«Ми стоїмо за крок від втрати Україною незалежності»

У 2004 році народний артист України Дмитро Гнатюк був одним із тих, хто брав активну участь у передвиборчій кампанії кандидата в президенти України Віктора Ющенка. Він багато їздив iз ним Україною і бачив, яка сила–силенна народу збиралася на зустрічі з Віктором Андрійовичем. Він вірить у цього політика. Бо розуміє причини, які призвели до падіння його рейтингу в попереднi роки. Дмитро Михайлович переконаний: тоді Україна була на правильному шляху, та ми зарано звернули на манівці, захотілося швидше дістатися станції під назвою «Процвітаюча Україна». Тепер же бачимо, що подолати дорогу до українського раю навпростець не вдасться, доводиться знову вертатися назад, блукати, шукати нових поводирів і провідників. Але чи виведуть вони нас? Як не схибити, ми розмовляємо з відомим співаком, Героєм України Дмитром Гнатюком.

«Українська національна ідея не спрацювала на повну потужність»

— Дмитре Михайловичу, пару років тому, коли в Україні відбулася зміна влади, в інтерв’ю нашій газеті ви сказали, що ми ще розплачуватимемось за те, що відбувається у країні. І мов у воду дивилися. Ми, українці, у своїй незалежній державі поступово втрачаємо свою мову, духовність, історію...

— Так, на своїй землі стаємо чужинцями! Я ось дивлюся по рідній Національній опері. Там iз репертуару прибрали всі українські спектаклі. Ні «Тараса Бульби», ні «Мазепи», ні «Запорожця за Дунаєм» — нічого немає! «Запорожець за Дунаєм» — це була моя друга опера як режисера, років 25 тому я її поставив, зробив зовсім інше її бачення. Я відкинув усе оте хохляцьке, де Карася виставили п’яничкою, а Одарку — сварливою бабою, яка ганяється з макогоном. Коли Гулак–Артемовський ставив цей спектакль, то навіть думати не міг про таке! Я це все переробив. Але четвертий місяць опера не йде. Хотів відновити на сцені опери «Наталку–Полтавку», та і ця ідея не знайшла підтримки...

А візьміть нашу мову. Кинулися раптом захищати російську. А хто ж її забороняв? Мені, як людині, закоханій в рідну мову, боляче на це дивитися. Я проніс українську пісню по всіх континентах нашої Землі, і маю сказати, що, коли співав українською (а я також співав італійською, французькою, російською), мене розуміли без слів. І завжди захоплювалися: яка ж ваша мова мелодійна, красива, співоча. Чому ж ми допустили, щоб ківалови–колесніченки протягнули отой ганебний закон?

— Може, маємо ці проблеми тому, що ми так і не спромоглися сформулювати національну ідею й об’єднатися довкола неї?

— Безперечно, мусимо визнати, що українська національна ідея не спрацювала на повну потужність. Національна свідомість українців протягом століть зазнавала нищівної руйнації з боку колонізаторів, і як наслідок — з’явився синдром так званої меншовартості. І ще далеко не всі наші співвітчизники змогли подолати його. Пригадую, одну свою розмову наприкінці 1980–х років з Олесем Гончарем, людиною високої громадянської позиції. Він iз гіркотою говорив про страх, який скував наших людей. Все, що було горде, бунтівливе, з високою національною свідомістю, безжально знищувалося. І тим, хто вмів перебороти цей страх і йшов «на барикади», треба віддати велику шану.

У реалізації української національної ідеї, на жаль, ще є чимало перешкод. Вона навіть у незалежній державі зазнає тиску деяких сил як зсередини країни, так і ззовні. Більше того, ми зараз уже стоїмо за один крок від втрати Україною незалежності. Тільки не всі ще до кінця це усвідомлюють.

Консолідувати націю здатна тільки національна ідея, розуміння того, що ніхто не побудує нам заможної, успішної, шанованої світом України. Лише ми самі. Об’єднатися довкола цієї мрії — це логічно і розумно. А розпорошувати свої голоси, продавати своє майбутнє за гречку — злочинно. Якщо українці вчасно це зрозуміють, то не все в нас ще втрачено. Інакше станемо у своїй державі чужинцями, у яких забрали мову, душу, рідну землю. Вчора це вже було. Тепер треба гарно подумати, обираючи своє «завтра».

— На жаль, для декого зараз пакет із гречкою важить більше, ніж майбутнє держави. Чому українці такі недалекоглядні, легко і задешево продаються?

— Вважаю, що причини цього — десь на підсвідомому рівні. Отой страшний голод 1933 року, створений сталінським режимом, відіграв тут не останню роль. Генетична пам’ять про ті часи настільки змінила менталітет українців, що для нащадків тих, хто це пережив, торба гречки сьогодні — це значно важливіше, ніж те, яким буде завтрашній день. Нас, буковинців, оминула та страшна біда 1933–го. Але, що таке голод, ми сповна відчули в 1947–му, коли в нашім краї проводилася колективізація, і в населення «витрусили» всі запаси. І досі моторошно, як згадаю початок літа 1947–го. Уже був студентом 2–го курсу консерваторії і приїхав додому на канікули, а батьки їдять борщ, зварений iз листя буряка та кашу з цвіту акації, а самі попухли від голоду...

