Дзвонар початку ХХ століття. (Робота художника Ярослава Пстрака, котрий народився неподалік Коломиї).
За давньою традицією, яка в Галичині нині переживає відродження, почувши знадвору церковний дзвін, господарі старшого віку поспішно навстіж відчиняють двері й вікна, аби божественна мелодія впливла до оселі. Цілющий ефект цієї звукової вібрації на побутовому рівні відчуває навіть людина, не обізнана з напрацюваннями фізиків–акустиків. Учені цієї галузі науки довели, що резонансні ультразвукові хвилі дзвону очищають довколишнє середовище, енергетичні канали людського організму, поліпшують стан його органів та систем, благотворно впливають на вегетацію рослин.
Незважаючи на весь спектр випромінюваного позитиву, саме дзвони серед розмаїття церковної атрибутики й начиння у новітній історії найчастіше потрапляли в немилість. «Під час Першої світової війни австрійський уряд спеціальним рішенням змусив кожний край своєї імперії віддати на військові потреби дві третини загальної ваги дзвонів, а в 1917–му від тотальної реквізиції звільнялися тільки дзвони, вилиті до 1600 року, — розповідає прикарпатський дослідник Богдан Кіндратюк. — Таке ж ставлення до церковних дзвонів на західноукраїнських землях демонстрували й російські окупаційні війська».
Якщо в часи воєнних лихоліть реквізитори «церковного металу» хоч якось намагалися мотивувати свої дії нагальними мілітарними потребами — дзвони переважно переплавляли на гармати, то в більшовицькій Росії їх знищували з ідеологічною люттю безбожників. До 1935 року там «успішно» завершили масштабну кампанію з приборкання дзвонів, які, згідно з інструкціями наркоматів внутрішніх справ та юстиції, «порушували громадський спокій і права широких безрелігійних трудящих мас, особливо міста, заважали праці й відпочинку».
Скільки за час цих варварських акцій знищено унікальних витворів майстрів–ливарників, одним червоним наркомам відомо. Ще чимало дзвонів покоїться в землі, куди їх від нечестивців сховали віряни, котрі не пережили атеїстичної влади і таємницю місцезнаходження забрали з собою на той світ. «У гуцульському селі Уторопи, що на Косівщині, мені розповіли історію тамтешніх давніх дзвонів, — пригадує Богдан Кіндратюк. — Під час Першої світової війни, за переказами старожилів, аби дзвони не потрапили в руки австрійських чи російських вояків, селяни десь їх закопали. На жаль, ті, хто знав про сховок, вмерли. Пізніше односельці шукали в різних місцях, але вдалося знайти лише один великий дзвін. Зазіхання з боку військових на уторопські реліквії повторилися і в часи Другої світової. У серпні 1943–го місцевий священик повідомив про те, що отримав наказ від німецької влади: здати дзвони на потреби вермахту. Тоді за справу взялася група самооборони села (згодом трансформована в підрозділ УПА). Завзяті горяни обеззброїли окупаційну варту, зняли дзвони і завантажили на воза. Проїхавши близько чотирьох кілометрів, вони, аби приховати сліди, підставили під дзвони свої плечі й далі понесли пішки. Чотири менші закопали в урочищі Великий Насарат, а найбільший — у присілку Підділ. Коли лінія фронту відкотилася на захід, повернуті до храму дзвони радісно сповістили про прихід Великодня 1945–го».
Кандидат педагогічних наук, доцент Прикарпатського національного університету імені В. Стефаника Богдан Кіндратюк дзвонарством захопився півтора десятиліття тому і став одним із найавторитетніших вітчизняних кампанологів (від італійського «campana» — дзвін).
— На початку нинішнього тисячоліття я видав свою першу невелику книгу про музичне мистецтво доби Галицько–Волинського князівства, в якій був окремий розділ «Дзвони та дзвонарське мистецтво». Коли з цією працею ознайомився відомий львівський професор Юрій Ясіновський, то пророче мовив: «То на тебе перст Божий указує — вивчай далі». Так і роблю. Тепер уже — як директор Центру дослідження дзвонарства при Прикарпатському національному університеті.
