Найбільший католицький храм у Європі — собор св. Петра — не тільки уособлює красу італійського мистецтва, а й демонструє міць Ватикану. Фото автора.
Італія була моєю мрією. Знавці переконували, що треба обирати одне або два міста, їхати і насолоджуватися красою природи, мистецтва, атмосферою, кухнею зрештою. Туроператор пропонував будь–які варіанти. Я вибрала маршрут, що за вісім днів знайомив із дванадцятьма містами і містечками «італійського чобітка» — і не пошкодувала.
Справжнє відчуття Венеції сталося на гондолі: чи то фантазія розігралася, і я легко уявила себе тут кілька століть тому в карнавальній масці, чи то шампанське запаморочило голову... До речі, традиційні венеціанські маски мали багато різновидів, як і сьогоднішні їхні сувенірні нащадки, але використовувалися за спеціальним призначеннями. Найпопулярнішою вважалася «баута». Мала вона криве підборіддя, тому легко маскувала будь–яку стать і статус особи, змінюючи при цьому голос і не заважаючи їсти і пити. Прекрасні дами любили носили «коломбіни» та «моретти», кавалери — «арлекінів». А середньовічні лікарі під час епідемії чуми користувалися масками із величезним дзьобом, який наповнювали антисептичними травами і маслами, щоб, дихаючи ними, не заразитися. Зверху накидали чорний плащ із льону, в руки брали довгий ціпок, аби не торкатися зачумленого, і, немов зловісні птахи, ходили від палаццо до палаццо...
Гондола пливла тихо, уздовж вузьких каналів не зустрічалися пішоходи, усі туристи, мабуть, пішли на екскурсію у прекрасний Палац дожів. Корінних жителів острова тут мало. Їхнi домівки, а це часом цілі палаци — здаються під готелі. Венеціанці воліють жити на материку, а заробляти — на острові. Ціни тут дуже високі і на оренду, і на продукти. Справжній венеціанець із давніх–давен — це торговець. Муранське скло, яке родом iз сусіднього острова Мурано, довгий час цінувалося вище золота, і сьогодні на острові воно набагато дорожче, ніж у будь–якому іншому місті Італії.
Традиційні венеціанські професії пов’язані з сервісом (щоденно до Венеції приїздить 55 тисяч туристів), і суто венеціанська з них — гондольєр. Протягом десятків років кількість гондольєрів у місті залишається незмінною — 425 осiб. Дорого коштує ліцензія на діяльність, вона передається у спадок від батька до сина, чимало коштує сама гондола, у середньому 45 тисяч євро. Проте і заробітки в них високі, за рік роботи гондольєр може купити собі будинок, це і не дивно, бо кожний iз шести туристів, що сідає у човен, платить по 18 євро за півгодини прогулянки.
Перше, що дивує в Італії, — як італійцям вдалося не тільки зберегти середньовічні будинки, а й прилаштувати їх до сучасного житла. Сієна — яскравий взірець середньовічного міста, і має свої принади як для туристів, так і для його мешканців. Тисячі років невеличке місто ділилося на райони, що мають назви Черепаха, Слон, Равлик, Пантера, Хвиля... Кожний район — контрада — об’єднується у громаду, яку очолює капітан, і... не на жарт ворогує із сусіднім. Це проявляється у лайках, зневазі, бійках — і все задля того, щоб піднести свій бойовий дух перед боротьбою, яка відбудеться на скачках, що називаються Паліо. Якщо суперники скалічать когось із сусідів, мер заборонить брати участь у змаганнях. Симпатична сієнка Даніела одразу після знайомства сказала, що вона дуже щаслива, бо родом із контради Хвиля, яка цього року перемогла на Паліо. Я не второпала, до чого це, аж поки не зрозуміла, що сієнці живуть передчуттям Паліо весь рік, що їхні емоції, адреналін, смаки — усе підпорядковано цьому священнодійству.
Двічі улітку в Сієні проходять верхогони на конях, і в ці дні кількість туристів у кілька разів перевищує населення міста. Мер разом із ветеринаром відбирає десять коней, причому далеко не арабських скакунів, а вже який кінь кому дістанеться, відомо стає після жеребкування. Громада мiста збирає гроші й наймає майстерного вершника, не гребують і підкупом конкурентів. Даніела зiзналася, що своєму наїзнику вони заплатили 400 тисяч євро. Коня, що змагатиметься, заводять до собору по червоній доріжці, де священик (це випадок, на який Папа Римський дав дозвіл) читає молитву і освячує на перемогу. Звісно, кінь може залишити слід на доріжці, і тоді всі намагаються прихопити на щастя того сліду побільше.
