Табуретка долала разом із мандрівниками всі труднощі подорожі.
Чотири подорожі — до чотирьох світових океанів — здійснив за шість років засновник руху «табуретників», режисер–мандрівник Леонід Кантер. На березі кожного з них команда, з якою подорожував Леонід, залишала символічну табуретку й український прапор. Для цього молодим людям довелося долати 40 країн фактично без грошей. Під час однієї з подорожей — до Тихого океану — в команді Леоніда були і його дружина та маленька донечка Магдалена. До речі, друга донька Патагонія була зачата і народилася саме в цій подорожі.
— Леоніде, звідки виникла ідея таких мандрівок і чому саме табуретка?
— Ця шалена ідея народилася одного вечора на кухні. Ми з друзями працювали над сценарієм до чергового фільму, адже до всіх цих мандрівок я займався кіно, у мене була компанія Lizard Films. І в якийсь момент ми зрозуміли, що цікавіше буде зняти документальний фільм про наші ж пригоди, про те, як ми мандруємо країнами, показуємо вуличні вистави. І я тоді сказав: «Давайте беремо ось цю табуретку, тягнемо її на океан і знімаємо про це фільм». Так перший стілець помандрував до Атлантики, потім була подорож до Індійського океану і Північно–Льодовитого, а рік тому закінчилась остання подорож — до Тихого океану. Ось уже шість років минуло з часу того «жарту» на кухні.
— Яка мандрівка була найважчою?
— Остання — до Тихого океану. Вона тривала цілий рік. І ще два місяці ми потім поверталися додому. Кількість країн була значно більшою, відстань вимірювалась десятками тисяч кілометрів, адже ми подолали всю Північну і Південну Америку. Порівняно з нею перша подорож — до Атлантичного океану — здається туром на вихідний день.
— Ви подорожували фактично без коштів?
— Під час перших трьох мандрівок у нас не було якоїсь конкретної суми, яку беремо з собою, в принципі, це залежало від особистих витрат людини. А під час останньої експедиції ми встановили правило, що кожен бере із собою лише 33 долари і 33 центи. Крім того, звісно, паспорт iз візами і квиток в один бік. Гроші ми заробляли різними тимчасовими халтурами — і на будовах, і в ресторанах, і в метро співали. Але це було мимохідь, ти йдеш, тобі це трапляється, ти працюєш там кілька днів чи тиждень і йдеш далі. Та й усюди ми знаходили підтримку, люди по світу дуже добрі переважно, нас пригощали їжею, давали нічліг.
— Як відбирали людей, які мандрували з вами під час «табуретного» проекту?
— З кожною мандрівкою проект набирав популярності і з’являлося все більше бажаючих мандрувати з нами. Під час останньої подорожі — до Тихого океану — було близько ста бажаючих. Це вже були люди не лише з України, а й з інших країн. У процесі підготовки до експедиції ми влаштовували фестивалі в Україні, Білорусі, Росії, і вже під час підготовки до самих фестивалів деякі люди розуміли, що це не їхнє, що вони не впораються з такою довгою дорогою і з тими труднощами, які можуть виникати під час подорожі.
— Якою була ваша особиста мотивація вирушити в ці подорожі?
— Для мене це, по–перше, знайомство з планетою, на якій ми живемо. Зараз я сприймаю сусідні країни — Білорусь, Польщу, Литву — як сусідів по вулиці, трохи далі, наприклад, Німеччина — це вже як трішки дальші сусіди. Окрім того, в подорожах у такому екстремальному форматі можна дізнатися багато нового про самого себе.
— Під час поїздки до Індійського океану ви пригощали китайців власноруч приготованою зупою, а чим цікавим пригощали вас під час мандрівок?
— Дуже багато було цікавих оригінальних страв. Наприклад, на Амазонці ми їли сурі — білих хробаків, які живуть в деревах, їх звідти витягують і смажать. Насправді, це дуже смачно, схоже трішки на якусь сирну страву. Дуже смачні платаноси — це такий різновид банана, який в Південній Америці досить популярний. Він більший, ніж звичайний банан, і твердіший. Його можна варити і смажити. Коли він ще зелений, його можна зварити чи засмажити, на смак виходить точно, як наша картопля, навіть не відрізниш. Як перша страва в Південній Америці популярні кокосово–платаново–рибні супи, це мов борщ для нас.
