Український вибір з російським сюжетом

(Євгенія Кононенко.
Російський сюжет.
Роман. — Львів:
Кальварія, 2012. — 128 с.)

Новий роман Євгенії Кононенко «Російський сюжет» є текстом взірцево постмодерністським — у тому сенсі, в якому еталоном постмодернізму є «Ім’я рози» Умберто Еко. Він увесь побудований на часом відкритій, часом прихованій грі в алюзії і цитати. Навіть назви його розділів — «Дядько чесний без догани», «Село, де нудьгував Євгеній», «Усі простолюду казки», «Нудна, безрадісна пора» — є ніяк не маркованими цитатами з класичного українського перекладу Максима Рильського ще більш класичного роману у віршах Олександра Пушкіна. І вже самі імена героїв (Євген, Володимир, Тетяна, Ольга), чиї долі в провінційній українській Кобівці на тлі фантасмагоричної кризи початку 1990–х поєднуються в неоковирний любовний чотирикутник, змушують обізнаного читача очікувати на криваву розв’язку і непомильно вказують на майбутню жертву...

Втім, люди, які не читали «Євгенія Онєгіна» ані в українському перекладі, ані в російському оригіналі, так само мають шанс отримати задоволення від роману Євгенії Кононенко (як отримують його й ті читачі роману Еко, які гадки не мають про давні дебати номіналістів із реалістами і про напругу пізньосередньовічних суперечок про те, чи був наділений Христос власністю у своєму земному житті). Бо він — про український вибір, про формування ідентичності й про долю «зайвої української людини» (мільйони наших освічених і симпатичних співвітчизників справді виявилися зайвими у себе на батьківщині і — краще чи гірше — облаштовують свої долі по різних світах).

Головний герой Євген Самарський (не від міста в Росії, а від річки на Дніпропетровщині!) — типовий російськомовний киянин (до того ж, син учительки російської літератури, яка «вкачувала в нього Русь, ніби насосом» — цього разу позначена авторкою цитата з Марини Цвєтаєвої). На хвилі перебудовних років відбувається його національна ініціація: «Його нові друзі не лише невимушено говорили українською, але й іронізували на предмет власного українства. Для жодного з них українська у вузькому сенсі рідною не була, всі свого часу у відповідному віці залопотали російською. Інша справа, українська стала мовою їхнього нового народження, мовою цікавішого, повнішого буття, втаємниченою мовою добірного товариства. Так, їх таких у столиці України було дуже мало, навіть на хвилі нетривалого патріотичного піднесення тих літ. Але вони не були ізгоями, паріями. Навпаки, вони були якоюсь особливою шляхтою. Хоча й не переймалися своїм біологічним походженням. Вони легко говорили про своїх російських або єврейських дідусів та бабусь, і про батьків — київських міщан–пристосуванців або радянських кар’єристів». У цьому новому середовищі «модерних і постмодерних націоналістів» Євген навчається не лише невимушено говорити українською на всі теми, але іронічно й легко давати відсіч як «російським шовіністам різної міри біснуватості», так і радикальним патріотам, «які невідомо звідки в такій кількості заповнили український культурний простір». Врешті, саме в цьо­му середовищі він знаходить Ладу, майбутню матір свого сина Мирослава — і дочку професора наукового комунізму Небувайка, в минулому одного з помітних ідеологічних керівників.

Євгенія Кононенко є визнаним майстром психологічної деталі. І вправним літописцем уже майже зниклого Києва останніх десятиліть радянської доби. Цього разу вона вперше виступає літописцем тодішнього українського Києва, який для багатьох починався з архетипального образу учительки української мови Неоніли Микитівни Бовдур — «то була типовий український радянський педагог із протокольним фейсом і відданістю партії та уряду в очах. Вона завзято муштрувала своїх учнів, змушуючи за кожний усний русизм переписувати кілька сторінок з повісті Івана Франка «Борислав сміється», а за письмовий у творі чи переказі — мити підлогу в кабінеті української мови. І чинила вона так не для того, щоб виховати українців у зросійщеному соціумі, а для того, щоб дати відсіч українським буржуазним націоналістам: ось як говорять українською радянські школярі, якщо їм дати відповідну команду!» При всій гротескності цього образу, автор рецензії — теж у минулому учень однієї з реліктових українських шкіл тодішньої столиці УРСР — може засвідчити: його списано з життя...

Економічний крах початку 1990–х розбиває родинне життя Євгена, кладе край надіям на наукову кар’єру, змушує їхати в село Кобівку (де саме вчасно вмирає відставний військовий, дядько за матір’ю, відписавши небожеві міцний кам’яний будинок), скуштувати там «принад» сільського життя, познайомитися з сестрами Тетяною та Ольгою, дочками подружжя сільських учителів (названими матір’ю–русисткою на честь героїнь пушкінського роману, хоч їхній батько, україніст, дарма що вроджений русак з Псковщини, наполягав на Марусі й Оксані), заприятелювати із сільським лікарем Володею.

Паралелі з пушкінським романом передбачають і нещасливе зізнання Тетяни, і залицяння героя до Ольги, й фатальну суперечку (точніше — банальну сільську п’яну бійку), після якої герой опиняється за океаном. Тут ми його й зустрічаємо на перших сторінках роману через півтора десятиліття — успішного (хоч не науковця, а усного перекладача) й трохи полисілого, одруженого з професоркою якогось умовного Мідвест Юніверсіті (це — не Гарвард, тут грантів на україністику не дають!) Дунею Гурман, напівірландкою–напів’єврейкою, залюбленою в російську літературу, що пише монографію «Російська сексуальність» (яку, за поголосками, має піддати анафемі сам патріарх московський, і простувата Дуня щиро не розуміє: чому?) Євген зберігає добрі стосунки із сином Мирославом (який лишився в родині київського діда) і з його матір’ю (яка одружилася з Т’єрі, власником готельного бізнесу на півдні Франції). Словом, одна з тих банальних загалом (у своїй заокеанській частині) ситуацій, у яку потрапили тисячі наших колишніх співвітчизників...

Небанальною є зустріч героя через 15 років після втечі з Кобівки і з України на якійсь гуманітарній щедро спонсорованій конференції на казкових Азорах посеред Атлантики з Тетяною Марухіною — автором блискучої доповіді (хоч так і невідомо, чи ентузіастично аплодували присутні думкам молодої киянки про покликання малих націй, чи просто тому, що на них уже чекав розкішний ланч). На цьому пушкінські паралелі закінчуються. Виявляється, що Володя вижив і навіть одружився з Ольгою (тож Євген дарма прожив ці роки з тягарем ненавмисного вбивства). Та й з Тетяною головного героя в майбутньому вже нічого не очікує: «Буває так, що текст пишеться заради останнього рядка, який поломеніє на обрії вогняними літерами. А коли текст життя написано, той рядок виявляється вже непотрібним»...

Власне саме такий фінал робить прозу — доброю прозою. Роман Євгенії Кононенко має зручний сучасний формат — 127 сторінок тексту (час багатотомних епопей проминув). І в цьому невеликому обсязі він містить принаймні спроби відвертих і неприкрашених відповідей на запитання: що відбувається з нашою ідентичністю? І чому український вибір досі неодмінно передбачає «російський сюжет»? (і це стосується зовсім не лишень широко рекламованого політпроекту).

Максим СТРІХА