На двох берегах бурхливої рiки протиборства

Написані мудрим досвідом на прапорі «Нашої України» патріотичні слова — політичні і економічні реформи, євроінтеграція, нова соціогуманістична концепція буття нації і людини, демократичний розвиток і духовне відродження, національна освіта та передова наука, єдина помісна церква — потребують вашої підтримки не тільки біля виборчих урн, а і повсякчас, скільки житимемо.

Чим менше пiару, тим бiльше правди

Я належу до вже немолодих людей, нелегке життя яких, особливо в імперії зла, привчило не творити собі кумирів. Тому, якщо вже блиснув промінчик довіри до когось, то мірою можливостей намагаюся джерело світла підтримувати навіть за сильних затемнень, буревіїв і масових нарікань. Непростий час парламентських змагань у післяпомаранчевій Україні та навдивовижу несподівані результати аналогічних виборів у постреволюційній трояндовій Грузії принесли українцям на 21­му році незалежності чи не найбільше розчарування і недовіри виборців до влади і опозиції. Водночас реанімували острах iз боку Москви, який актуалізував застереження двох видатних харків’ян, висловлені ними ще в ХХ сторіччі. Спершу триптих національної ідеї від Миколи Хвильового: «Даєш інтелігенцію! Геть від Москви! Даєш Європу!»; другий від Юрія Шевельова, в якому відомий вчений називає найбільших ворогів незалежності України — це Москва, українська провінційність і комплекс кочубеївщини. Нині на двох берегах бурхливої ріки протиборства немає не тільки загальнонаціональних ідейних дискусій iз цього приводу, а й бракує стратегічних макроекономічних планів розвитку України на середню та далеку перспективу. За надто шумною суєтою, тріскотнею передвиборчих популістських обіцянок поліпшити життя вже сьогодні, радіо­, телебоїв тих, хто рясно засвітився ще до офіційного відкриття виборчої кампанії на численних і дорогих білбордах, — зовсiм забуто про духовно­інтелектуальну візію та місію ідеологічних проектів поступу України на цивілізаційному шляху; про духовно­інтелектуальне забезпечення досягнень світових стандартів, внутрішньої інтеграції нації та приєднання її до передового європейського і світового досвіду. І, найголовніше, на політичному небосхилі досі не видно державників, котрі могли б без крику і погроз представити програми консолідації народу, позмагатися з ідеологічних систем прискорення державотворчих процесів, збереження духовної, етнічної ідентичності ослабленої імперіями української нації. Нема людей, які звернули б увагу на насущність потреби підвищення опірності корінного народу, аби оберегти його національний простір від подвійного зодноріднення. Тобто захистити як від невідворотного глобалізаційного, яке відчувають усі цивілізаційні країни, так і від «рідного» постколоніального, зумовленого багатовіковим зросійщенням, що, на жаль, триває й досі. Адже після прийняття закону про засади мовної політики триває не тільки зросійщення, а в Україні, на її ж землі, виникла архінебезпека — загроза припинення українізації, як це вже було наприкінці двадцятих років ХХ сторіччя, тобто загроза повторення денаціоналізації — «Біс­20». Індіанець Джеймс Мейс, що досліджував Голодомор 1932—33 років, назвав нас етно­лінгво­інтелектоцидною нацією. Нині, за міжнародною класифікацією, ми — постколоніальна країна, що буцімто розвивається. Отже, вона прагне зберегти генофонд для свого ковітального відродження, підвищити рівень інноваційно­інвестиційної діяльності, гуманітарної політики, державної суб’єктності. І криками, записаним плачем зубожілих, глибокими зітханнями підневільних засланих патріотів, їх піарними обіцянками боротися до кінця за нас, «пересічно­любимих» туземців — не долучити Україну до розвинених країн світу. У передвиборчому цунамі забуто основоположну істину: чим менше піару планів, бутафорних вербально­віртуальних обіцянок, тим більше правди, особливо віри у бажання професійних обіцяльників зберегти і розвивати не вдавану, а справжню українськість; в те, що українську, а не російську Україну вони кличуть уперед.

