Василь Яременко на дачі в cелі Стайки під Києвом. Фото Юлії КОСИНСЬКОЇ.
У домашній бібліотеці Василя Яременка — понад 12 тисяч книг. 1200 iз них — iз дарчими надписами від письменників, учених і колишніх студентів. Упорядники двотомника праць професора Яременка «Літератури дивна течія» відібрали і використали ці надписи замість післямови. І це — символічно, адже все своє життя Василь Яременко присвятив українській літературі — півстоліття був її охоронцем і пропагандистом. Навіть у ті часи, коли українську мову кремлівські ідеологи витісняли з активного вжитку.
Наступного року виповнюється 50 років наукової діяльності Василя Яременка. Саме він реабілітував багатьох українських письменників і вперше про них написав. Видав майже 150 книжок — і своїх, і письменників, яких повертав із забуття. Понад 100 книжок побачило світ за 9 років праці у МАУП, де пан Яременко очолює Центр культурологічних та етнополітичних досліджень.
— Василю Васильовичу, нині нерідко можна почути розмови про занепад вітчизняного книговидавництва. На цьому тлі ваша видавнича діяльність (без перебільшення) вражає.
— У МАУП ми видаємо дві серії. Останнім часом у «Бібліотеці української героїки» зокрема побачила світ історична белетристика Олелька Островського, романи «Чого не гоїть вогонь» Уласа Самчука, «Патріот» Миколи Лазорського. Хочемо, щоб ці твори перебивали ту російську літературну попсу, яка насувається на Україну масовими тиражами, щоб наша молодь читала українську історію в художніх творах.
У другій серії — «Бібліотека українознавства» — видали чотиритомник Василя Симоненка, «Маніфести» і «Конституцію» Пилипа Орлика, «Київську старовину» Гліба Лазаревського, «Всеукраїнську трилогію» Юрія Липи, книгу Федора Вовка про Івана Гончара «Антропологія українського народу». Вийшло друком цікаве видання «Змієві вали» Аркадія Бугая, який усе життя досліджував ці історичні пам’ятки. Його син надав нам усі матеріали, які зібрав батько. У цій же серії побачили світ праці Миколи Міхновського, Олени Пчілки, Миколи Костомарова, Пантелеймона Куліша, Івана Франка.
Видали також «Літописне житіє» Володимира Мономаха у моєму перекладі, його «Повчання дітям» і «Статут» — судебник, який виростає із «Правди Руської» Ярослава Мудрого. Ви знаєте, Володимир Мономах був дуже неординарною людиною. Він не дотримувався постулату «ударять по лівій щоці — підстав праву». Коли йому попадало по лівій, то відразу бив супротивника по обох щоках, а часом і голову знімав із тих, хто його кривдив. Проте, розуміючи, що це гріх, ішов його замолювати. А далі... знову грішив таким же чином. Такими були наші князі...
— Ви згадали Олелька Островського. Що це за постать? Мабуть, не всі читачі чули про нього...
— Олелько Островський — актор і письменник, якого 32–річним в 1919–му розстріляли більшовики. Як свідчать сучасники, його твори були надзвичайно популярними. Готуючи до друку три томи його історичної белетристики, я не мав ні точної дати народження, ні даних про освіту. Коли книга з моєю передмовою побачила світ, відгукнулися родичі. Тож я зібрав інформацію про весь рід Островських в Україні, Італії, Австрії, Польщі. Озвалася онука — хранителькою сімейного альбому. Там є фото, яким понад 100 років. Із дарчими надписами, скажімо, — «Від кума Саксаганського актору його трупи Олельку Островському».
— За що його розстріляли?
— А за що в ті роки знищували українців? Островський мав прекрасний баритон, і на концерті в Полтаві заспівав монолог Яреми із «Гайдамаків» Тараса Шевченка. У залі був присутній голова губвиконкому Дробніс Яхніс Наумович, і слова «коли на Україні ні ляха, ні жида не буде, о Боже мій милий, блисне булава» видалися йому страшнішими за кару небесну. «Немедленно арестовать этого мерзавца, петлюровца», — наказав він. Не було ні слідства, ні суду. У супроводжувальній записці написали: «Направляем для расстрела в Киеве приговореного к смерти Александра Островского, потому как в Полтаве растрелять неудобно, могут быть волнения среди украинцев». Маємо ще одне документальне свідчення окупаційності та антинародності влади більшовиків. Це були бандформування, які чинили розправи над кращими людьми. Володимир Короленко записав у своєму щоденнику: «У большевиков появилась новая форма казни: убийство из–за угла». Той же Дробніс тільки з Полтавщини відправив в Одесу три вагони награбованих коштовностей з надписом — «Вскрытию не подлежат. Для дальнейшей отправки за границу».
