжні «танці». У далекому 1987 році квартет молодих зухвалих хлопців уперше вийшов на фестивальну сцену Київського року–клубу і зіграв так, неначе знав, що на наступну чверть століття місце легенд українського року вже їм забезпечено. >>