Україні не потрібні «громадьйо» планів і бутафорія видовищ

Чому для мене Віктор Ющенко за будь­яких розчарувань та нарікань не третій, а є і буде першим, справді українським Президентом? Насамперед тому, що я розчаровуюся, по­перше, не стільки в людях, скільки в їх світоглядних цінностях. А його державницькі — націєформуючі, духовно­культурні, мовні, екуменічно­релігійні, морально­християнські цінності для таких українців, як я, моя дружина, мої друзі, не розчаровують. Навпаки, прикро, що його партійці, буцімто любі друзі, кинули на півдорозі, стали «тушками», навiть більше — Президента називають зрадником. То хто ж кого зрадив? Тушки для мене — це не лише ті, що поміняли партію, внесли гроші в інший «общак», а й ті, хто зрадив державні інтереси, знехтував депутатським мандатом, моральним імперативом і довірою виборців. Словом, кинув виборців, лідера, за допомогою яких став народним депутатом, а сьогодні на всю губу критикує об’єднання «Наша Україна», цинічно кричить, що він в об’єднаній патріотичній опозиції, що він єдиний узгоджений кандидат і в нього до сотні планів поліпшення всенародного добробуту. Адже Кириленко, Гриценко, Яценюк, Луценко, Стецьків і решта гетьманчиків прийшли у ВР під соборним прапором «Нашої України». Вони ж кинули цей панукраїнський проект, позбавили його опозиційної синергії. Для мене політик — це патріот, незалежно від місця у виборчому списку чи поза ним, а вони політикани, що перетворили патріотизм на професію і перманентно борються за дохідне місце у ВР, а не за Україну в світі.

По­друге, Ющенко — один із президентів України, що відвідав Крути, Сандармох і спілкувався з видавцями на людному Львівському книжковому форумі, запалив Свічку народної пам’яті за невинно убієнними Голодомором у 1932—33 роках. Зрештою, поїхав у Тбілісі тоді, коли Грузія палала в огні війни, не нею запаленої. І, як Президент США Дж. Кеннеді в оточеному радянськими (читай російськими) військами Берліні, сказав: «Я з Вами!». До речі, олігархічні український уряд і ВР ніяк не могли зробити заяву з приводу цієї війни, в розв’язанні якої Москва спочатку звинувачувала агресивну на своїй землі Грузію, хоча до неї, за недавно сказаними словами Путіна, Росія готувалася давно, планово і серйозно. Ті ж люди в Україні не змогли оцінити приїзд в Україну Патріарха Константинопольського Варфолемея, зокрема його слова, сказані під час служби Божої біля пам’ятника Володимиру Великому: Москва анексувала Київську метрополію.

По­третє, він єдиний із найвищих державних діячів, що зійшов на круті кручі Маківки і Тарасової гори, прагнув досягнути висот Брюсселя, але ніколи по високих східцях не піднімався до недобудованого літака чи корабля задля піару, аби зробити чергову пустопорожню заяву про швидке поставлення їх на крило чи опущення на воду. Він — людина iз слідами понівечення на обличчі, докірливий погляд якої не витримав Путін під час їх­ньої першої зустрічі в Москві відразу після обрання Ющенка Президентом України. Він єдиний непідконтрольний Кремлю, хто брав за собою на урочисті заходи дітей, аби більше відчути свою та їхню захищеність. Де б він не був: головою Національного банку, у ВР, на посаді Прем’єра та Президента, — усюди працював на Україну, на її національні інтереси, консолідацію народу та збереження українськості.

