Петро Ющенко: У людей ще є і терпіння, і надія

Застати в Києві народного депутата Петра Ющенка нині складно. Більшість свого часу Петро Андрійович присвячує зустрічам iз людьми — на Сумщині, де в мажоритарному окрузі №161 балотується на виборах до Верховної Ради. Повернувшись на день до столиці, має вирішити кілька невідкладних справ, зокрема записати чергову культурологічну програму, яку веде на телеканалі «Рада». Петро Андрійович розповідає телеглядачам про наших славетних земляків і їхню роль у світовій історії. Все це — в рамках проекту «Українці у світі», який Петро Ющенко зініціював і успішно впроваджує не один рік. Зустрічаємось після запису, пізно ввечері, однак втоми у погляді співрозмовника не завважуємо: про свою улюблену справу, здається, він здатен говорити годинами. Але коли мова заходить про його поїздки українською глибинкою і враження від спілкування з виборцями, Петро Андрійович відразу стає замисленим. Чому? Зокрема і про це просимо його розповісти читачам «УМ».

«Я сказав людям: програма чи не програма, а по старій дорозі я до вас не повернусь»

— Петре Андрійовичу, ви берете участь у виборах, але ідете до парламенту не за партійним списком, а балотуєтесь в окрузі. Крок дещо несподіваний. Чим він обумовлений?

— Просто не бачу іншого виходу, як захистити селян і землю від розпродажу олігархам. А влада вже підкрадається до цієї святої субстанції. Та що підкрадається — земля фактично наполовину вже продана. Під час зустрічей селяни тільки про це й говорять — кому дісталась яка площа біля якого села. Всі власники паїв нині мають проблеми. Скаржаться, що землю отруюють поблизу будинків, розбризкуючи хімікати. Безчинство — і хто захистить? Хто почує селян, яким болить проблема безробіття, кому цікаво, як вони оцінюють події у політиці, що думають про закони, ухвалені Верховною Радою? З одного боку слухаєш їх, з іншого — звіряєш це з тим станом, який маємо в державі... І потрапляєш у глухий кут. Вони ставлять запитання, і треба або лукавити, відбуваючись стандартними відповідями, або мовчати. Бо розумієш, що на ті запитання, які ставлять люди, у нас зараз немає відповіді. Оце найважче...

— Працюючи в окрузі, ви багато уваги приділяєте глибинці. Які враження виносите звідти?

— Під Ромнами є село Герасимівка — велике село на півтори тисячі жителів. Приїжджаю туди, заходжу у фельдшерсько–акушерський пункт. А він — абсолютно порожній, лише металевий стіл і якісь незграбні шафи. Стоять дві жіночки і плачуть. Що трапилось? — питаю. Кажуть — ми раніше отримували медичну допомогу в Ромнах (а це буквально поруч), а зараз мусимо їхати в Пустовійтівку. А в них там у ФАП також нічого немає... Скажімо, коли потрібна операція, то селяни впадають у розпач — за все плати і нікому ти не потрібний. Там же, біля ФАПу, у нас відбулася зустріч, я слухав і слухав про їхні біди... Стан такий, що просто «перемикає». Із селом — біда. Оце такі враження й емоції.

— Ви ідете від округу, тобто берете відповідальність за людей, які вам довірять владу. Пропонуєте їм якусь програму?

— Так, програма є. Але хочу сказати, що душевний стан у кандидата в депутати, коли ідеш від округу, зовсім відрізняється від того, що було в моїй практиці, коли балотувався 2002 року. Зовсім інший душевний стан і позиція, коли говориш з людьми і знаєш, що до них потім треба повертатися. Я це повторюю при кожній зустрічі. Коли їдемо на Конотоп, повертаємо на Буринь — там кілометрів 10 дороги, яку й дорогою назвати важко... Я сказав людям — програма чи не програма, а по старій дорозі я до вас вертатися не буду. Збудуємо новий надійний тракт — і тоді зустрінемось. Або та ж медична система — її треба змінювати докорінно. Тож свою програму все одно робиш адресною. Бо в кожному селі свої клопоти. Поїхали в село Басівку Роменського району. А мені з порога — у нас тут і клуб не працює, і в школі покрівля провалена. Конкретні проблеми. Ось і вся програма... Звісно, я кажу людям, що міняти щось маємо тільки разом, потрібна мобілізація громадських місцевих сил. До півсотні сіл об’їхав. Коли в такий спосіб шукаєш довіру на мандат, це змушує і мислити, і оцінювати ситуацію по–іншому.

