«Корабель пустелі» втомився і захотів на пляж.
Це тільки здається, що туди так далеко, як... до Африки. Насправді Туніс — то лише три з половиною години літаком від Києва. Випалений сонцем, жовтаво–коричневий ґрунт, помережаний «зграйками» маслинових і фінікових плантацій... З вікна літака таке недбальство природних фарб спершу сприймаєш за саркастичний жарт небесного Художника. Й відразу ж угамовуєш думки: це ж Африка! Тим паче Творець не полінувався прикрасити цей пастельний клаптик землі смарагдовою смужкою моря.
Ех, туристе... Твої сліди на білому піску море змиває за кілька хвилин. А от зі слідами історії океан часу поводиться обережніше. Незвичайне відчуття огортає кожного вже від перших днів знайомства з Тунісом. Враження, ніби машина часу раптом «забуксувала», і ти потрапляєш у далеке минуле, оздоблене сучасним колоритом. Це земля древньої й багатої історії, яку на різних етапах творили люди різних культур, й елементи кожної з них, ніби компоненти великої мозаїки, органічно складають сучасний образ Тунісу. Отож, мандруючи краєм, ніби гортаєш сторінки історії, яку ще в шкільні роки вивчав за підручниками.
Колись у цих краях господарювали бербери — світлошкірі люди з блакитними очима. Це в їхнього царя фінікійська принцеса Еліса купила шмат землі, заснувавши в 814 році до н.е. Карфаген — могутній центр колись величної держави, від якої підступні римляни в 146 році до нашої ери не залишили каменя на камені... Зрештою, вчитися на власних помилках не поспішали і тисячі років тому, отож зведений на руїнах фінікійського міста–красеня вже римський Карфаген безжально зруйнували араби–кочівники. Араби з’явилися на території майбутнього Тунісу наприкінці VІІ століття і почувалися тут незалежно аж до ХVI століття, коли турецькі беї накинули оком на ласий куточок суші. Османське панування завершилося в середині ХІХ століття, тоді Туніс став частиною французької імперії. Звільнитись від «турботливого протекторату» краянам удалося лише 1956 року, коли національний рух на чолі з Хабібом Бургібою домігся від Франції визнання незалежності Тунісу.
20 березня 1956 року Туніс було проголошено незалежною державою. Президент Хабіб Бургіба запровадив новий курс розвитку країни, що відхилив «чадру» із закостенілих устоїв ортодоксального ісламського світу, поступово зміцнюючи паростки світської держави. Новий цивільний кодекс скасував інститут багатоженства. Порушивши вікові забобони, туніські жінки сьогодні не тільки вправно керують автомобілями, а й вирішують важливі державні питання: очолюють мерії та мають інші відповідальні посади.
Сьогодні тунісці — нація, що вчиться. В який куточок країни не пролягав би маршрут — скрізь наш шлях перетинали цілі армії школярів і студентів.
— Ваша спостережливість небезпідставна, — пояснює наш новий знайомий Ваннес. — Нині у Тунісі здобувають освіту 2 700 000 школярів і 300 000 студентів. До того ж, серед студентів більше дівчат...
Усе це — наслідки вдало проведених економічних і суспільних реформ.
Навчаючись у Франції, Хабіб Бургіба запозичив модель організації європейського життя, згодом успішно адаптувавши її в умовах незалежного Тунісу. Нація схвально сприйняла реформи, хоча непорозуміння й виникали. Особливо навколо спроб по–новому трактувати релігійні догми. «Бургіба дозволив пом’якшити деякі суворі закони ісламу, — пригадує Ваннес. — Але коли він заявив, що дотримуватися Рамазану — добровільна справа кожного, то багатьом здалося, що це вже занадто...»
У тому, що країна безболісно уникла радикального шляху ісламської держави, заслуга першого президента очевидна. І хоча кордони Тунісу як одного з членів Ліги арабських держав — річ доволі умовна, тут пильнують, щоб настрої екстремізму, що панують у сусідньому Алжирі, не порушили спокою країни. Тоді як в Алжирі французькій мові оголошено рішучий «бойкот», тунісці запровадили її обов’язкове вивчення.
Ще один iз показових моментів успішності соціальних реформ — низька смертність серед населення. Медицина в Тунісі безплатна, але кожен має альтернативу приватному медичному обслуговуванню. Обов’язкові 5 щеплень для малюка, без яких дитину не приймають до школи, дозволяють уникнути такого лиха, як епідемії.