Тож коли сьогодні говорять, що геноциду в Україні не було, мовляв, убивали за класовою ознакою, я хочу запитати — а якої національності були ремісники, духовенство, інтелектуальна еліта? Та їх вибивали ще в 1918—1919 роках, спершу вибірково, в 1930–х організовували відкриті процеси, а далі і процесів не проводили — просто нищили...
Торік видав дві книжки Володимира Короленка, зокрема його щоденники та листи 1917—1921 років, які не виходили за радянських часів. Одна має назву «Что написано — неопровержимо» — листи Короленка до Раковського і Луначарського. Це живі свідчення того, що діялося в ті часи в Україні, прохання заступитися за тих, хто в ЧК чекав на смерть. Він і за Островського, до речі, писав, але його, на жаль, не почули. Хоча до Короленка іноді дослухалися, бо він служив тій владі. Щоправда, наприкінці життя розібрався хто є хто, що, власне, і прискорило його смерть. Скажімо, у листі до Горького Короленко пише: «Алексей Максимович, я пришел к ужасающему выводу: голод у нас неестественный, он искусственный, организован Лениным и Троцким. И мне об этом некому сказать, употребите свой авторитет». Короленко був прямолінійний, Горький — гнучкий, і сміливості використати «свій авторитет» йому забракло.
Моя передмова до «Щоденників» Короленка називається «Літописець більшовицьких злочинів». Коли відкривав для себе твори, які більшовики вилучили, був приголомшений і прийшов до такої мудрості: якби ми знали те, чого не знаємо, то мали б те, чого не маємо.
— А над чим нині працюєте, Василю Васильовичу?
— Лежать підготовлені до друку два томи творів Андрія Ніковського. Це талановитий чоловік, громадський діяч, замовчуваний у нас. Він два роки був міністром закордонних справ в уряді Голубовича при Симоні Петлюрі, пізніше жив за кордоном. Я зібрав два томи його літературознавчих і мовознавчих праць. Коли все підготував, то схопився за голову: як я міг 35 років викладати історію літератури в університеті, не знаючи Ніковського? Настільки глибоко і досконало він знав нашу літературу.
Також чекають на вихід підготовлені три томи Володимира Державіна — українського літературознавця, автора більше трьох тисяч праць. Після війни він жив і творив в еміграції. У третьому томі йдеться про українських неокласиків — на моє переконання, ніхто в Україні так ґрунтовно не розібрався в цьому питанні, як це зробив Державін.
Свого часу я видав 10 томів універсальної хрестоматії української літератури. Двотомник «Золоте слово» — це література Київської Русі в українському прочитанні, у чотирьох книгах «Слова многоцінного» зібрана література періоду Ренесансу і Барокко від середини ХV по XVIII століття, а в чотирьох томах «Українського слова» — література ХХ століття. До речі, ці видання підтримали американські спонсори — координаційний комітет допомоги Україні (КАКАДУ) і український патріот Володимир Воловадюк. Тільки з Америки на видання українських книжок мені вдалося залучити майже мільйон доларів.
«Українське слово» виходило тричі, востаннє на замовлення Міністерства освіти і науки — 18,5 тисячi примірників. Загалом, у навчальні заклади пішло майже 200 тисяч примірників цього видання.
Залишилося ще ХІХ століття. Зараз підготував 5 томів хрестоматії української літератури і критики цього періоду. Чому так довго впорядковував їх? Бо цей період страшенно заідеологізований. Навіть більше, ніж ХХ століття. Коли на українську літературу накладали вульгарно–соціологічні схеми класової боротьби, ХХ століття тільки починалося, літератури як такої ще не було. Тож цей експеримент більшовики провели на літературі ХІХ століття. Шевченка зробили «червоним», Куліша — «чорним». Грінченко, за їхньою версією, «чорний», бо буржуазний націоналіст, а Грабовський — «червоний». За такою схемою сфальсифікували всю літературу ХІХ століття. Багато творів заборонили, схема самої історії літератури — ненаукова, ідеологічна.
Я зібрав полеміку і дискусії, які точилися в ХІХ столітті і які дали напрям літературі ХХ століття. Шукаю спонсорів, щоб видати ці 5 томів. Це моя кришталева мрія, адже таким чином буде завершений літературний труд у моєму баченні.