По–різному розмови відбуваються. Деякі зустрічі залишають відчуття, що в людей ще є і терпіння, і надія. Але часто, на жаль, відчувається апатія співрозмовників. Оце — найважче, бо зачіпає за живе... Треба, певне, бути циніком, щоб реагувати інакше. Я дивлюся на закони, які за останній період прийняли у Верховній Раді. На жаль, депутати не усвідомлюють реалій. Закони повинні якнайбільше сприяти розвитку сільської місцевості, аби змінити той стан, у якому нині українське село. Тут уже йдеться не про розвиток, а про порятунок.

«Завдяки українцю Армстронг залишив свої сліди на Місяці»

— Петре Андрійовичу, ви незмінно опікуєтесь проектом «Українці у світі», який є досить резонансним — галерея портретів видатних українців з успіхом експонувалася в багатьох містах України. Що нині нового в цьому проекті?

— Сьогодні в нашій Національній галереї понад 4000 портретів діячів у різних сферах життя за тисячі років історії України — духовної, державотворчої, просвітницької, військової. Тут представлені і письменники, і спортсмени, і актори, і діячі кіно — всі, хто прославився як на рідних українських теренах, так і у світі. Ми, до речі, звертаємо увагу не лише на героїв, а й на негативні постаті. Адже без них історія буде недостовірною...

Нині галерея — копії портретів видатних українців — експонується в трьох столичних ВНЗ — Національному університеті імені Т. Шевченка, Національному технічному університеті «КПІ» й Національному педагогічному університеті ім. Драгоманова. А також у вузах інших міст України — Рівному, Львові, Сумах...

Ця галерея, на мій погляд, за вагомістю стоїть на рівні державної символіки. Так є в більшості цивілізованих країн — згадайте Лондонську портретну галерею, яка існує від 1820–х років, галереї слави Франції чи Польщі. В Сiднеї подібна виставка прославляє видатних австралійців iз 1911 року.

В Україні до 2010 року нічого подібного не було. Пройдіть столицею — кого тут увіковічнено? Є пам’ятники Володимиру, Ярославу Мудрому, Петру Сагайдачному, Богдану Хмельницькому, Григорію Сковороді, Тарасу Шевченку, Лесі Українці. І все... А в нашій галереї — тисячі видатних постатей. Тут і державні діячі — князі, гетьмани. А, скажімо, галузь науково–технічного прогресу! Це окремий, без перебільшення, фантастичний розділ, який бере початок зі скіфа Анахарсіса — він за 600 років до Різдва винайшов якір, гончарне коло, удосконалив вітрило. Не мало не багато. А, скажімо, львів’янин Ігор Богачевський керував проектом НАСА з польоту американців на Місяць, тобто завдяки українцю Армстронг залишив свої сліди на місячній поверхні.

— Останнім часом на телебаченні з’явилися передачі за вашою участю...

— Спільно з телеканалом «Рада» ми зробили цикл передач про український слід в історії цивілізації. Їх уже вийшло більше 20. Говоримо і на військову тему, зокрема про роль українства у Другій світовій війні, яка не вивчена, не досліджена. Це болюча тема, тому зупинюсь на ній.

У своїй книзі «Записки солдата» німецький генерал Гудеріан детально доводить, що Другу світову війну німці програли 1941 року під Києвом. У блискавичній війні верхмат мав до 15 липня підійти під Ленінград, взяти Смоленськ і Київ. 15 липня німці були у Смоленську, з допомогою фінів оточили Ленінград. А з південно–західним фронтом під командуванням Михайла Кирпоноса у гітлерівців нічого не виходило. Гудеріан, який з танками стояв біля Смоленська, просив Гітлера — дай наказ, і через 5 днів ми візьмемо Москву. Але треба було «закрити» південно–західний фронт. І Гудеріан повернув танки на Україну. В районі Лохвиці і Лубнів загинуло 700 тисяч наших військових і мирного населення. Угруповання Михайла Кирпоноса було розбито, але якою ціною... Коли німці почали наступ на Москву, то не змогли взяти навіть Тули. Так хто зупинив німців? Українці. «Опір і трагедія південно–західного фронту» — так називається півторагодинний фільм, який ми показуємо і 22 червня, і 9 травня.

А скільки ще залишається невисвітлених сторінок війни. Не знаємо, що під час війни німці спалили 330 українських сіл iз людьми, що саме на території України точилися запеклі танкові бої, що в Совєцькій армії кожен четвертий був українцем, а наших героїв удвічі–тричі більше, ніж росіян.

Проект «Українці у світі» має сайт в iнтернеті, який відвідують тисячі користувачів всесвітньої мережі, загалом — уже близько мільйона. Займаємось і видавничою діяльністю.

«Наша боротьба за церкву має мученицький характер. І, очевидно, в цьому треба знаходити премудрість Божу»

— Пане Петре, ви очолюєте громадську організацію «За єдину помісну церкву». Як іде процес об’єднання українських православних, на ваш погляд?

