Євген Курман.
Багато режисерів за 130 рокiв залишили свої імена, освячені найзнаковішими виставами та геніальними прозріннями на скрижалях історії театрального мистецтва України. Але ніхто і ніколи не зможе ні заперечити, ні «посунути» з цих скрижалів імена Кропивницького, Старицького, братів Тобілевичів, Заньковецької. Вони зазначені там на першій сторінці, одразу ж під датою 27 жовтня 1882 року — дня, коли виставою «Наталка Полтавка» у Єлисаветграді було почато відлік українського (всупереч існуючій ситуації) професійного (завдяки потужним творчим особистостям) реалістичного театру.
Яких лише імен та назвиськ театр у Єлисаветграді (Зинов’євську, Кіровому) не витримав — і «1–й советский», і «Советский им. Шевченко», і «Пересувний український робітничо–селянський», і «Красный театр им. Троцкого» (патрон останнього, за його ж висловом, «протягом кількох годин широко відкритими очима дивився в обличчя цивілізації» під час своїх відвідин Єлисаветграда). Сьогодні це — Кіровоградський обласний академічний музично–драматичний театр ім. Кропивницького, оновлене (фактично збудоване наново) приміщення якого було відкрито 17 жовтня цього року.
Зараз театр перебуває у стадії тотального відформатування — завершено капітальний ремонт, який тривав два роки; призначено нового директора, Володимира Єфімова — людину з великим досвідом роботи; і, врешті–решт, після тривалого конфлікту останніх років, у театр прийшов новий головний режисер. Це Євген Курман, номінант «Київської Пекторалі» за виставу «Контрабас» Зюскінда у київському ТЮГові (номінації «Краща режисерська робота» та «Краща вистава камерного театру», 1998 р.) та лауреат цієї престижної театральної премії за виставу «Русалонька» (київський Молодий театр, 2000 р.). Окрім зазначених київських театрів, Курман тривалий час працював у Донецькому Національному українському музично–драматичному театрі, ставив вистави у театрах Севастополя, Івано–Франківська, Одеси, Хмельницького, Тернополя, Миколаєва.
На запитання «Що таке для режисера нарешті отримати свій театр? Чи не хочете стати головним режисером?» Євген відповідає: «Для того, аби бути головним режисером, треба уже «наставитись». Щоб більше не хотіти безупинно ставити, ставити і ставити вистави. Щоб не хапатися за кожну п’єсу, яка тобі просто сподобалася. Тут уже починається розмова винятково на рівні «кредо». Має сформуватися відчуття розміреності і зваженості кожного кроку. І от коли таке відчуття почало з’являтися — я став думати про свій театр. А з Кіровоградом було саме так: зателефонували і спитали. Уперше — рік тому. Тоді я сказав «ні». А вдруге подзвонили нещодавно — і я погодився. Бо в мене принцип, як у китайців: відпускаєш річ, і якщо вона до тебе повертається — значить, це справді твоє. І коли запропонували вдруге, я вже почав думати, але не про посаду, а про те, що я, власне, з усім цим, з цими людьми робитиму. Це ж не просто — прийшов, сів у крісло і сидю...»
Просто сидіти в кріслі Євген Курман не збирається; за короткий час iз моменту його призначення на посаду він здійснив постановку, якою відкрився 41–й фестиваль театрального мистецтва «Вересневі самоцвіти», що проходив у Кіровограді з 29 вересня по 6 жовтня. Це була вистава «Степові орли» за п’єсою «Богатирі Півдня», складеної зі спогадів і листування корифеїв, газетних матеріалів, відгуків Чехова, Суворіна, Буніна. П’єса охоплює два періоди: утворення трупи та гастролі в Санкт–Петербурзі; її автор — Сергій Проскурня, якому, за словами Євгена, дуже допомогли працівники місцевого краєзнавчого музею та обласної універсальної наукової бібліотеки імені Чижевського.
У планах Євгена — відкриття малої сцени (для режисера це не лише спектаклі, а й читки п’єс, бліц–постановки, проведення конференцій); налагодження зв’язків театру з мас–медіа. У найближчих проектах — відкриття спеціалізації «викладач музики, керівник театрального гуртка, актор театру і кіно» в Кіровоградському державному педагогічному університеті ім. Винниченка, співпраця з молодими українськими режисерами, художниками, композиторами.
...Після постановки «Богатирів Півдня» місцеві глядачі говорили Євгенові Курману, що він з акторами «зробили дивну для всіх річ — показали корифеїв молодими, такими, якими вони і були, коли все це розпочинали. А їх, навпаки, звикли бачити дідами — у папахах, з вусами...» І, якщо спробувати відкинути звичні стереотипи, то між рядками про «геніїв української сцени» можна побачити, як Садовський сварився із Заньковецькою, як Саксаганський нарікав на Старицького, що той, мовляв, «пан iз натури, людина освічена, розумна та безхарактерна», як він тужив за передчасно померлим братом Іваном... Бо вони, передусім, були л ю д ь м и — зi своїми слабкостями та земними бажаннями; але людьми, яким Бог призначив особливу місію і яку вони гідно виконали.
«Поки у вас антракт, я перезаряджу рушницю», — такими словами закінчується перша дія вистави «Шевченко 2.0», яку в Києві нещодавно представив легендарний Харківський театр імені Шевченка «Березіль». >>
Нова збірка оповідань Владислава Івченка «Книга втрат і нестач» (К.: Темпора, 2024) — що в ній нового, як порівняти, скажімо, з двома попередніми, «Спочатку їх було шістдесят» та «Після 24-го» (обидві — 2022 р.)? >>
На Житомирщині в селищі Червоне будинок-садибу Терещенка, що є пам'яткою архітектури місцевого значення, остаточно повернули з приватної у державну власність. У 2000 році палац та частину території безкоштовно передали у користування, а далі у приватну власність УПЦ (МП). >>
У міланській галереї Centro Brera в Італії, в понеділок 18 листопада, відкрили виставку українських мисткинь "Вицвілі кольори" (Colori Spenti). Експозиція представляє роботи художниць, що постраждали від російського вторгнення. >>
Виконано важливу частину заповіту активіста та розвідника 93 ОМБр «Холодний яр» Романа Ратушного. Загиблий герой заповів зі своїх бойових виплат підтримати Будинок-музей Тараса Шевченка. >>
«Українське радіо» 16 листопада святкує 100 років мовлення і День працівників радіо, телебачення та зв'язку України. >>