До речі, у Львові мені разом iз Василем Шендеровським удалося видати твори Ганни Барвінок. Торік минуло 100 років iз дня смерті письменниці, на цю дату практично ніхто не відгукнувся. Коли почав готувати, і не підозрював, із чим зіткнуся. Уявіть собі — 1700 листів до Бориса Грінченка, 430 листів до Іллі Шрага — адвоката, що займався справами Пантелеймона Куліша після його смерті, десятки листів до Івана Нечуя–Левицького, Сергія Єфремова, до князя Олександра Шаховського. Ось таке багате ХІХ століття. Все це треба піднімати, відкривати.
— Український читач, на жаль, погано знає українську літературу, написану в діаспорі. Що б ви порадили тим, хто прагне заповнити цю прогалину?
— Після війни розвиток нашої літератури пішов двома коліями — одна на материковій Україні, друга — в діаспорі. Література, творена в діаспорі, так і залишається невідомою для нас. Ми дещо читали з Івана Багряного, але в нього є такі твори, які кожен українець мав би знати. Бо це письменник, який витримав випробування часом. Те саме можна сказати про Уласа Самчука, Володимира Винниченка, Тодося Осьмачку, Євгена Маланюка. Або візьмімо «Степову квітку» Миколи Лазорського — цікавий сюжет, легко читається.
Діаспорні письменники мали доступ до архівів. Юрій Косач, племінник Лесі Українки (я видав три томи його художніх творів та історичної белетристики) — це письменник, який працював у архівах Мазаріні, Рішельє, державних архівах Англії, Франції.
Своїм «Українським словом» я зробив ніби дах над ними — об’єднав письменників із діаспори і материкової України. І подав за хронологією, не роблячи розподілу за географією. Емма Андієвська, Ліна Костенко, Олесь Гончар, Олег Зуєвський тощо.
— Що скажете про сучасну літературу?
— Не вважаю себе великим знавцем літератури ХХІ століття, хоча читав майже всіх сучасних авторів. Подобається Сергій Жадан, Євген Пашковський. Із поетів люблю Василя Слапчука, Павла Вольвача. У Слапчука є геніальні речі. Його «Україніаду» треба роздрукувати і давати читати кожному. Нині багато снобістської, епатажної літератури, коли таланту нуль, але дуже хочеться звернути на себе увагу. Перечитую поетичні сторінки в «Літературній Україні». Є непогані вірші, але поезії — немає.
«Чорний ворон» Василя Шкляра — це твір для старшого шкільного віку, він не є чимось геніальним. Але він справді потрібен сьогодні, написаний цікаво, якоюсь мірою документальний, однак головне — читабельний. Те ж стосується «Записок українського самашедшого». Ліна Костенко — славна письменниця, яка не потребує реклами. Але є такий автор, Іван Гаркавченко з Донецька, він давно написав твір, який, як на мене, більш значимий, ніж «Записки» Ліни Костенко. Що він зробив? На зупинці електричок на Донеччині поставив кіоск з українською літературою та символікою. І записував те, як люди реагують на його україномовний «крам». Оце записки божевільних, вірніше — з уст божевільних!
— Кажуть, ви вдавалися до різних містифікацій...
— Траплялося (посміхається). 1971 року я був у гостях в Оксани Петрівни Косач–Шимановської, сестри Лесі Українки, яка жила у Празі. Пані Оксана подарувала мені книжку Ольги Косач «Хронологія життя і творчості Лесі Українки», видану в Нью–Йорку. І ось 1978 року я впорядковую 10–й том 12–томного видання творів Лесі Українки. У тій подарованій книзі є 94 листи Лесі Українки до Михайла Драгоманова, а послатися на те видання не можу, бо воно закордонне. Що робити? Беру в нашому архіві листи Лесі Українки, на старому папері передруковую потрібні листи з нью–йоркського видання, дошиваю їх архівними нитками до наших. І «з чистою совістю» в 10–му томі друкую листи з посилання на наш архів.
