Молодь любить Зарваницю. (Фото автора.)
Коли великий мегаполіс задушує тебе смогом. Коли випадково помічаєш, що календар показує кінець червня, а ти, виявляється, ще не відчув свіжого подиху літа. Коли голова починає тріщати від накопичених проблем, тоді так хочеться кудись втекти. Хтось обирає море і гори, а я обрала прощу — альтернативну подорож, подорож до Бога, яка тривала два дні, наприкiнцi червня, разом із 300 юнаками й юнками з Тернопільщини, Івано-Франківщини, Львівщини і Києва. Ця дорога змінила моє уявлення про «класичну» прощу, почерпнуте з книг загальноосвітньої шкільної програми.
День перший
Стоячи під стінами тернопільської катедри, я спостерігала, як стікаються чималі групки молоді — веселої і збудженої, з великими наплічниками, карєматами і торбами з провізією. Виглядало так, ніби вони зібралися на пікнік, а не на прощу. Форма одягу також не підлягала цензурі: дівчата — у штанях і бриджах, легких літніх кофтинках і кумедних панамках, хлопці — у шортах. Між усим цим розмаїттям ходили задоволені священики. За півтори години до виходу весь цей хаос почали впорядковувати аніматори, тобто особи, що формували і відповідали за певну групу. Коли усіх зареєстрованих промаркували жовтими бейджами, наша колона вирушила до наміченої цілі — села Зарваниця. Там, у найвідомішому на Тернопільщині релігійному центрі, проходила Міжнародна молодіжна проща.
На Західній Україні ходити на прощу — поширена справа. «У нас є гарна традиція: перед тим, як щось зробити, люди йдуть на прощу з певним намiром. Хтось просить у Бога скінчити інститут чи щасливо народити дитину або дякує за отримані ласки», — розповів отець Орест, молодий священик з Тернополя, який супроводжував нас у дорозі. Я озирнулася на всі боки — приклад був доречним, мене оточували десятки молодих усміхнених облич.
Із Тернополя ми вийшли близько 10-ї години ранку. Нас супроводжували дві машини — міліцейський патруль і карета швидкої допомоги. Спочатку йти було легко (важкі речі їхали окремо), але за деякий час я зрозуміла, що зробила велику помилку, не взявши з собою капелюха. Сонце почало відчутно припікати, а обличчя припорошувала пилюка, яку постійно збивали зустрічні авто. Хоча мені пощастило: аніматор Зоряна дала свою парасолю, так що ввечері я не нагадувала вождя червоношкірих, як більшість моїх колежанок. Але безхмарне небо і задуха змушували нас стікати сімома потами, і я зі співчуттям дивилася на чорну рясу отця Ореста.
За якийсь час ми зупинилися «на привал» на церковному подвір'ї, і священик пояснив нам суть подорожі: «Проща — це випробування. Я розумію, ви діти і вам хочеться поговорити, але бажано не говорити без потреби. Вам ніхто не забороняє жарти і сміх, але це не має виходити за межі. Наша мета — молитва. Коли ми йдемо цих 50 кілометрів, то молимося і просимо Бога про особливу ласку». За правилами, молитва повинна безперестанно супроводжувати паломника. На прощі обов'язкових молитов немає, але принцип єдиний — щоб людина через молитву отримала прощення гріхів.
Зрозуміло, що наша дитячо-молодіжна громада потребувала особливого підходу. Тому ми отримали велику дерев'яну вервицю, кожне зерно якої було сантиметрів сім у діаметрі. Вона по черзі переходила від групи до групи, так що якась одна група постійно знаходилася у молитві. Як пояснив отець Орест, оскільки на нашому шляху до Зарваниці було 15 населених пунктів, то він обрав повну вервицю — таїнства радісні, славні і страсні, що стосуються Ісуса Христа і Марії. На кожній зупинці треба було відмовити 10—20 вервиць, роздумувати і згадати блаженних греко-католиків, замордованих за Церкву в концтаборах. Але священик не забороняв гомоніти і навіть сміятися, адже «спілкування — це також збагачення».
Те, що проща — це випробування, дехто з нас відчув уже по обіді. У першої жертви пішла кров носом, а у декого на ногах з'явилися пухирі.