А м’який лагідний клімат і добра вдача краян сприяють оптимістичній тривалості життя. Нині в середньому тунісці «топчуть ряст» 71 рік. Навіть тут гарним стимулом для них є приклад першого президента Тунісу: в інший світ Хабіб Бургіба відійшов, маючи за плечима 100–річний вантаж земного шляху...
— Раніше ми орієнтувалися переважно на Францію. Нині ж відкриті для всього світу, будемо дружити з усіма, хто запропонує цікаві проекти і співпрацюватиме справді по–партнерськи, а не з позиції сили чи зверхності.
Із Сагбі ми говоримо в затишному холі готелю після того, як він «здав пост» на рецепції і може спокійно спілкуватися за склянкою безалкогольного коктейлю. Наш співрозмовник, який добре пам’ятає Київ, бо навчався в КПІ і «закохався у ваше місто», розповідає, як змінився Туніс після бурхливих подій 2010–го. Революція, каже Сагбі, спричинила падіння притоку туристів у 2011 році. «Але вже цьогоріч ми вийшли на рівень 2010 року. На жаль, зменшилася кількість туристів із західних країн, які ставляться до нас із пересторогою, однак натомість зросла — з України та Росії. Ваші туристи менш примхливі. І що цікаво, аби уникнути збитків, багато готелів переорієнтувалося на Східну Європу. До речі, в нашому готелі, де ви зупинилися, українці з’явилися лише у вересні цього року. Досі тут відпочивали переважно французи».
Революція, на думку Сагбі, дала тунісцям свободу. Якщо раніше критика влади була фактично неприпустима, то нині кожен говорить усе, що вважає за потрібне. «Журналісти пишуть про владу і добре, і погане. Раніше «придворні» журналісти тільки хвалили можновладців. Тепер маємо реальну багатопартійність, на виборах перемогла мусульманська партія, але це не радикали, а помірковані політики на кшталт тих, які нині при владі в Туреччині», — каже наш співрозмовник. І водночас просить «краще не називати» його повного імені у статті. Свобода із застереженнями, словом.
Під час революції в Тунісі загинуло майже 200 людей, як це сталося, розводить руками Сагбі, і досі не зрозуміло. «Кажуть, це справа рук людей, відданих колишньому президенту. Натомість тунісці проявили себе напрочуд організованими. Коли почався безлад, у кварталах і селищах люди створювали загони порядку, які стежили, аби не було пограбувань і мародерства», — пригадує Сагбі.
Впадає у вічі те, що на вулицях значно побільшало жінок у хіджабах. Коли ми вперше відвідали цю країну одинадцять років тому, переважна більшість тунісок не ховали облич, не запиналися хустками, а молоді дівчата віддавали перевагу європейській моді. Щоправда, вони й далі вдягаються з французьким шиком, а хустка, кажуть туніски, — то данина традиції. «Зрештою, ми ніколи не забували, що мусульманки. У хустці навіть стильніше», — посміхається 30–річна Магдія, продавчиня взуттєвої крамнички в Хаммаметі.
Туніські жінки сьогодні стали настільки впевненими в собі й незалежними, що деякі чоловіки не витримують жіночої свободи і втікають з дому в... чоловічі кав’ярні. Саме так жартома пояснюють тут популярність закладів «суто чоловічого вмісту». У цих бістро за столиками на тротуарі задумливі й трохи засмучені (чи то так здається?) чоловіки можуть годинами розкурювати кальян, смакувати каву і неквапливо бесідувати.
Завдяки вечірнім бесідам «під кальян», які часто відбуваються на відкритих терасах кав’ярень, вулички містечок нагадують салон ароматерапії: туніська трубка для куріння «продукує» тільки фруктовий дим, що майже не містить нікотину.
— Привіт, хабібі! Ти чарівна, як сонце! Червоне сухе чи лимонад?
Така вже в барменів професія — подобатися туристам. Але наш новий знайомий Мухамед не просто ввічливий — хлопцеві справді цікаво, кого обслуговує. Розливаючи колу, пиво чи, на вимогу обгорілих росіян, подвійне бренді («не скупись, браток»), Мухамед додає до своїх коктейлів порцію щирої посмішки. І раптом питає:
— А якою мовою ти говориш? Українською? Дивно, бо туристи з України тут розмовляють російською. Чому?
Розуміючи, що короткий екскурс в історію навряд чи розсіє «лінгвістичний туман», говорю про проблеми росту держави, інертних земляків і нерішучих політиків. Мухамед каже, що французька мова не витіснила його рідної арабської, яка зараз на першому місці. «А французька для того, щоб порозумітися з вами».
Аби завершити лінгвістичну тему, Мухамед просить кілька російських слів, які опанував, спілкуючись із туристами, перекласти українською. «Справді, відчутна відмінність», — каже наш знайомий. І вже з наступного дня починає дивувати наших земляків своїм чарівним «будь ласка».