Сліди цих ударів тоталітарної системи по нашому народу ще доведеться стерти. Але вже сьогодні кожен із нас може подумати: невже йому подобається ходити у ярмі? Тільки від нас залежить майбутнє України, наших дітей. І продати його за гречку? Мене це бентежить і обурює.

«Не Ющенко програв, програла Тимошенко»

— Чим ви порадили б керуватися українцям, які за тиждень прийдуть голосувати на виборчі дільниці?

— У першу чергу — любов’ю до своєї держави, і шукати у бюлетенях прізвища тих, хто любить її так, як і ви.

При радянській вла­ді, коли мене посилали за кордон на гастролі, дуже боялися, що я можу там залишитися. Мені це було смішно, бо для мене Україна, українська пісня — це як повітря, без них загину, пропаду. Тому в мене й думки не виникало, щоб не повернутися назад. І чим більше я пізнавав Україну, тим більше в неї закохувався. Пригадую, як уперше приїхав до Києва, пішки з вокзалу дійшов до бульвару Шевченка, потім піднявся до Бессарабки, далі через увесь Хрещатик (він тоді в руїнах увесь лежав, це ж 1945–й рік був), дістався філармонії. Дивлюся — пам’ятник святому Володимиру. Став підніматися до нього, бачу — альтаночка стоїть. Ось тут, вирішив, буду ночувати. Я ночував там чотири ночі, доки не здав екзамени в консерваторію. І Володимир, і Дніпро, і його кручі, краєвидами яких я тоді насолоджувався, запалили моє серце на все життя. Як можна це покинути і поїхати? Та я б ще й за кордоном усіх кликав би: приїдьте, подивіться на нашу найкращу у світі Україну, аби тоді можна було...

І як би я скромно не жив, ніколи не зрадив би свою Батьківщину. За свою любов до неї не раз потерпав. Тоді ж як було: любиш Україну — значить, бандерівець! Не можна було про свою любов уголос говорити. А я, бувало, десь обмовлюся. І стукачі одразу ж доповідали куди слід! Антисовєтчик, мовляв. Коли розповів про це своєму вчителю Івану Паторжинському, він сказав: «Ти хочеш співати?! Тоді закрий свою пельку!» (сміється). У радянські часи за любов до України карали. Та й зараз карають, як це сталося з Віктором Ющенком.

— Маєте на увазі його отруєння?

— Так. Пригадую, напередодні ми були в Чернігові. Це була надзвичайна зустріч. Прийшло стільки народу, що вся центральна площа і вулиці, які до неї прилягали, були забиті людьми. Після виступу кажу: «Вікторе Андрійовичу, давайте по дорозі десь заїдемо повечеряємо». А він: «Не можу, я вже дав згоду на зустріч». Ото смерть його там чекала! А я, повернувшись додому, вмикнув телевізор, там саме виступав Медведчук. І каже впевнено так: Віктор Ющенко ніколи не буде Президентом! А звідки тобі це знати? А вже наступного дня ми дізналися про отруєння Віктора Андрійовича. Сам Бог зберіг його тоді для України.

Слід віддати йому належне: незважаючи на тяжкi випробування зi здоров’ям, Ющенко став боротися із синдромом меншовартостi українського народу, рабською покорою до тих, хто, як сказав колись Іван Франко, «зрадою й розбоєм його скував i заприсяг на вiрнiсть».

Вiктор Андрiйович повернув пам’ять нашому народовi про героїчне минуле, про тих, хто протягом столiть боровся за незалежнiсть України, не шкодуючи свого життя, — i гетьманiв, i бойових отаманiв, i простих борцiв — те, що в рiзнi перiоди замовчували або несправедливо ганьбили. Вiн iнiцiював вiдкриття музеїв, виставок, якi засвiдчують високу духовнiсть українцiв. Безперечно, великою заслугою Вiктора Андрiйовича є також те, що вiн, опираючись на iсторичнi факти, пiднiмав самосвiдомiсть українцiв, наголошував на їхній тисячолiтнiй iсторiї, на тому, що ми — народ, нацiя, а не якесь вiдгалуження iншого народу.

Виразною рисою його президентського правлiння було намагання досягти в Українi розквiту освiти, культури, рiдної української мови. На жаль, не все задумане було здiйснено, зокрема в економiцi. Але на те були об’єктивнi причини, не залежнi вiд нього.

Вважаю, що свою роль у падінні рейтингу цього справді першого УКРАЇНСЬКОГО Президента свого часу відіграло те, що його оточували не зовсім порядні люди. Вони вдавали із себе вірних соратників, а коли отримали портфелі й посади, почали дбати про власні інтереси. І тут, зокрема, багато в чому приклалася Юлія Тимошенко. Вона зарано уявила себе самостійним гравцем, забуваючи, що саме завдяки Ющенку прийшла у велику політику, обійняла одну з найвищих посад у державі. Результат нам відомий. Але це не Ющенко програв, це програла Тимошенко.

Не сумнiваюся, що, балотуючись у депутати до Верховної Ради, Вiктор Андрiйович і очолювана ним політична партія мають сили та добрi задуми для дiяльностi i здатні принести багато користi в побудовi процвiтаючої незалежної України.