Валентина Руденко: Кожен із каналів не інформує, а зомбує

Валентина Руденко стала відомою як режисер фільму «Гагарін, я вас любила», була одним зі знакових облич каналу «1+1», а в політику прийшла як радник Президента Віктора Ющенка з гуманітарних питань. Нині, працюючи творчим керівником продакшну та заступником директора на відверто опозиційному каналі ТВі, пані Валентина залишається членом політради партії «Наша Україна» й балотується до парламенту під 13–м номером списку «НУ». В інтерв’ю «УМ» Валентина Степанівна розмірковує про шанси своєї політичної сили, роль і якість журналістики, зокрема телевізійної, свободу слова раніше й тепер.

Про рейтинги і роль ТБ

— Пані Валентино, як ви оцінюєте шанси патріотичних сил, об’єднаних у проекті «Наша Україна», пройти в парламент?

— Ми бачимо, що соціологічні опитування засвідчують: наш рейтинг зростає. У середині вересня він сягав 3,7—3,8%, тепер — більше 4%. Соціологи оптимістичні щодо того, що «Наша Україна» за півтора місяця набере необхідні 5% підтримки. Я переконана, що це об’єктивний показник, тому що наша команда працює на цей результат щодня.

— Як ви вважаєте, наскільки ваша політична сила сьогодні цікава журналістам? Чи вас влаштовує частота запрошень лідерів та речників «Нашої України» на телеефіри, інтерв’ю?

— Звичайно, наших представників запрошують до участі в різних програмах, у тому числі на п’ятничні політичні шоу. Але ми змушені відмовлятися від участі у тих форматах, де учасників провокують або свідомо ставлять у ситуацію конфлікту, сварки. Це не стиль нашої політичної сили. Тому ми, наприклад, не беремо участі в шоу «Велика політика», бо мордобій, ринг — це не та конструкція політики, в якій ми себе бачимо. У нас немає «достойних» для дискусії з Бузиною, Поярковим, Ляшком. Це я з іронією кажу, але головний тренд, який закладений у цій програмі, — це вторинність української політики.

У студії сидять російські політики, експерти, журналісти, які першими задають тон дискусії, дають оцінку, і навіть відчайдушні хлопці зі «Свободи» не завжди мають можливості їм щось заперечити. Не думаю, що нам потрібно іти шляхом російської політики, яка «еволюціонувала» до того, що демократію називають «дем–шизою», а телебачення там уже давно є ще однією державною силовою структурою. Я не вважаю такі телевізійні проекти українським телебаченням. Це принижує Україну, і на місці журналістів я бойкотувала б це шоу.

Програми Савіка Шустера позитивно відрізняються на цьому тлі, але поза тим немає серйозних майданчиків для розмов. Якщо телебачення є частиною культури, частиною національної ідентичності, то в нас ця складова втрачена. Наприкінці 90–х — початку 2000 років була ціла низка дискусійних програм на українському ТБ. Тоді вони змушували людей думати, а значить — розуміти. Такі програми повели людей на Майдан, і люди були добре поінформовані.

Окрім того, ми ніколи не беремо участь у бульварних чи «жовтих» сюжетах. Це стосується як негативу, так і позитивних проплачених програм, де намагаються показати політиків «із людським обличчям»: розповідають, як у одіозних політичних персон пройшло дитинство, яка в них міцна родина, прекрасний чесний шлях до успіху. Мені здається, такі речі взагалі мало кому цікаві й дуже світяться своєю награністю.

— Як ви взагалі оцінюєте «пожовтіння» нашого ТБ?

— Із похорону, на жаль, роблять репортаж, як і з вечірки на честь дня народження. Повагу до чужого приватного життя та етику переміг вуайєризм, і ця псевдосенсаційність викликає у людей втому.

— Пані Валентино, ви стояли біля витоків телеканалу «1+1», очолювали головну службу комунікації, були радником Президента Ющенка з питань інформаційної політики. Якою бачите свою подальшу політичну кар’єру?

— Давайте про це поговоримо 29 жовтня.

— Як ви, телевізійниця, вважаєте, наскільки об’єктивно ЗМІ висвітлюють цю виборчу кампанію?

— Настільки, наскільки це можливо в наших реаліях. ЗМІ в нас розподілені між політичними таборами, між штабами. Кордони накреслено відповідно до уподобань власників медіа. Погодьтеся, якщо багата і прогресивна людина має певні політичні інтереси, то очікувати об’єктивності у позиції ЗМІ, що їй належать, наївно. Окрім того, у кожного каналу є негласні табу.