— У свою першу прощу я збив ноги до крові через незручне взуття, — згадує отець Орест. — Але проща — це труднощі. Ми, в принципі, йдемо помалу, а є такі паломники, наприклад семінаристи, які проходять цю дорогу за 12 годин. Це дуже важко, але вони це роблять, щоб досягти внутрішнього спокою.
Спокій дійсно прийшов неочікувано, спека спалювала бажання активно спілкуватися, вся увага була зосереджена на ході, і я якось непомітно втяглася у молитву. Механічно, як мантри, повторювалися на розспів рядки: «Господи Ісусе Христе, помилуй нас грішних», «Пресвятая Богородице, помилуй нас». Із плотських бажань хотілося лише свіжого вітру. Дивно, але спраги не відчувалося (пила, щоб поновити сили), а голоду — тим паче. У такому ритмі ми дійшли до Микулинців, де нас урочисто зустріла місцева громада. Прохолодна Миколаївська церква, здається, миттєво наповнилася теплом наших тіл, і неймовірно солодким видався відпочинок-прийняття на тінистому церковному подвір'ї. З Микулинців ми вирушили з підкріпленням, так що наша колона вже нараховувала майже 300 прочан.
За словами отця, теперішні прощі не відрізняються від тих, що були років 100—200 тому, адже дотримується загальний принцип іти пішки. Хіба що ходили раніше босі. На прощу ходять, коли тяжко або існують якісь проблеми. Як правило, ночують прочани у добрих людей, а прийшовши до святого місця, дехто спочиває просто під церквою. У нашому випадку було цивілізованіше: на ночівлю ми зупинилися у Струсівській школі-інтернаті. Умивання над одним-єдиним умивальником, вечірня молитва і міцний сон — ледве голова торкнулася спальника. Твердість підлоги навіть не відчули.
День другий
Тепер було все навпаки. Вчорашнє випробування спекою змінилося на випробування холодом, дощем і пронизливим вітром. Гули ноги, а до Зарваниці залишалося близько 27 кілометрів. «Я знаю, що вам важко. Але ми пройшли вже більшу частину дороги», — підбадьорював нас священик. Він не міг приховати захоплення:
— Я приємно здивований цьогорічною прощею — так багато дітей, виглядає надзвичайно! Та й організація дуже добра — колона не розпливається, всі йдуть згуртовано.
З другого дня у пам'яті зринає лише безкінечне полотно дороги, низькі свинцеві хмари і неперевершені тернопільські поля — з маками, ромашками і волошками. В обід прийшла нестерпна втома, і коли ми вставали після 10-хвилинного перепочинку, то думалося, що краще б і не зупинятися. В дорозі нас зустрів єпископ Тернопільсько-Зборівської єпархії Василій, який вирішив підняти молодецький бойовий дух і супроводив нас декілька кілометрів.
Лише на другий день я зрозуміла, яке це випробування — проща, навіть попри те, що йшли ми повільно. Знала, що сил мені вистачить ще на кілька днів пішої ходи, але з надією зустрічала кожен поворот — може, вже там, нарешті, буде вказівник «Зарваниця». Спасіння прийшло неочікувано: Маріїнський духовний центр вигулькнув, коли вже, здавалося, відкрилося третє дихання.
Кiнцева зупинка
За переказом, історію села започаткував київський монах, що тікав від Батиєвої навали. Якось заснув він біля джерела з солодкою водою, а уві сні явилася йому Марія. Прокинувшись, інок знайшов у повітрі сяючий образ Богородиці, так пішла назва «Зарваниця», бо Діва Марія сон зарвала. Відтак постав монастир, а джерело виявилося чудодійним і уславилося зціленням самого князя Василька Теребовлянського.
Сьогодні у Зарваниці розбудовується прочанський центр. Краса там неймовірна — якась умиротворююча, але тільки не в дні паломництва, коли село нагадує ярмарок. Біля церков, зокрема парафіяльної, де зберігається чудотворна ікона, збираються довгі черги до священиків, які сповідають людей, сидячи на стільчиках просто неба. Адже умови отримання загального відпусту, що виділяється на прощу, — сповідь і причастя.