Ще один випадок. Володимир Свідзинський — поет, знищений більшовиками. Його твори в Україні практично не збереглися. Натомість Олекса Веретенченко з Харкова свого часу вивіз за кордон рукописи поета, там під кожним віршем авторський підпис. Іван Драч привіз із Варшави американське видання поета «Медобори». Але як же це дати, на що послатися? Це ж середина 1980–х... Роблю таку містифікацію. Передруковую вірші і прошу студента з Харкова: ось тобі лист до мене: «Василю Васильовичу, одна бабця принесла мені рукописи, каже, що вони належали Свідзинському. Надсилаю на ваш розсуд». Так цим листом ми «узаконили» Володимира Свідзинського в Україні. Олег Чорногуз тоді був головним редактором «Радянського письменника», і там ми видали твори поета.
— Як вам вдалося залишатися українцем у часи тотальної русифікації?
— Поштовхом до національного усвідомлення стала служба в армії. В нашому льотному полку було 60 відсотків українців. Стройові пісні співали українські. Різні Антипови та Романови, як правило, працювали техніками. Пілотів iз них не виходило. Бо вже на висоті сім кілометрів вони втрачали свідомість. Не витримували. Потрібні були степовики — українські хлопці. Однак у побуті я повинен був вислуховувати: «Ти, хохол, у тебя до обеда башка варит, после обеда не варит». А в тебе, казав я у відповідь, не варить цілодобово. А тоді думав — хто тобі дав право ображати інших.
Своє право говорити рідною мовою доводилося постійно захищати. В Києві їхали якось iз друзями у трамваї і говорили українською. А якась пихата жінка каже — «такие интелигентные, а разговаривают по–украински». Я обертаюсь до неї: «Мадам! Вам Антон Іванович привіт передавав». — «А кто это?» — «Денікін». Друзі сміються, а жінка стала, як буряк. А то якось із групою студентів заходимо в трамвай. Читаємо там агітку: «Коли заходиш у трамвай, квитка придбать не забувай». Хтось під словами від руки написав: Павло Тичина. Я дістаю ручку і дописую — переклад з Маяковського.
У 1960–х українцям була нав’язана штучна дискусія «Фізики і лірики». Її ідеологи намагалися довести, що технічна революція зітре культури малих народів, бо вони, мовляв, не що інше, як гальмо прогресу. Пригадую зустріч в Інституті фізики, коли письменників, які відстоювали право української мови на життя, атакували різного роду невігласи. Врешті Ліна Костенко встала і прочитала:
Біле, біле, біле поле,
Чорний гомін, вороння
Посідало та й замріялось
Про убитого коня.
Скаче кінь, копитом цокає,
Тонко вухами пряде...
Ще ви, чорні, передохнете,
Доки кінь цей упаде.
Вона там його написала і «з коліс» оприлюднила. Опоненти («чорні») були так вражені, що навіть зааплодували.
Відповіддю на цю дискусію була також робота «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Це колективна праця. Іван Дзюба — автор, а матеріали хто давав? Про освіту — Яременко, про економіку — Чорновіл.
Після того як у 1973 році я написав передмову до книжки Олександра Олеся «Вогненна журба поета», мене три роки не друкували. Я намагався писати про поета незашорено, виправити ідеологічну кривду. Відкрийте радянські довідники, про Олеся написано: пов’язаний iз буржуазно–націоналістичною еміграцією. Однак прочитайте, що там написано, скажімо, про Буніна: «Выдающийся русский писатель–реалист. Жил в Лондоне».
Нам потрібно боротися за мову не тільки заради мови. Боротися треба за культуру, яка твориться цією мовою і живе в цій мові. Адже за українською мовою стоїть велика культура, яка й далі нищиться.
Народився 12 лютого 1932 року в місті Сінно Вітебської області (Білорусь). Туди батько вивіз родину, рятуючи від голоду. 1936–го сім’я повернулася в Україну, а наступного року батька репресували. Дитинство пройшло в селі Загрунівка Зінківського району та селі Воскобійники Шишацького району на Полтавщині.
Закінчив Великосорочинське педучилище (1951), Київський педінститут (1961) та аспірантуру при ньому (1964), де працював асистентом кафедри історії української літератури.
У 1966—2001 роках викладав історію літератури на філологічному факультеті Київського національного університету ім. Т. Шевченка, в якому пройшов усі етапи науково–педагогічної кар’єри: викладач, доцент, професор і сформувався як учений–літературознавець. Автор понад 300 публікацій з історії української журналістики, історії літератури, лексикографії.
Нині — директор Центру культурологічних та етнополітичних досліджень Міжрегіональної академії управління персоналом.
Лауреат премії ім. Г. Сковороди (1993), премії «Дружба» (1995), ордена «За заслуги» ІІІ ст. (2002).