«Інтер», «Україна», «Тоніс», УТ–1 працюють на ідеї «к России с любовью»; «5–й канал» і ТВі налаштовані на симпатії до опозиції. Але в кожному разі ви не знайдете об’єктивної інформації. Кожна із сторін не інформує, а зомбує. І це ще раз засвідчує, на жаль, драматизм нашої ситуації — розкол суспільства. Це серйозніше, ніж політичні перегони. Якщо порівняти контент новин українських каналів, ви побачите різні світи, різні реалії однієї країни. Журналістів завербовано на війну за утвердження у думці мільйонів людей однієї з протилежних реальностей.

Про свободу слова, рівень журналістики та чорні технології

— І залишається тільки шкодувати за свободою слова 2005—2009 років?..

— Я не буду зловтішатися тим, що за Президента Віктора Ющенка свобода слова була, а зараз її набагато менше. Ситуація не настільки однозначна. Демократія — це не «дарування прав» на свободу слова, бізнесу чи вибору. Свобода слова, як і інші демократичні свободи, була завоюванням Майдану, але не Президент мав за неї далі боротися. Професійне лобі, я маю на увазі так званих авторитетів у журналістиці, наприклад, порадників із сайту «Телекритика», за часів Ющенка закликали «рвати владу, бо вона нам підзвітна». І вони таки «рвали» її, дуже часто формулюючи особисте і суб’єктивне як суспільне. А тепер історія повернулась так, що влада «рве» їх. То, може, треба було робити інші дії, бути об’єктивнішими, рівновіддаленими від політичних розборок? Можливо, це б полегшило їхню долю, коли вже в країні «власть помінялась».

Із більшості питань у нас суспільство поляризоване, і тому будь–які однозначні оцінки, одностороннє інформування приймаються іншою стороною як брехня. Довіра до журналістів падає, політичне позиціонування ЗМІ триває. Об’єктивність справді могла б врятувати медіа від поганої слави чиїх–небудь «рупорів». Через об’єктивність лежить шлях до статусу четвертої гілки влади. За Ющенка була свобода слова, але об’єктивності ЗМІ так само не було, як і зараз. І це треба визнати самим журналістам, у першу чергу.

Можна по–різному ставитися до політичних симпатій Юлії Мостової, Лариси Івшиної, Миколи Княжицького, Юрія Макарова чи Анатолія Стріляного, але це великі професіонали, чий авторитет ґрунтується на великих професійних здобутках. Та в цілому українська журналістика дуже молода, і людям без життєвого досвіду, без якісної освіти важко збагнути глибокі речі, які відбуваються у державі. Для них не існує рамки демократичних традицій і професійних авторитетів. Тому їх і несе то в бульварщину, то в агітацію, то у війну компроматів. Низьке усвідомлення власної місії, вартісності професії журналіста, її надзвичайної ролі в будь–якому суспільстві призводить до нівелювання ролі журналістського фаху.

— Зазвичай виборчі кампанії супроводжуються війною компроматів. Наскільки активно «чорні технології» використовують зараз?

— Куди ще чорніше, ніж такий проект, як, наприклад, Олег Ляшко. Це жива карикатура, яка кожним своїм вчинком просто паплюжить український характер, українські ідеї. Що можна сказати, коли така неадекватна людина заступається за українську мову? Вся тема стає смішною й убогою. Такі проекти — це продумані технологічні речі, і лише наївна людина може сприймати їх як якийсь «прикол» або, не дай Боже, всерйоз.

Подивіться на кампанію комуністів. Очевидно, що ніяких українських комуністів немає. КПУ — це російська політична структура, керована Кремлем. Завдяки дуже гарному фінансуванню комуністи не перший місяць наступають зі своєю більшовицькою естетикою і вбогою філософією «вєсь мір насілья ми разрушим до основанья, а затєм...». Це актуалізація «героїчної» жовтневої революції 1917 року, режиму, який мав трагічні наслідки для України. Збурення «пролетарських» настроїв — це теж одна з брудних технологій цих виборів. Але це знають лише ті, хто добре знає історію, а не ті, хто плескає, коли комуністи під час телешоу кажуть, що НКВС розстріляв замало українців.

