Як це було

Структурний підхід в авторів усіх розглянутих нижче книжок, по суті, єдиний, адже чесно розповідають вони здебільшого про те, що самі знають, чули, пили і їіли на закуску. Або як їх після цього били і саджали за ґрати. Формально все дуже просто і не дуже академічно, хоч деякі з цих видань претендують на енциклопедичний статус.

Так, наприклад, збірка Vita Sovetica — це не черговий випуск «Повсякденного життя радянських людей», а цілком пострадянська рефлексія з відстані досвіду. У кожного з авторів–емігрантів цього інвентарного словника радянської цивілізації він свій. Дмитро Бавільський пише про Володимира Висоцького і мило «Махарані», Михайло Бараш — про байдарки і комунізм, Микола Боков — про божевільню і самвидав, Кирило Кобрін — про алкоголь, грамплатівки і смерті генсеків, Андрій Лебедєв — про Бориса Гребенщикова, гастрономи та еміграцію, Маргарита Мекліна — про бобини і велосипед «Ведмежатко», Олександр Чанцев — про кіно, жуйку, Михайло Епштейн — про ревність, сімдесяті роки і авоську. Загалом 120 слів і понять, 1150 прикмет часу, 55 реплік і діалогів, 8 анекдотів, а також 35 приміток, в яких аналізуються різноманітні аспекти життя радянського суспільства 1960—90–х років. Будучи описані дотепним стилем у вигляді художніх есе, ці контури, символи і знаки епохи складаються у подобу культурного феномену, скидаючись насправді на черговий каталог совкової реальності. І хоч описуються в Vita Sovetica речі та явища з буденного життя — але життя зазвичай творчої людини, ба, навіть яскравого представника субкультури! І тому рефлексії ці родом з того самого класового «прошарку» — інтелігенції, як правило, філологічного ґатунку, яка описаним майном не користувалася, розрізняючи «життя» й «повсякденність», і за книжками і платівками рухаючись, як за мапою і компасом, з радянських варяг у свої майбутні еміграційні греки.

Хай там як, але можемо засвідчити, що жанрово–стилістичний експеримент укладача словника–лексикону Vita Sovetica Андрія Лебедєва, коли вчений–гуманітарій висловлюється «своїми словами» про власний досвід співіснування з реальністю, цілком відбувся. Звичайно, може видатися дивним, що в ненауковому виданні зібралися автори наукового профілю, хоч це, мабуть, хвороблива реакція на засилля колишніх дисциплінарних механізмів, коли писалося винятково про керівну роль партії у тлумаченні «Слова про Ігорів похід». А якщо й передбачалися цехові рокіровки, то про це ходили анекдоти часів засилля істмату і п’ятої графи в паспорті, як–от у Vita Sovetica: «Виступає в цирку дресирувальник з групою літаючих крокодилів. Один із вражених глядачів питається в одного з крокодилів, коли той пролітає повз нього: — Як вам це вдається? — Якби ви знали, як нас тут б’ють! — кидає на льоту крокодил».