— Чи траплялися проблеми з охоронцями правопорядку?
— Часом нас навіть затримували. За кілька місяців я сподіваюсь завершити книжку про свої подорожі, і там якраз буде описано про мою своєрідну «подорож тюрмами світу».
— Були місця, де б ви хотіли залишитись?
— Були, і це не обов’язково великі міста. Перше, що спадає на думку, це містечко Стробув у Польщі, воно розмiщено у лісовій місцевості, там є дитячий будинок на 20 дітей і ще 20 викладачів. Така класна атмосфера! Тобто зразу виникала думка, що там можна працювати, жити, творити. Загалом, багато таких місць було. В Гватемалі, наприклад, біля озера Атітлан є невеличкий хутір, де живе кількадесят людей, переважно місцеві мешканці — це індіанці Майя, а також кілька європейців, які також приїхали туди і залишились жити. Дуже спокійне, красиве місце, з надзвичайно позитивною атмосферою та чудовими людьми.
— Під час останньої подорожі у вас народилася донька, крім того, ви тоді подорожували зі старшою донечкою. Не важко було вам та дружині?
— Остання подорож — до Тихого океану — тривала понад рік. Патагонія була зачата на початку шляху — в США, а народилась під кінець експедиції — в Аргентині. Тобто фактично всю подорож моя Діана була вагітна. Тепер вона навіть читає лекції в Україні про вагітність у мандрах, каже, що їй та вагітність далась значно легше, ніж під час виношування першої донечки в Україні. Запевняє, що всі ці дев’ять місяців у мандрах почувалась пречудово — як на курорті. А народжувалась Патагонія в Буенос–Айресі, там ми жили у знайомого лікаря і навіть думали народжувати у нього вдома. Але я все ж переконав дружину їхати в лікарню, адже у нас могли виникнути проблеми з оформленням документів новонародженої. Проте народили ми все ж не зовсім у лікарні, а по дорозі туди, в таксі. Тож мені самотужки довелося приймати пологи. До речі, таксист наступного дня провідав нас із квітами, в нього якраз кілька днів перед тим теж народилася дитина, і він поставився до нашої ситуації по–особливому. При народженні Патагонія отримала аргентинське громадянство, проте по приїзді ми оформили всі потрібні документи і дали їй українське громадянство.
— А як познайомилися з дружиною?
— Дружина була моєю студенткою. Я викладав у Київському національному університеті театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка–Карого, а вона навчалася там на телеведучу. Діана поїхала зі мною в одну з подорожей — до Північно–Льодовитого океану, ми з нею всю подорож дуже сварилися, а приїхали й одружилися. Їй 19 років тоді було, мені 25.
— Як ваші батьки поставилися до вашого мандрівного «табуретного» проекту?
— Батька у мене нема, а мама спочатку ставилася дуже скептично, не тільки до цього проекту, а взагалі до всіх моїх починань. Коли я відкривав свою кіностудію, позичав на неї гроші, їй це не подобалось. Але коли все пішло добре, і коли її з Новим роком по телефону привітав відомий актор Леонід Куравльов, вона заспокоїлась і зрозуміла, що ми справді чимось хорошим займаємось. Але потім офіс зачинився, вже не було кіностудії, вже поїхали кудись із табуретом... У неї, звісно, знову був шок. Потім виявляється, що ми не просто волоцюги, а й по телевізору нас показують. Тоді вона нас уже хвалила. А нещодавно ми переїхали жити з Києва на хутір у Чернігівську область, недалеко від Батурина. Викупили там iз друзями всі закинуті хати і зробили поселення. То півроку мама навіть не хотіла до нас приїжджати, це для неї було зовсім дико. Потім знову телевізор почав нас показувати, і вона помалу почала це сприймати, навіть подружкам хвалилася, мовляв «так–так, це моїх показують». А тепер із задоволенням до нас приїздить, бере участь у «посівній кампанії», раніше вона тільки на балконі мала «грядочку», а тепер є де розгулятись...
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