«Смілля» — арабською означає «з Богом!». «Якщо цими словами починати кожен ранок, успіх вас не омине, — симпатичний гід Ваннес споряджав нас корисними порадами. — Попросіть у Всевишнього прихильності і пам’ятайте: несподіванки, які трапляються з мандрівниками в Тунісі, можуть бути лише приємними».
Як, наприклад, славнозвісна туніська гостинність. Деяких зазвичай емоційно стриманих туристів з Європи сонячні усмішки і щира увага з боку місцевих господарів у першу мить збивають iз пантелику. «Хіба так може бути? І що їм потрібно?» — підозріло суплять брови блідолиці заручники шаленого темпу життя й раціональних стосунків, які приїжджають до Африки «згаяти відпустку». Але вже за кілька днів самі охоче опановують туніську науку гарного настрою.
Епіграф вражень — контрасти. Маленький Туніс, що територіально поступається Україні в чотири рази, вирізняється багатством кліматичних зон. Північ і узбережжя Середземного моря «заселяють» субтропіки, а на півдні господарює пустеля. Дорога до Сахари пролягає через безкраю напівпустелю, яку звеселяють тільки кущики верблюжої колючки, добре знайомої нам хіба за підручником з географії. І як фонтан контрастів на червоно–жовтому тлі мертвого ґрунту — оази фінікових пальм із такою блаженною прохолодою.
Тільки житель пустелі може гідно оцінити золоту вагу кожної краплини води. Оази — острівці, де цілюща волога дивним чином пробивається крізь сухий ґрунт, отож її і намагаються використати якнайефективніше. На «верхньому поверсі» оази ростуть фініки, нижче розкошують гранати й інжир, а на самому «споді» культивують овочі. Є тут і цитрусові, серед яких лимони — справжні «рекордсмени»: дають урожай чотири рази на рік.
У вересні починається збір фініків, на який тут покладають великі надії. Адже Туніс — найбільший експортер цього продукту у світі. І цей «привілей» цілком обґрунтований, бо лише скуштувавши солодких туніських плодів, розумієш: те, що пропонують на київських базарах, можна вважати фініками хіба що умовно...
Крім фініків, Туніс відомий і як виробник якісної оливкової олії. Ось вам ще один приклад контрасту: на крихітній території країни ростуть найбільші у світі плантації оливкових дерев. З одного дерева за рік знімають 150(!) кілограмів оливок, яких вистачає на 10 літрів олії. А щоб остаточно «поквитатися» з аграрною темою, зазначимо, що сільське господарство в економіці Тунісу посідає перше місце.
До кожного іноземця в Тунісі особливе ставлення — як до гостя, якому щиро раді. Однак те, що туризм у Тунісі є справою успішною, зовсім не дає підстав місцевим жителям «спочивати на лаврах». Адже спритні конкуренти — Греція, Туреччина чи Єгипет — теж «полюють» на туриста, не покладаючи рук. Море і сонце є скрізь, отож доводиться думати про родзинки, які б привабили гостя. Туніською родзинкою, без сумніву, є Сахара, куди туриста відправляють верхи на верблюді, а також незабутнє сафарі на джипах із відвідинами Атлаських гір.
Дорога веде на південь. Перше місто, де робимо зупинку, — Ель Джем, відомий своїм Колізеєм, третім за розміром після Риму і Капуї. На відміну від «побратимів», туніський Колізей найкраще зберігся. Неймовірно! Ще в 230 році нової ери будівничі використовували складні інженерні конструкції, якими, не вигадавши нічого досконалішого, оперують і в наш час. Колись на цій арені гладіатори змагалися з голодними левами, а нині тут щороку влаштовують симфонічні фестивалі. Руйнівник–час не вплинув на чудові акустичні властивості давньоримського театру.
Чим далі вглиб країни, тим природа аскетичніша. Лише нескінченні піски та гори... Монотонна дорога заколисує. Але остаточно поринути в сон не дає вигук: «Троглодити». Прокидаємося миттєво: «Як, невже в печерах?!» Справді, Матмата — печерне селище, де в крейдяних гротах мешкають нащадки корінних тунісців. Колись давно, рятуючись від войовничих арабів, берберські племена відступали на південь, знаходячи прихисток у цих важкодоступних місцях. Печерні люди — надзвичайно привітні й гостинні — пригощають нас традиційними перепічкою і м’ятним чаєм. І доброзичливо зауважують, що поруч є «вакантна» гора. «Запрошують вас присусідитись», — сміється Ваннес — єдиний у нашій групі, хто розуміє берберську.