Зрештою, він той депутат, до думки якого прислухатимуться і влада, і опозиція, незалежно від традиційно­демократичних їхнiх рокіровок, як це перманентно відбувається в усіх цивілізованих країнах. Він, подібно до чеського Масарика, ходитиме в люди, застосовуватиме тактику «малих кроків» звільнення мови титульного народу від експансії чужої. Правда, президенту Масарику не доводилося відбудовувати чеський Батурин, будувати меморіал пам’яті Героїв Крут, виступати на Хустському полі нарцисів. Не так сильно була зденаціоналізована Чехія, не розстріляно було свідому патріотичну еліту і панував дух духовного відродження. Тому була всенародна підтримка ренесансних ініціатив Масарика не лише всередині країни, а і його розуміння боротьби за свободу українського народу, зокрема дій уряду УНР, зусиль духовно­інтелектуальних патріотичних еліт, зокрема підтримано створення вищої української школи. І не було відчайдушного і цинічного шельмування Президента за його внутрішню чи зовнішню політику. Більше того, Масарика не розпинали за помилки, а різні ляшки і козачки не подавали для піару позови до суду в потрібний для цього момент.

Україна — не Чехія і не Німеччина

Нині лише лінивий не докоряє Ющенку помилками. Вони у нього були. Тепер, коли він пішов на парламентські вибори, маргінали­малороси, уміло зомбовані внутрішніми кочубеями і ззовні нашими вічними «братами» ненавистю до нього, щосили докоряють м’якістю та невиконанням обіцянок запроторити в тюрми всіх бандитів. Наведу слова Є.Сверстюка: «Очевидно, багато ворогів у Ющенка — не за його м’якість, а за твердість у постановці стратегічних національних питань і до ворогів різних категорій». Хоча публічно визнав, що найбільша його помилка — це призначення Ю. Тимошенко Прем’єр­міністром. Однак чим далі, тим стає зрозумілішим, що роблячи це, він не стільки йшов назустріч своїй давній патріотичній мрії, скільки піддався майданним вигукам обдуреного лідеркою БЮТ народу, державо­творчі мотивації якої з самого початку Помаранчевої революції хитро і підступно скеровувалися на досягнення основної маніакальної мети — стати Президентом України. Нині очевидно всім, хто хоче і може бачити, що Ющенко як Президент у стратегії Юлі — це перехідний період: потрiбен був час, щоб Ющенка чи то морально, психологічно, чи то фізично усунути «ширкою» або кимось іншим, що ховався за нею. На відміну цьому, він по­християнському вчиняв щодо своїх друзів по Майдану, якою б строкатою масою вони не були. Не признач Луценка, Турчинова керівниками відповідних силових структур, то це в той час для широкого загалу було б ще більш незрозумілим вчинком. Його і нині не всi розуміють, хоча він звертається лише до свого електорального ядра, до того великого відсотка виборців (за соціологією приблизно кожен п’ятий), що не визначилися або не хочуть iти на жовтневі парламентські вибори. Він iде із своїм до своїх по своє. Я його в цьому підтримую.

А щодо наповнення тюрем, то не президентська це справа — садити за ґрати злодіїв, корупціонерів, паче того опозиціонерів. Принаймні ні Гавел, ні Валенса цього не робили. Та хіба, окрім ющенківських, у нас не було інших помилок, які вкрай негативно позначилися на темпах державотворення; хіба не треба було розпустити в 1991 році чинну ВР; хіба Чорноволу не треба було відмовлятися від пропозицій Кравчука щодо участі Руху в управлінні державою? Хто сказав, що українська національна ідея (УНІ) не спрацювала? Але, як тільки йдеться про помилки, то притча во язицех — тільки Ющенко. Такий його хрест, але якщо він його несе на духовну гору для добра людей, то це має додавати сили йому і нам усім.

Тому маємо виразно наголосити, що лише Президент Вiктор Ющенко звернувся саме до УНІ як основи консолідації нації, розуміючи соборність України не лише в географічно­земельній, територіальній площині, а і з позиції того, хто живе на межі — соборності нації, людини. На цьому ще свого часу геніально наголосив Іван Франко. У відкритому листі до галицької української молоді він зазначав, що «ми мусимо навчитися чути себе українцями — не галицькими, не буковинськими українцями» (від себе додам — не донецькими чи харківськими).