— Якого найстарішого українського дзвона торкалася ваша рука?
— Вилитого українським майстром Яковом Скорою в 1341 році. Він серед великих збережених дзвонів вважається найстарішим у нашій державі (важить 415 кілограмів) і нині використовується за призначенням у львівському соборі Святого Юра. Московити, котрі намагаються перебрати на себе першість у багатьох історичних аспектах, нічого тут вдіяти не можуть, позаяк мають дзвін на рік молодший, тобто виготовлений у 1342 році.
— Прикарпаття не може похвалитися такими раритетами?
— Коломийський дослідник Михайло Тимофіїв стверджує, що дзвін храму Святого Михайла в Уторопах вилитий ще в 1326 році. Я їздив туди, проте встановити точну дату виготовлення мені не вдалося. Він справді давній, про що передусім свідчить нерівне розташування літер напису під короною (у перекладі з латинської мови: «Тебе, Бога, восхваляємо, Тебе, пане, хвалимо»). Прикметно, що в Каталозі дзвонів Тадеуша Шидловського подібні написи датуються кінцем ХVI століття.
У селищі Перегінське на Рожнятівщині вдалося виявити дзвін 1596 року. У цьому ж районі натрапили на дивний дзвін–клепало, зроблений, найімовірніше, з гарматного колеса. Селяни Ціневої відразу після війни приладнали його в церкві Пресвятого Михаїла і користуються дотепер.
— Колись давно польові квіти–дзвіночки нібито наснилися одному з духовних отців, і за їхньою формою тоді почали виливати церковні дзвони.
— Це легенда, за якою винайдення дзвона в 411 році приписують святому Павлинові, єпископу з Італії. З ритуальною метою дзвони, які ще називають голосом Божим, у християнстві офіційно використовують лише з VII століття. Тривалий час удосконалювали їхню конфігурацію, товщину стінок і комбінації різних металів, аби досягнути найчистішого звучання. Шляхом експериментів удалося винайти так звану дзвонову бронзу зі сплаву міді та олова у співвідношенні 80 і 20 відсотків.
За деякими твердженнями, вочевидь, поширюваними самими майстрами–ливарниками, дзвони стають досконалішими, якщо у сплав додається золото або срібло. Насправді, вчені–хіміки встановили, що вкраплення дорогоцінних металів, навпаки, погіршує звучання.
— Цілющі властивості церковних дзвонів ви також вивчаєте?
— Це компетенція фахівців вужчих спеціалізацій, хоча такі факти, безумовно, цікавлять наш Центр. Особисто я чув чимало свідчень селян, священиків, ченців. Представники нетрадиційної медицини здавна успішно використовують дзвіночки для діагностування хвороб. Уже не викликає дискусій твердження, що вібрація церковного дзвону змінює молекулярну структуру вірусів грипу, кору, тифу та інших інфекційних захворювань, нейтралізуючи їхню шкідливу дію. Таким чином, позитиву «набирається» не тільки тіло, а й душа. Початок і завершення богослужіння супроводжується дзвоном, що створює особливу атмосферу піднесення і єднання з вищим світом. Коли людина в це щиро вірить, благотворний вплив музики дзвонів ще більше посилюється.
В офіційній медичній практиці дзвони успішно застосовуються, приміром, для лікування душевнохворих. Відомий санкт–петербурзький психіатр і психотерапевт, доктор медичних наук Андрій Гнєзділов описав факти суттєвого поліпшення стану здоров’я пацієнтів психоневрологічних диспансерів, котрі самі вибирали ритм дзвоніння та особисто брали в ньому участь. Чимало позитивних результатів щодо оздоровлення хворих фіксують медики туберкульозної лікарні, розташованої неподалік відродженого в 1985 році Гошівського монастиря на Прикарпатті.
— Доводилося чути про здатність дзвонів розганяти хмари...
— На Закарпатті я зустрічався з дослідником, котрий з цього приводу написав книжку. Він наводить факти, коли від ударів великого церковного дзвона, якщо вчасно за нього бралися, розступалися темні грозові хмари і град не завдавав населеному пунктові ніякої шкоди. Чому так стається, мають сказати своє слово фізики.
