Вивчення уроків «помаранчевої» історії і причин швидкої здачі її надбань свідчить: осмислення української ідеї суспільством iще попереду. Зрозуміло єдине — того, що відбулося на київському Майдані в листопаді 2004–го, не було ніколи на 1/6 земної кулі — народ без пострілу і крові «задушив» владу. Зважаючи на події, які почали відбуватися в країні менше ніж за рік і те, як «відзначають» 22 листопада, стає зрозуміло: ані народ, який чекав цього все життя, ані ті, кого привели до влади, не зрозуміли того, що відбулося. Народ перестав боятися владу, відчув свободу і право на громадянську позицію.

Військовий журналіст Центральної телерадіостудії Міністерства оборони Ігор Рудич, відомий своїм спротивом цензурі ще в кучмівські часи, вже сім років розслідує діяльність міністра оборони (2005—2007), «непрохідного» кандидата в президенти Анатолія Гриценка. До приходу Гриценка на цю посаду він розслідував діяльність міноборонівських посадовців від Шмарова до Кузьмука. Але, як стверджує Рудич, розслідувати стало набагато важче саме за Гриценка. Бо журналіст отримував стягнення різної суворості, аж до попередження про неповну відповідність, яке Гриценко зробив доволі безграмотно в особистому кабінеті, тому й програв у суді журналісту. Апогеєм того переслідування стала дивна автомобільна аварія, яка спіткала Рудича після прес–конференції про руїну армії. Саме тоді журналіст завіз матеріали в газету «Сегодня», і там на нього чатувала «Сузукі Гранд Вітара». Але й це тоді не зупинило Рудича. Днями аналіз «наламаних дров» полковника запасу Гриценка фахові військові винесли на загал під умовним грифом «Невідновні втрати» на прес–конференції, яка мала назву «Невдала реформа чи спецоперація».