Паліо відбувається на головній площі міста, яка нагадує собою воронку. Всередині збираються глядачі, а перегони йдуть по периметру, куди щороку привозять 72 тонни піску і насипають зверху на бруківку. Вершники без сідел мають промчати три кола по 330 метрів, переможе той кінь, який прийде першим і не пошкодить прикраси на голові, навіть якщо прибіжить без наїзника. Досить часто трапляються трагедії, коні падають, за них чіпляються наступні, падають вершники, зате вже переможець одразу стає зіркою і багатієм (неофіційним). Офіційна нагорода — хоругва із гаптованим образом Мадонни, на честь якої і відбуваються перегони.
Такого вигляду за останні сторіччя набули в Сієні колишні лицарські турніри. А у Флоренції, наприклад, замість скачок проводять костюмований футбол без правил, ще є змагання зi стрiльби з арбалетів... Здається, потяг італійців до яскравих мужніх змагань — непохитний.
За площею і населенням Республіка Сан–Марино приблизно така, як один із районів Києва (60 га, 31 тисяча санмаринців), а от за своїм реальним статусом — це мрія багатьох жителів Європи. Уже при народженні маленькому громадянину Республіки відкривають банківський рахунок із певною сумою, навчання у школі та медичне обслуговування — безплатні для всіх громадян, санмаринець може здобувати освіту в будь–якому вузі світу, Республіка оплатить навчання. Пенсіонери отримують високі пенсії, а тривалість життя серед чоловіків найбільша на континенті — 87 років. От тільки стати санмаринцем доволі складно: громадянство надається по батьківській лінії. Якщо вийти заміж за санмаринця, то, лише проживши там тридцять років і народжуючи протягом цього періоду дітей, можна отримати паспорт із гербом Республіки.
Хоч у Сан–Марино і говорять італійською, проте це не Італія. Тут свої закони, Республікою керують два капітани–регенти. Їх обирають кожні півроку, причому кандидати — з протилежних партій. За термін свого правління вони зобов’язані виконати передвиборчі обіцянки і не залишити наступникам боргів. Карбуються і свої монети. До речі, ціни у Сан–Марино нижчі на 20 відсотків, ніж в інших містах країни, тому сюди приїжджають на шопінг звідусіль, бо в комерційних центрах представлено світові бренди не тільки одягу, а й електроніки, автомобілів тощо.
У цій маленькій гірській країні дуже багато музеїв, і вони не лише історичної спрямованості. Всесвітньо відомий санмаринський фестиваль ретро–автомобілів збирає щороку стільки прихильників, як колись знамените Гран–прі Формули–1. Уже п’ять років, як ралі тут не проводять через погану конфігурацію траси, що не дозволяє болідам робити обгін, але бажаючих відпочити в Сан–Марино, кажуть, тільки побільшало.
Існує таке поняття, як «Синдром Стендаля» (колись великий письменник уперше потрапив до Флоренції і, побачивши її красу, онімів на три дні). І не дивно — половина світових шедеврів мистецтва знаходиться в Італії, а половина цієї половини — у Флоренції. Статуї Нептуна, Давида, Геракла на головній площі міста, відкрита галерея з мармуровими та бронзовими героями міфів одразу перехоплюють подих так, що класичний фасад Уффіці ти і не помічаєш. Тільки довжелезні черги, які оповивають музей, привертають до нього увагу.
Величезною кількiстю архітектурних, скульптурних, образотворчих, ювелірних шедеврів Флоренція завдячує кільком давнім родинам міста, що ворогували між собою та намагалися переплюнути одна одну в розкоші й багатстві. Знатні флорентійці, наприклад Медичі та Строцці, оточували себе кращими літераторами та філософами, видатними художниками і скульпторами.
Нащадків першого роду вже немає, а другого — живуть і процвітають. Проте саме полотна Боттічеллі, Рафаеля, Леонардо, які є візиткою Уффіці, залишилися у Флоренції, завдяки останній iз Медичі, яка заповіла ніколи їх не вивозити з міста.
Та найбільшою гордістю флорентійців є площа, на якій зійшлися розкішний собор Санта Марія дель Фіоре, елегантна дзвіниця Джотто та хрестильня із золотими «Воротами Раю». Це природний центр міста, до нього ведуть усі вулиці й провулки, він захоплює своєю красою, він як ніщо інше свідчить про амбіції і багатство квітучої Флоренції (так перекладається назва міста). І, що цікаво, зовсім поруч із цим сакральним місцем розташовані відкриті ринкові ряди, спроектовані ще у середньовіччі, де відбувається жвава торгівля шкіряними куртками, сумками, черевиками, які тисячоліттями тут виробляли і якими славляться досi.
Час не владний над Римом. Я вперше бачила місто, де б так тісно були пов’язані історія і сучасність. Ультрамодерна залізниця Терміні, розташована майже в центрі, спокійно уживається із величними руїнами терм Діоклетіана. Поруч — залишки з темно–сірого туфу стін перших укріплень Давнього Риму. Частина цієї стіни була саме на тому місці, де зараз стоїть вокзал. Однак її і не думали ні зносити, ні пересувати, а турботливо зберегли всередині вокзалу, ніби помістили у скриньку з металу і скла. У Римі всього дві лінії метрополітену саме тому, що місто стоїть на кількох культурних пластах, які десь розкопують, а десь ще не дійшли руки. Тут навіть житлові будинки зводять на наскрізних постаментах, бо під ними є залишки яких–небудь колон.