Мети було досягнуто, експеримент удався. А втоми як і не було.
P. S. На зарваницькій прощі тернопільські СУМівці і члени Товариства українських студентів-католиків «Обнова» за два дні зібрали 2 300 підписів молоді, яка висловилася за надання УГКЦ статусу патріархату. Відповідний лист із проханням української молоді буде направлено Папі Івану Павлу ІІ.
Молячись, перші монахи-пустельники перекладали камінчики з однієї кишені в іншу. Так з'явилися чотки, 100 «камінчиків», на яких відмовляється Ісусова Молитва і Молитва Серця. Вервиця з'явилася пізніше, її почали вживати у марійському почитанні. Являючись людям, Богородиця завжди просила молитися на вервиці, тому молитва на вервиці — молитва тільки до Марії. Починається вона спершу «Вірую», потім цілується хрест, кожна десятка «камінчиків» — це «Богородице Діво», середній «камінчик» — «Отче наш». Повна вервиця становить 50 намистин.
Іра, мирянка:
Виходить так, ніби ти Бога просиш і тим його використовуєш, але Бог сам сказав: якщо людина хоче бути щасливою, нехай вона до Нього приходить.
Коли йдеш, то різні думки приходять — і не завжди хороші, це як випробування, як спокуса. Але коли приходиш туди, бачиш ікону, йде богослужіння, то відчуваєш дуже велике очищення і задоволення. Минулого року до Зарваниці я прийшла дуже втомленою і не думала вже сповідатися. Там роздавали листочки-настанови, і я витягнула з написом «Встань, не бійся». Я просто була шокованою — це те, що, власне, було потрібно і чого я не хотіла робити, а після тих слів зробила.
Зоряна, член церковної родини посвяченого життя «Мілес Єзу» (Воїн Ісуса):
З 1995 року я ходила щонайменше раз на рік, а то й двічі-тричі. Проща — це, в основному, якась жертва: коли болять ноги, ти втомлений, болять плечі від наплечника, але все одно йдеш, бо знаєш, що робиш жертву Богові з любові до Нього. Цього разу спонукала ще відповідальність за інших — щоб помогти людям, яких Бог мені доручив провадити.
До останнього — не вірилося. Не сподівалося, що люди, які десятиліття не ходили до старої церкви, прийдуть до нової. Але сталося. У день першої служби Божої (цьогоріч на Трійцю) в новозбудованій Свято-Покровській церкві в селі Літки, що на Київщині, ледь умістилися всі охочі. А церква велика, ошатна. >>
На День Конституції їхав у своє рідне село Куликів, аби у тамтешньому храмі на сороковий день віддати належне пам’яті свого родича Василя. По дорозі з Кременця згадував дні нашого спілкування... Водночас не міг позбутися невдоволення, що мушу переступити поріг церкви Московського патріархату. >>
Інцидент 8 травня («УМ» про нього вже писала), коли три найвищі чини УПЦ Московського патріархату«вшанували сидінням» захисників своєї і їхньої Батьківщини (серед яких половина загиблі) — спричинив хвилю шокового здивування і обурення. >>
Щодня ми бачимо реальні воєнні дії, які здійснює Росія проти України — обстріли «Градами», артилерійську зачистку мирних населених пунктів. Ми знаємо про «гуманітарну допомогу» з Росії, неспростовні факти постачання Кремлем на Донбас військової техніки та боєприпасів. Як даність уже сприймається інформація про регулярні російські війська на окупованих територіях. >>
Якби не повість Івана Франка «Борислав сміється», включена до шкільної програми, навряд чи багато пересічних українців дізналися б про невелике місто нафтовиків на Львівщині, де нині мешкає 35 тисяч осіб. Хоча насправді це — особливий населений пункт, єдиний у світі, побудований на промисловому нафтогазовому та озокеритному родовищах із численними джерелами мінеральних і лікувальних вод. >>
Цього року Великдень відзначали в один день усі християни. А всі православні церкви України, судячи з усього, ще й ідейно «майже разом». Адже Україна стоїть на порозі очікуваного, вимріяного і такого потрібного акту — об’єднання православних церков у єдину помісну Українську церкву. >>
