Винен, бо ніс труну з тілом Франка

У читальному залі Центрального державного архіву громадських об’єднань України шелестіння паперів іноді переривається чиїмось тяжким зітханням. Траплялися випадки, коли відвідувачам ставало зле. Читати ці документи справді важко. Час повертає нас у жахливе минуле...

Чому не сказав про турботу партії?

Я не пам’ятаю 1937 року, бо народилася після війни, і про свого дідуся Євгена Банаха знаю лише зі спогадів бабці та батька. Вони розповідали, що він був людиною шляхетною, розумівся на літературі й мистецтві, гарно співав, розмовляв п’ятьма мовами. Народився 1887 року на Галичині, в селі Рудня Львівського повіту. Наймолодша, шоста, дитина в освітянській родині Михайла Банаха, Євген шестимісячним залишився без батька. Мати, старші брати й сестри, відмовляючи собі в усьому, дали освіту хлопчині, навчили його бути Людиною. У серпні 1914 року Євген Банах вступив до лав Українських січових стрільців. У 1920 році полк перейшов на бік Червоної армії. Поранення й хвороба змусили 1921 року залишити військо. Осівши в Умані, знайшов свою долю, одружившись iз Юлією Будвич–Сінькевич, виростив, дав освіту сину та дочці, яких прийняв як рідних. Минуть роки, і син Левко стане відомим у країні архітектором, науковцем, митцем–графіком, а дочка Валентина, прийнявши естафету від матері, — лікарем, професором, доктором медичних наук.

1936 року подружжя переїхало до Бишева на Київщині. Мешкали в лікарні, де дружина працювала лікарем. Єдиний у Бишеві лікар був завжди на бойовому посту, поруч зі своїми хворими. Та сенс життя для подружжя полягав не в міщанському накопиченні матеріальних цінностей. Євген Михайлович почав викладати у школі німецьку мову. На випускному вечорі цитував свого улюбленого письменника Івана Франка і закінчив промову словами: «Вчиться та вчиться!» Потім йому про це нагадають: чому не сказав про турботу партії?

Ранок 1 вересня 1937 року почався з візиту непроханого гостя. Вчителя заарештували. Слідчий не барився, після обшуку одразу було готове попереднє обвинувачення за ст. 54–1–а, 54–10–1 КК УССР, прийнято рішення щодо запобіжного заходу — утримання у в’язниці.

На допитах тримався стійко

Багато літ ходили різні чутки про долю політв’язнів тих часів. Найчастіше родина одержувала довідку про передчасну смерть в’язня внаслідок запалення легень абощо. Лише тепер можна дізнатися правду. Нелегко було отримати допуск до архіву для ознайомлення з матеріалами слідчих справ. З десяток документів подала я на підтвердження родинних стосунків. А коли дійшло до видачі свідоцтва про смерть iз простроченим терміном оформлення, довелося витримати справжній бій iз чинушами. Вони не хотіли втямити, що визначення місця настання смерті — не моя примха, а вимога закону. Читаючи матеріали кримінальних справ, на собі відчувала звірячий погляд лейтенанта–слідчого, на власній шкірі — побої та катування, яких зазнав дід.

Службові посади в Бишеві займали люди без освіти, малописьменні. Вони і давали оцінки фаховій діяльності вчителя та лікаря з вищою освітою й багатим досвідом. Жах охопив мене, коли читала свідчення вчителя, викладача української мови. Ця людиноподібна істота (бо людиною її аж ніяк не назвеш) звинувачувала Банаха у тому, що він любив твори Івана Франка, цитував їх, а під час жалобної ходи на Личаківський цвинтар ніс труну з тілом Франка на своїх плечах. Найбільше плескала отрутою лікарняна праля, якій родина дала біля себе притулок та ділилася хлібом й сіллю. Нехай би тільки звинувачували в модній на той час антирадянщині та шпигунстві, але ж приплели ще й кримінал, хабарництво, крадіжку. Діяли за принципом: краще перебрати, аби не було замало.

«Слідство» тривало недовго. Протоколи слідчих справ писали нашвидкуруч, неграмотно, не сподівалися, що колись це читатимуть. Тяп–ляп і готово! По всьому видно, паузи останніх трьох допитів 23 жовтня були викликані зовсім не обідніми перервами, а тортурами. Слідчий нервував, повторював ті самі запитання, на які отримував однакові відповіді. В’язень тримався стійко і вини на себе не брав. Висновки базовані на домислах, плітках, не підтверджені жодним доказом. Звинувачення у шпигунстві на користь «однієї з іноземних держав» зроблено на підставі двох листів (десятилітньої на той час давності) до рідних сестер Софії та Ганни, які жили під Львовом, у селі Рудня. Тоді це була «заграниця».

Нічого не дав і допит дружини Юлії. Вона не зреклася Євгена Михайловича, а тому 11 листопада 1937 року заарештували і її. Не могла дружина знати, що останні три доби життя чоловіка перебувала поруч iз ним у Лук’янівській в’язниці. На неї чекали півроку допитів у Київському слідчому ізоляторі, а потім довгі роки заслання до Південного Казахстану. Гадаю, тільки дефіцитна професія лікаря врятувала їй життя. Все життя була лікарем від Бога. На жаль, не дожила до своєї реабілітації 1993 року.

Подарунок до ювілею — дев’ять грамів свинцю

Одразу два ювілеї зустрів Банах у камері смертників: 20–річчя Жовтневої революції та власне 50–ліття. А подарунком йому були дев’ять грамів свинцю — згідно з постановою НКВС СРСР та прокурора СРСР від 2 листопада 1937 року, Банах Євген Михайлович був страчений у Києві 14 листопада. Чорні справи зазвичай робилися вночі: розстріляли, відвезли і спритно закопали, аби не бачили зайві очі. Євген Банах до кінця лишився Людиною. Реабілітований посмертно.

На щастя, уцілів рід Банахів, живі нащадки сестер Софії Михайлівни Банах–Зелінської та Ганни Михайлівни Банах iз села Рудня, Володимира Михайловича Банаха, який подався в 1904 році шукати долю до Америки, дядьків Олекси та Івана Банахів із села Винники.

...Шумить–гуде Биківнянський ліс, сумує і сумуватиме довіку, шепоче молитви за безвинно страченими. Нещодавно на місці масового поховання вiдкрито меморіальний комплекс загиблим від сталінських репресій 1937—1941 років. Автором скульптурної композиції є народний художник України, академік Юлій Сiнькевич. На гранітній стелі серед тисяч імен викарбувано й ім’я його діда Євгена Банаха. Світла йому пам’ять і всім тим, хто знайшов свій останній спочинок у Биківнянському лісі...

Ольга СІНЬКЕВИЧ,
заслужений тренер України