По обіді приїжджаємо до Дузу — міста, яке в Тунісі називають воротами пустелі. За вікном готелю — море... піщаних дюн. Все: далі — Сахара. Зустріти захід сонця у справжній пустелі випадає не щодня, тим паче, друзі–верблюди вже чекають на нас. Із десяток хвилин іде на те, щоб припасувати на себе справжню бедуїнську амуніцію — смугастий халат і спеціальну хустку, і ще стільки ж — щоб приборкати свій веселий сміх, звикаючи до чудернацького вигляду колег–туристів.
Але... сміється той, хто вже осідлав верблюда. Бо перед цим належить пережити неповторний атракціон гострих відчуттів під назвою: «Верблюд встає». Гордий володар південних просторів спершу зводиться на задні ноги, і доки досвідчений погонич заохочує його встати ще й на передні, бідолашний турист змушений висіти головою донизу, про всяк випадок пригадуючи «наостанок» найкращі життєві моменти...
У цілому подорож на верблюді залишає незабутні спогади. «Корабель пустелі» везе тебе обережно, ніби порцелянову статуетку, і все, що відбувається навколо, нагадує сюжет незабутніх арабських казок. Розпечене сонце, схилене над обрієм, мовчазне дихання Сахари і твій душевний спокій — якийсь аж нереальний після заклопотаних столичних буднів.
Після спеченого повітря Сахари нам, як справжнім пустельникам, мариться вода. «Рятівна оаза чекає в Тозері», — заспокоює Ваннес. Вирушаємо туди на світанку, дорогою зазирнувши до одного з найбільших солончакових озер світу. Кажуть, тут навіть можна побачити міраж. Щоправда, без сонця пустельне диво нам не загрожує, отож залишається милуватися іншою загадкою природи — «трояндою пустелі». Грудочки кремнію різного розміру, віртуозно обточені вітром, справді нагадують королеву квітів.
Туристичний «інтернаціонал» активно прицінюється до цих «живих» сувенірів, якими заповнені прилавки імпровізованого базарчика на нашій зупинці.
— Чудовий початок дня? — запитую темноокого хлопчину — продавця пустельних троянд.
— Атож, непоганий, — підхоплює він. — Мадам із Франції?
— Ні, з України.
— О, Україна — дуже добре! У вас є море, але немає пустелі, так? Я добре вчив у школі географію! А звідки ви знаєте французьку?
— Також добре вчила у школі.
На згадку про словесний «пінг–понг» юний тунісець дарує троянду Сахари і незабутню південну посмішку.
До Хаммамета, звідки розпочиналася наша мандрівка, повертаємось іншим шляхом — спеціально, щоб побачити Кайруан. Це четверте за святістю місто ісламського світу — після Мекки, Медіни та Єрусалима. Тут і нині діє величезна мечеть, яку збудував учень і послідовник Магомета. Ще Кайруан відомий своїми килимами — розкішними, як мозаїка найвищого натхнення, і такими м’якими, як уся ніжність світу... Кайруанці із задоволенням пригадують, як дружина президента Казахстану під час офіційного візиту Нурсултана Назарбаєва до Тунісу придбала тут цілу колекцію килимів на... 50 тисяч американських доларів. Хто ж устоїть перед такою красою!
Зрозуміти Схід, не побувавши на тамтешніх традиційних базарах, все одно що заочно пояснити смак ямайського рому. Стихія, яку нереально змалювати знайомими досі фарбами і відгомін якої залишається з вами назавжди, — це туніський базар. Відбірні фрукти й городина, грона фініків, що звисають прямісінько над головою, мішки екзотичних духмяних приправ, «тисяча і один» сорт риби.
Головне — навчитися торгуватися. Без цього відвідини звичайної крамнички, не те що базару, не мають на Сході жодного сенсу. І годі пояснювати, що хочете просто подивитися, — ні, ви мусите торгуватися! На туриста, який надумає купити щось за початкову ціну, подивляться зі щирим співчуттям: «Либонь занедужав, бідолашний».
Принади східної традиції спілкування з покупцем нам випало відчути повною мірою, потрапивши на «сук» — велетенських розмірів базар просто неба, де продавалося все, чого бажає душа. Нас кілька разів наздоганяли, повертали назад і змушували називати свою ціну. Крім того, запевняли, що ароматне зілля мусимо обов’язково подарувати всім членам своєї родини, друзям і навіть... їхнім знайомим. Після довгих «переговорів» ціна дивним чином упала в кілька разів. Так що вовка боятися — в ліс...чи то пак, на східний базар не ходити.
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