— На жаль, усе, що позначається в суспільстві, відбивається і на церковних справах. Однак, на мій погляд, головне в цьому питанні те, що сталися зрушення в нашій свідомості. Ми змінилися і все більше усвідомлюємо себе як націю, як народ, як державу, усвідомлюємо нашу роль в європейській і світовій історії. Слава Богу, ми змінилися в кращий бік, і це з кожним днем дедалі більше проявляється в усіх сферах.

Ми повинні розуміти, що маємо дуже складну історію: 1686 року нашу церкву шляхом політичних інтриг відірвали від церкви–матері і перевели під московське зверхництво. Прес цих років істотно впливає на людей. Тож не може бути якогось миттєвого ефекту. І все ж Київський патріархат міцніє з кожним днем: розбудовуються церкви, збільшується кількість парафій та єпархій. Сьогодні вже можемо говорити про 15 мільйонів вірних Київського патріархату. А це вже фактично помісна церква!

Я часто їздив у Константинополь до Його Всесвятості Варфоломія, на моїх очах у Вселенського патріарха і його оточення змінювалося ставлення до Української церкви. Був час у 2008 році, коли нам здавалося, що візит Варфоломія на святкування 1020–ї річниці хрещення нашої землі не відбудеться. Дехто з його наближених запитував — чому Патріарх повинен їхати до вас? Я говорив — нас 15 мільйонів, і, мабуть, немає іншої землі з такою кількістю святих, як наша. Врешті Варфоломій сказав: «Я їду». Пам’ятаю, як він увійшов в Український дім і в центральному залі побачив галерею портретів духовних діячів та ікон Божої Матері, які стали чудотворними на нашій землі. Такого православного святого ряду Патріарх ніколи не бачив. У нього в резиденції в Константинополі, я пам’ятаю, висить усього півтора десятка портретів. Тож виставка в Українському домі його вразила, ­підбадьорила і примусила по–іншому поглянути на українські справи.

Це фактично був перший адресний візит Вселенського патріарха на нашу землю за майже 2000 років. Як відомо, апостоли кидали жереб, вирішуючи, кому куди йти проповідувати Христову віру. Андрію Первозванному випала Скіфія, тобто землі сучасної України. І на початку християнської ери Апостол Андрій прийшов із тією благодаттю, зійшов на гору, де нині стоїть Андріївська церква, поставив хрест, охрестив цю землю і сказав: «Бачите ви гори ці? На горах цих засяє благодать Божа, буде великий град і багато церков воздвигне тут Бог». Однак після приходу Андрія Первозванного керівники церкви не навідувалися до України. Було тільки кілька транзитних подорожей, коли патріархи їздили до Москви по грошi. Тож після Андрія Первозванного візит Варфоломія став першим приїздом до Києва Вселенського патріарха.

— Згідно з вашими дослідженнями, Володимир не був першим хрестителем України...

— Так, хрещення Володимира Великого було п’ятим. Перший хреститель нашої землі, як я вже говорив, — святий Андрій Первозванний. Потім було готське хрещення, хрещення Аскольда й княгині Ольги, і лише згодом Україну хрестив Володимир Великий. Саме останнє хрещення принесло на нашу землю реформи в усіх сферах: адміністративну, військову, фінансову. Стався вибух, який дав нам світську і релігійну цивілізацію.

Від 1088 року в Києві 121 митрополит (починаючи від Михайла Грека) проповідував слово Боже, з них 20 стали святими. Проте ніколи українці не сварилися з Константинополем, не вимагали зміни статусу своєї церкви. Не було в історії суперечок. Така смиренність нашого народу.

Нині в Україні є низка конфесій, які, що найголовніше, не тлумачать по–різному догматику, які єдині у віросповіданні. Їх розділяє політика. А ще інертність виховання, сприйняття істин так, як їх засвоїли батьки, яким, у свою чергу, їх нав’язали політики. Як наслідок, не маємо в Україні церковної єдності. Я вважаю: якщо ми її досягнемо, то тільки через помісність. На все воля Божа, на все свій час. Треба бути активнішими. Першим кроком має стати об’єднання Київського патріархату і Автокефальної церкви. Потрібно простягнути один одному руки. Це зрушить з місця процес об’єднання. Вселенська церква підкреслює, що визнає православ’я в Україні в межах виданих томосів, тобто загарбання українських церков Москвою після 1686 року відбулося не за церковними канонами.

Я б сказав, що наша боротьба має мученицький характер. І, очевидно, в цьому треба знаходити премудрість Божу. Впевнений, що наша справа з кожним роком набуватиме дедалі більшого резонансу, і, перш за все, резонансу в наших душах і в нашій свідомості.