Можна робити грандіозні футбольні шоу для бідних багатою командою «Шахтар», збудувати в Донецьку модерний стадіон, але на догоду яким сучасним іноземцям його арену позначаємо словом «Донбас» із двома «с»? Чому по­регіонально партійному дбаємо про розвиток окремих територій? Не робимо так, як чинять державники, а не регіонали. Чи не тому часто спекулюємо регіоналізмом, федералізмом, лукаво посилаючись на устрій у Німеччині, на роль Земель у державному управлінні. А скажіть, будь ласка, у Німеччині є Партія земель, чи там панують загальнонаціональні патріотично­ідеологічні партії, приміром, християнсько­демократична, соціально­демократична та інші консервативного, ліберального, зеленого напрямів? Чи канцлер Німеччини, скажімо, виходець iз землі Баварія, дозволить собі самовільно податися в Брюссель, аби заявити там чужою мовою про зміну курсу політики його країни на тій підставі, що такі зміни підтримують баварці. Не ошелешуймо інтелектуальним антиукраїнізмом посполитих заради більших відсотків на виборах, лукаво вдаючись до поняття регіональних мов, спекулюючи «притеснением» російської, доводячи до загибелі українську на її ж, «на своїй — не чужій землі», водночас прикриваючись буцімто державним її статусом. Ви ж знаєте, що це все олжа і більш нічого.

Чи не забагато брехні й навколо Ющенка? Його розпинають і опозиція, і урядовці, й особливо комуністи, хоча ніхто не знає, де останні перебувають. Прикладів, коли всі чи майже всі тебе критикують, розчаровуються і відвертаються, в історії нашій та зарубіжній — чимало. Не встиг німецький бундестаг затвердити Ерхарда Аденауера канцлером ФРН, як уся журналістська братія покинула і відвернулася від нього. А якого канцлера сьогодні знають більше? А які розчарування українців були щодо Павла Тичини. Чи не кожен цитував підкинутий самопал: Тичина пише вірші та все гірші, та все гірші. І лише зараз за українофобства міністра освіти можна оцінити працю поета, життя котрого змусило на старість відійти від поезії, а взятися за освіту. І тільки нині можемо оцінити талант і лірику не лише молодого Тичини, а мудрість і патріотизм поета у старшому віці, старанням якого наприкінці сорокових, у роки розгулу сталінсько­беріївських репресій, тиску на українську мову, i вдалося зберегти підручники більш українськими, ніж зараз, а українських шкіл на Донбасі тоді було більше, ніж тепер.

Відродження і консолідація нації — основний месидж «Нашої України»

Здавалося, українці на віки засвоїли гірку реальність: важко Президенту працювати на національну державницьку ідею без команди однодумців, коли Прем’єр­міністром є вдаваний патріот iз великими повноваженнями, що застосовує їх для досягнення маніакальної мети — стати Президентом України; коли твої буцімто любі друзі виявилися «тушками». Попри те, нещодавно українці були шоковані відповіддю буцімто ющенківського міністра закордонних справ п. Огризка на запитання телевізійника «5­го каналу» п. Дорофеєва, який щоденно соціалізує синдром «Тарапуньки—Штепселя». На запитання міністру: «Что такое национальная идея? Как вы её понимаете?» — телеглядачі так і не почули відповіді по сутi. Очевидно, він був заскочений несподіваним запитанням. Чи може працювати на Україну її Президент, міністр закордонних справ якого не знає, що таке національна ідея?

Якщо так чинить колишній міністр, відповідальний за євроінтеграційну політику України, який, віддамо належне, анітрішки не критикував Ющенка, то чи можна іншого очікувати від депутатів Полтавської міської ради, які не дають поставити справжньому героїчному гетьману Іванові Мазепі пам’ятник, виготовлений за народні гроші? Чи не хочуть виділити чотири квадратні метри землі під монумент іншому видатному полтавцю — Симону Петлюрі? Хіба це не сучасні кочубеї, які не зменшують залишкове хохляцтво, малоросійство, що зберігається не лише в імперській семіотиці — назвах вулиць, міст, пам’ятниках комуністичним вождям, царям і царицям, а і проросло в багатьох до кінчиків нігтів. Від нас залежить, чи й надалі віддаватимемо перевагу чужим ідеологемам псевдоінтернаціоналізму, який насправді все більше трансформується в імперський шовінізм, «русский мир», Митний союз, ЄЕП тощо. Чи керуватимемося мотивацією всеукраїнського ядра нації — духовно­інтелектуальної еліти — сконсолідувати націю на платформі української ідеї, перестати бути об’єктом чужого впливу, стати, нарешті, «всім за одно» — самостійним суб’єктом власного державотворення, а відтак запанувати «у своїй сторонці» і бути господарями у власному домі.