Мене особисто більше цікавить серйозний вплив дзвонарства на мораль і звичаї українського народу. В «Галицько–руських оповідках» Івана Франка я прочитав про незвичайний виховний ритуал, що колись практикувався в Дрогобичі щодо нешлюбних жінок, які нагуляли дітей. У неділю їх шмагали «по голому задку» біля церкви вимоченим у солоній воді шнурком від дзвона. Оповідають, що під Коломиєю наприкінці ХІХ століття, аби крадій повернув поцуплену річ власникові, шнур натирали часником і вдаряли у дзвін. Нібито спрацьовувало безвідмовно. Були випадки, коли дівчата, щоб приворожити коханого, вилазили на дзвіницю і творили там певні магічні дії. Словом, дзвонарство в Україні — неймовірно цікава тема, над якою продовжую захоплено працювати з наміром невдовзі підготувати до друку ґрунтовну книгу.
Великий Мінгунський дзвін (М’янма) вважається найбільшим нині діючим у світі (вага 90 тонн). Першість за вагою в Україні на сьогодні належить дзвонові, встановленому в Спасо–Преображенському соборі Одеси (14,5 тонни).
Засилля реклами «русской маслєніци» в інфопросторі України вже не вражає і не печалить, а закликає до дії: пізнати власні традиції і докласти зусиль, аби їх дотримуватися. Хоча б задля власної безпеки. Та спершу розберімося з традиціями російськими. Основні атрибути тамтешньої «Маслєніци» — це «бліни» з ікрою, грибами, медом чи іншими начинками, виготовлення і спалення солом’яного опудала, гучні розваги й чаювання з самоварами просто неба, змагання… >>
Ще півтора десятка років тому візиткою талановитого подружжя з Коломиї були гобелени. У цьому виді ткацького мистецтва Ярослав Сахро з Оксаною Литвин сягнули такого рівня, що їхні твори почали залюбки купувати для приватних колекцій цінителі гобеленів з України, Великої Британії, Данії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, США, Франції та Японії. >>
Наше знайомство з Русланом Козленком, або ж Русалімом (це його кобзарський псевдонім), відбулося під час фестивалю епічної традиції «Кобзарська Трійця-2014». Освячення музичних інструментів на подвір’ї Михайлівського Золотоверхого собору, виступи майстрів із різних куточків України, традиційний «кобзарський чайок». >>
Усього два кольори — білий і червоний. А ними створено цілий світ. Пряма горизонталь — земля, хвиляста лінія — вода, хрест — вогонь. Квітка, яка означала початок життя. І — жінка з піднятими руками. Берегиня, мати–прародителька, символ життя і родючості, захисниця людей від усілякого зла, добра «хатня» богиня, що оберігає родину… >>
Симпатики древньогрецького філософа Сократа навряд чи аж так піднесено, услід за вчителем, можуть нині повторити його знамениту фразу «Ми живемо не для того, щоб їсти, а їмо для того, щоб жити». У сучасному світі не все так просто, стабільно високі прибутки рестораторів — тому підтвердження. >>
У столиці українського гончарства — селищі Опішня — завершився п’ятий щорічний Тиждень національного гончарного здвиження «Здвиг–2013». Хоча насправді ця щедра на глину й таланти земля «двиготіла» під натиском грандіозного мистецького дійства майже весь місяць. Адже учасники третьої Е–літньої академії гончарства, міжнародного молодіжного гончарського фестивалю та четвертого ІНТЕРСимпозіуму кераміки приїхали сюди раніше. Зрештою, у рамках згаданого Тижня відбувалося десять повноцінних мистецьких конкурсів і презентаційно–виставкових заходів, у яких, крім гончарів і керамістів, демонстрували свою майстерність ковалі, фотохудожники, майстри графіті та бодіпейнтінгу, тобто художнього розпису на тілі. Найгучнішим же і водночас заключним акордом «Здвигу», власне, його апогеєм, став Національний фестиваль гончарства. >>