Коли спадає серпанок порівнянь, замовкає брязкіт метафор і очищується горизонт очікувань, розумієш, що будь–які «еміграційні» писання — це всього лише «проза поета», яка вкладається у два–три рядки чи то Слуцького, а чи ще якого–небудь Асадуліна нашого всесоюзного минулого. І нехай автор збірки оповідань «Саратов» свого часу переїхав усього лише із Заволжя до Петербурга, але нетрадиційно–найцікавішим поетом сучасності, який взявся за прозу, маючи у своєму доробку феноменальні «Похорони коника», він залишається навіть у класично–суворому форматі північної столиці. Оповідання Миколи Кононова, титулованого преміями Андрія Білого, Аполлона Григор’єва і Юрія Казакова, зібрані в ошатний том на півтисячі сторінок, писалися від вісімдесятих до нинішнього часу, і ґенезу культурної адаптації автора виявити не складно. І якщо раніше підозрювали, що ленінградський стиль — це лише мокрий асфальт після дощу, то тепер тут явно править бал пан Декаданс. Автор «Саратова», майстерно змішуючи стилістичні контексти, іноді любить впасти на дно душі свого героя, щоб побачити звідти зірки в заду диявола дрібниць. «Цілком небесно за умов суцільної низькості», — зазначає божевільна славістка в одному з оповідань збірки, і на це нема ради. А як зарадити героєві серед цих лінгвістично–родових контрастів, коли поважна пані, яка щойно пускала під лоба очі в пароксизмі балетної пристрасті, раптом пришпилить вас міцним під’їзним словечком? А інших слів у них для нас, читачів Акуніна, нема! Просто, як вважає автор, «тут проявляються зовсім інші якості об’єктів майна» — міського, комунального, загальносоюзного — що немов тіні з імперського минулого ховаються за штукатурною патиною побутових стосунків. Кононов не намагається уникнути довколишнього світу богемних пристрастей, а вписує його в особисту касу заборонених слів і складів, співіснуючи з абеткою пролетарської пам’яті, ніби принц–жебрак з допіру щедрої Країни рад. Там балет любили не менше, аніж хокей, стаючи алкоголіками винятково через любов до Ремарка і Хемінгуея. Літературна пиятика імені доктора Равіка, примхливі конотації Бродського на кшталт «Налить вам этой гадости? Налейте» — ось звідки насправді походить проза «Саратова», настояна на пізнішому відкритті Михайла Кузміна і Гайто Газданова. Будуарно–соціальна сатира, начерки фривольної вдачі та інша діалектика боротьби з минулим — це фірмовий стиль автора–оповідача, але, будучи виконані у кращих традиціях далеко не нового реалізму, малі форми цього письма виростають до розмірів справжнього роману. В якому, звісно, роки, люди, життя, але з примруженням упередження, солоним сарказмом і незнищенною любов’ю провінціала до столичної слави Срібного віку російської словесності. Існування якого, до речі, нині вже ставиться під сумнів деякими літературознавцями.

Данину традиції так само віддають учасники радикального російського гурту «Війна», чию діяльність вважають відродженням російського авангарду в дусі Малевича і Маяковського. Щоправда, за гігантський фалос, намальований на розведеному мосту, їм присудили премію «Інновація», але загалом їхня діяльність, описана Алеком Епштейном у книжці «Тотальна «Війна». Арт–активізм в епоху тандемократії», видається цілком архаїчною. Тож гайда до Києва, якщо хочемо дізнатися, звідки ростуть ноги в актуального російського мистецтва і чим до революції форм займався, наприклад, тамтешній художник Олег Кулик. Адже саме його пасинок (Антон Миколаїв) стояв біля витоків «Війни». Натомість культуролог Олексій Плуцер–Сарно, будучи ідеологом гурту, виявився так само пасинком, але вже його невдячних учасників. Попри те, що він всіляко підтримував юних бунтарів, з яких виросли скандальні Pussy Riot, містифікуючи їхні дії у себе в блозі, але самі вони вважають його «непричетною до гурту людиною іншого покоління, яка грамотно і за добру ціну втулила людям свій згасаючий дар».

Таким чином, автором книжки виправлено чимало помилок в історії «Війни», яка нараховує чи то чотири, а чи п’ять років злягання з суворою дійсністю і яку добряче попсував своїми інсинуаціями згаданий Плуцер–Сарно. З чиєї вини і одружені учасниці проекту насправді не з тими, і вчилися, виявляється, не разом, а окремо, і заморожених курей на акціях «Війни» пхали собі в нутро зовсім інші особи. І не дивно, що на початку цієї історії панує художня нерозбірливість, допомога у виставках таткові Кулику, а також публічні акції, які здебільшого визначалися гаслом «Ми не знаємо, чого хочемо». Ранні футуристи початку ХХ століття на зразок харківського гурту «Сім плюс три» хоча б приблизно знали, за що змагаються: «Ми так хочемо риби», — значилося на їхніх гаслах. А тут — ані риба, ні м’ясо, якщо порівняти з кількістю покусаних людиною–псом Куликом, і страшно сказати, скількох років тюрми уник Олександр Бренер, сплюндрувавши картину Малевича в музеї Амстердама.

Далі, каталогізуючи життя учасників «Війни», автор згадує розколи, сварки, поцуплені іміджі, гроші й картини, а також розсекречені явки, паролі й зраду друзів і приятелів — усе це мало місце, і цього ще ніхто не уникнув. Але як веселий піонерський загін, що сповідував ліворадикальну естетику московського концептуалізму, раптом виродився в арт–секту і закриту структуру диктаторського зразка, в якому індивідуальність розчиняється, — це якраз мало кому відомо. Можливо, саме зараз прийшов час розповісти, як це було насправді.