Нині, як ніколи, сумарний залишок російської і радянської імперій підживлює потенціал імперіалістичних інспірацій у внутрішні справи України, її національні інтереси, розколює соборність народу, розмиває його мовну, етнічну, культурну, релігійну ідентичність, сприяє великодержавному диктату ззовні, передусім у питаннях приєднання України до плану дій щодо членства у НАТО, інтеграції в ЄС. Нам перманентно загрожують газомором, сирними, трубними, інформаційними війнами, цинізмом пошуку після тривікового зросійщення регіонів з 10 відсотками російськомовних, аби утвердити валуєвщину, сталінщину і сусловщину, водночас — остаточно умертвити ідею національного відродження українців.

Рецептів проти цього кілька. Насамперед треба чiтко усвідомити, особливо міцно пам’ятати 28 жовтня, що все починається з тебе, твоєї малої родини, групи і колективу, а відтак з великої сім’ї — нації. І від наших мудрих, патріотичних, добросовісних, а не проплачених рішень залежить: чи не спіткає нас точка неповернення до батьківських джерел духовності та українськості — рідної мови, культури, єдиної Помісної церкви, національної економіки, інформаційного, освітнього та іншого простору. Чи перейдемо Рубікон нашого хохляцтва, малоросійства, кочубеївщини, зупинимо п’яту колону та розбудуємо власний проект нашої національної гордості і державницької єдності. Для цього треба вибирати людей не тільки нових, а досвідчених патріотів і державотворців, які можуть запропонувати і втілити в життя модерні змісти української національної ідеї як чинники внутрішньої консолідації народу. Своєю чергою, це дасть правильні відповіді щодо нової соціогуманістичної концепції буття нації і людини, бінарності їх захисту, вибору векторів зовнішньої інтеграції, синергію на ближню і далеку перспективу розвитку в демократичній системі світового співтовариства. Причому не забуваймо, що в Україні ще не родився політик, який би сприяв українській незалежності як сутності нових соціогуманістичних цивілізаційних відносин. Поки що ніхто не має монопольного права на обіцяний прихід нашого «апостола Правди і Науки». Очевидно, що він буде над чи позапартійним, тому виглядаймо, шукаймо, виховуймо, вибираймо його з­посеред усіх партій, громад, рухів та ініціатив, а не обов’язково тільки від мегапартій. Водночас у світі поки що не видно політика, який би хотів бачити ослаблену імперіями Україну сильною, самостійною і вільною державою. Тому написані мудрим досвідом на прапорі «Нашої України» слова: «Євроінтеграція, політичні і економічні реформи, нова соціогуманістична концепція буття нації і людини, демократичний розвиток і духовне відро­дження» потребують підтримки не тільки біля виборчих урн, а й повсякчас, скільки житимемо. І потребуватимуть i тоді, коли нас не стане. Адже маємо тенденцію до створення в Україні двох мегапартій, які, поборюючи одна одну, сповідують автократичне управління, якщо не тоталітаризм. Тому потенціал розвитку шукаймо не в протиборстві, а в концепт­конструкті третьої панукраїнської сили, в гідному лідерові демократичної, національно­патріотичної правиці, здатній структурувати спільноту, сформувати проект консолідації народу на платформі національної ідеї, що даватиме адекватні відповіді сучасним економічним, безпековим, екологічним та іншим непростим викликам.

Степан ВОВКАНИЧ,
доктор економiчних наук