Дружина Світлана Михайлівна, учителька української мови і літератури. Сини Олесь — інженер–програміст, Богдан — дипломат, Ярослав — юрист.
Володіє словацькою, польською, німецькою, чеською, старослов’янською мовами. Хобі — поезія, вчить вірші напам’ять. У свої 80 активно працює.
Василь Яременко — радист першого класу — в складі корпусу винищувальної авіації брав участь у війні в Кореї. «16 чоловік iз нашого корпусу загинуло, — пригадує співрозмовник. — Багато отримало поранення. Моя ліва нога двічі прострелена. Якось наш літак падав, і я пережив 20 хвилин видимої смерті. Від страху очі вийшли з орбіт. Пережив такий стрес, що, коли пілот зрештою посадив літак, наушники, які я тримав у руках, прикипіли до моїх пальців. Лише через чотири години, вже в шпиталі у Благовєщенську на Сахаліні, зміг розтиснути пальці. Наш рятівник–пілот, українець Василь Чуйко казав: хлопці, смерть за мною ходить по п’ятах, але виживаю, бо завжди поруч зі мною є хтось, хто народився в сорочці. Згодом у Благовєщенську ми робили новий командний пункт, знімали старі кабелі, що залишилися з війни. Кожен поліз на свій стовп, говоримо, жартуємо. А пілот якось необережно ті дроти натягнув, стовп упав, і йому чашечкою голову розбило. Він уперше залишився сам... Після того для мене смерті як такої не існує. Коли студенти порушували цю тему, я казав: «Смерті не треба боятися. Поки її немає — чого боятися? А як прийшла — то вже немає кому боятися».
1989–го професор Яременко повертався додому з Канади, де рік викладав в Альбертському університеті. «Прямих рейсів до Києва тоді не було — летів через Москву, — пригадує Василь Васильович. — Із собою віз не джинси чи іншу модну тоді вдяганку, а 320 кілограмiв книг. Більшість книжок тоді в Україні були ще «не чувані і не дуже бажані». Мій колега з інституту, фін за національністю, порадив покласти в кожен ящик по порнографічному журналу. Мовляв, митникам це в очі впаде, вони зрадіють, що вилучили крамолу, і до іншої літератури не чіплятимуться. Але, як на лихо, з 13 ящиків московські митники відкрили лише 4 — саме ті, де журналів з полуничною якраз і не було. Довго розглядали мій багаж, мудрували, кудись носили, зрештою нічого не конфіскували. Повернувшись додому, виставив ящики з книгами на балкон. Аж якось бачу — на балконі пожвавлений рух, мої сини щось активно обговорюють. З’ясовується, це вони дісталися до журналів, про які я вже й забув. Я хотів відібрати, але де там. (Сміється). Так досі всіх і не конфіскував».
Ніхто до сьогодні не знає ні її точної дати народження, ні приблизного року смерті, ні місця поховання. Не дійшло до нашого часу і жодної фотографії чи портрета письменниці, оскільки вона не мала власних дітей і внуків, які могли б зберегти для історії подібні свідчення. >>
Тарас Шевченко прожив коротке і тяжке життя. Він помер у 47 років, з яких 24 припали на кріпацтво, 10 — на заслання і лише 13 років поет був порівняно вільною людиною. >>
Наближається 155-та річниця з дня народження мецената Євгена Чикаленка. Чикаленко п’ять років добивався дозволу царської цензури на видання своїх україномовних книжок, оплачував гонорари Бориса Грінченка і допомагав хворому Іванові Франку, уже сам бідуючи. >>
Королеві Великої Британії Єлизаветі ІІ 21 квітня виповнюється 90 років. За традицією, день народження королеви святкується двічі на рік, тому майже увесь 2016-й у Британії вважається ювілейним. Без сумніву, Єлизавета ІІ на цей час є найвідомішим монархом світу. >>
Нещодавно в Музеї шістдесятництва відкрилася виставка «Він бачив крізь час», присвячена видатному історику, культурологу, філософу, археологу, громадському діячеві — Михайлу Юліановичу Брайчевському. Лише найближче оточення вченого знало його ще й як неабиякого поета та художника. >>
Жива легенда стверджує — допоки Оранта молитиметься за Україну в Софії Київській — незнищенним буде український дух, український народ. Тому й, певно, жодна нація цього світу не має такого сузір’я видатних жіночих постатей, які творили національну та світову історію, зупиняли світове зло, ставали символами незламності людського духу та проривного пасіонарного чину в найкритичніших для народу буревіях історії… >>