Загалом, це типова риса виборчих кампаній на теренах колишнього СНД — чорні технології, особисті образи і звинувачення, компромат, часто брехливий. Ніхто не говорить про конкретні пропозиції економічного розвитку чи європейської політики. Натомість існує інформаційна боротьба, реклама нищить, принижує конкурентів, поливає їх брудом, просто перевертає реальність з ніг на голову, наприклад, реклама про «руїну» часів Ющенка. Всі ж прекрасно пам’ятають, як зростала економіка і що відбувалося на ринку, наприклад, кредитування авто. Насправді 2008 року ми вийшли на перше місце з купівлі автомобілів у Європі!

Зараз ми говоримо з виборцями про національні загрози — для української мови, для української економіки, для європейської перспективи. Це складні багаторівневі речі. Але подивіться, як на примітивних посилах суто технічні проекти здобувають велику підтримку. Людям подобаються обіцянки про пенсію 500 євро чи зарплату 1000 євро уже завтра, їм подобаються нові у політиці обличчя спортсменів, артистів. На жаль, це технології, які гарно «продаються».

«При Ющенку симпатики «регіоналів» прали шкарпетки в Маріїнському парку»

— Ющенко у своїх недавніх інтерв’ю казав, що тільки демократична сила здатна звільнити з–за ґрат Тимошенко: «Вона сиділа при Кучмі, сидить при Януковичі. При Ющенку Тимошенко двічі була Прем’єром». Чи насправді Ющенко готовий працювати над звільненням Юлії Володимирівни?

— Віктор Ющенко бореться за демократію. Думаю, у відданості цій справі немає жодного українського політика, якого б можна було порівняти з Ющенком. На жаль, ми маємо констатувати відкат у демократичному процесі. Чому Тимошенко сиділа при Кучмі, сидить при Януковичі, а при Ющенку була двічі Прем’єром? Так працює демократія: Президент Ющенко просто виконав побажання більшості українців, вносячи відповідне подання. Зараз можна по–різному оцінювати це рішення, але воно було продиктоване бажанням більшості українського суспільства.

Сьогодні Тимошенко, безумовно, отримала вирок за справу економічну. Проте суд був політичним, це також безсумнівно. Додався фактор міжнародного тиску, і ми опинилися в тупику, в тому числі для перспектив всієї нашої країни, а значить, всіх нас, громадян України. Дати відповіді на всі питання у справі Тимошенко може тільки демократія, в якій існує справедливий суд і довіра громадян до нього. Але найбільш важлива перевага демократії — політичний консенсус щодо основних цінностей, правил, інституцій. Суди мають виносити такі рішення, які всі сприйматимуть як юридичний факт. За таких умов за політичні справи не дадуть кримінальну статтю, присуджену політичним судом.

У демократії протилежна думка чи опозиційна діяльність не тягнуть за собою кримінальне переслідування. Опоненти демократичного уряду не сидять у тюрмі. Згадайте, коли Янукович був у опозиції в роки президентства Ющенка — він був Прем’єром, мав прекрасні можливості для висвітлення у ЗМІ, лояльні до Партії регіонів бізнесмени спокійно вели бізнес. Прихильники ПР, звезені з Донецької чи Луганської областей, прали шкарпетки в наметовому містечку в Маріїнському парку чи лузали насіння на «голубому майдані», перекриваючи Хрещатик. Їх не вивозили звідти автозаками. Рішень, як побити акцію на захист української мови або розігнати Податковий майдан, ніхто вночі не приймав.

Ще раз до питання про «зрадників»

— Люди, яких Ющенко привів у політику, — Яценюк, Кириленко, Рибачук, Гриценко, Безсмертний, — сьогодні говорять, що «Наша Україна» не котується як політична сила і йде на вибори, аби відтягнути голоси від об’єднаної опозиції. Якими ви бачите перспективи співіснування українських демократичних сил, зокрема стосунки Віктора Ющенка з його колишніми соратниками?

— Мені б хотілося, щоб про зради розповіли у деталях ті люди, які їх вчинили щодо Віктора Ющенка. Натомість преса постійно запитує про це тільки Ющенка. Всі ці молоді політики — симпатичні мені люди, я непогано до них ставлюся. Я справді бажаю їм всього найкращого, в тому числі у їхніх політичних кар’єрах, але ж за власні політичні вчинки вони мають відповідати самі. Запитайте, чому ж вони зрадили Ющенка, який привів їх у політику, немало зробив для їхнього зростання. Не думаю, що зраджувати — та політична звичка, якої він їх навчив.

Віра СВІТЛИЧНА