Жителі міста щодня проходять повз античнi пам’ятки Колізею чи Форуму і ставляться до цього буденно. Проте прекрасний Вікторіан — архітектурний комплекс XIX сторіччя — іронічно називають друкарською машинкою або весільним тортом, тому що він вирізняється своїм білосніжним мармуром на загальному тлі античності Капітолійського пагорба, де сконцентрована купа тьмяних історичних реліквій. Але римляни і пишаються своїм містом, і завжди допоможуть туристу, що заблукав. Італійці — щирі патріоти та експресивні натури. На собі я відчула їхню небайдужість. Чекаючи автобуса, замовила білого вина в кафе. Офіціант запропонував до нього закуску, я відмовилася. Врешті–решт він приніс–таки мені тарілку з тарталетками і чіпсами зі словами: «Це особисто від мене».
Говорити про Рим без Ватикану неможливо. Міць і потужність його відчутні на кожному кроці. Ще з часів високоосвіченого Папи Миколи V (XV століття), який розкрив двері Риму перед людьми мистецтва і науки, почалося чергове відродження вічного міста. У Римі з’являються величні творіння Мікеланджело, Мадерно, Берніні, Борроміні, Райнальді. Рим прикрасився багатими і химерними церквами, палацами, площами і фонтанами.
Уже в XIX столітті Рим почали сприймати як велике місто–музей, у якому віки залишили про себе достойну пам’ять. І Ватикан також перетворився у гігантський музей, який володіє казковими скарбами. Після лабіринтів розкішних галерей і залів із геніальними витворами потрапляєш до «Сикстинської капели», де, як нас попередили, не можна розмовляти ні екскурсантам, ні гідам. Але коли ми туди ледь втиснулися, гамір стояв ще той. І раптом, наче грім серед ясного неба, пролунав голос ватиканського жандарма, щоб усі замовкли. Враз усе стихло. Фрескам шкодять не лише сполохи фотоапаратів, а й гучні звуки, проте дверi капели не зачиняють перед туристами, звісно, окрім тих днів, коли в ній відбуваються вибори нового Папи.
Незважаючи на щоденну навалу туристів, римлянам вдається зберігати спокій і гостинність. Зрозуміло, що перші привозять у країну гроші, але й господарi уміють красиво цим скористатися. Витончено роблять компліменти, придумують усілякі приманки для відвідин безлічі кафе та ресторанів, модернізують музеї, створюють класні шоу з дрібниць. Та й у магазинах на тебе не дивляться вовком, коли приміряєш речі й не купуєш їх, а щиро дякують за увагу до товару. Чомусь, коли прогулювалася цим містом, на думку спали слова нашого земляка Миколи Гоголя: «Про Росію я можу писати тільки в Римі».
Сконцентрувавши найбільше міжнародних банків та облаштувавши у своєму порту базу для найбiльших круїзних лайнерів світу, воно справляє враження пістрявого космопорту, в якому комфортно почуваються представники найнесподіваніших етносів і націй. >>
...Шрі-Ланка з’являється під крилом літака зненацька і нагадує згори зелений листок, що загубився серед смарагдово-синіх вод Індійського океану. Більша частина острова вкрита густими тропічними лісами, помережаними звивистими лініями численних ланкійських рік. >>
На Поділлі серед природних феноменів більш відомі Дністровський каньйон та Подільські Товтри, які, за результатами iнтернет-опитування, потрапили до семи чудес природи України. Адже вони доступні погляду кожного. А про занурений у вічну темряву світ подільського карсту, масштаби якого важко піддаються уяві і який тільки частково відкрив свої таємниці, знає обмежене коло осіб. >>
Якщо є бажання пізнавати щось нове, відсутність закордонного паспорта і кругленької суми не перепона. Святковим дивом може стати подорож в Україні. І необов’язково їхати у розрекламовані Львів, Чернівці, Ужгород чи Київ. Про нові маршрути і їх цікавинки розповiдають ведучі подорожніх рубрик на телеканалах Валерія Мікульська і Наталія Щука. >>
Стереотипи — річ уперта: більшість вважає, що курортна Туреччина — то передусім Анталія. І весь прилеглий до неї південний регіон — Аланія, Кемер, Белек... Туди вітчизняні турфірми традиційно скеровують клієнтів, пропонуючи готелі на різні смаки, туди відправляють чартерні літаки. >>
Ми йдемо по маршруту, прокладеному понад тисячоліття тому. На шляху — вимурувані з дикого каменю церкви, обнесені кріпосними стінами монастирі й замки феодалів, середньовічні притулки для пілігримів (альберге) і харчевні. А попереду, позаду — пілігрими, що йдуть в одному напрямку — до іспанського міста Сант-Яго де Компостела. >>
