«Іспит на майстерність триває»

Студентом театрального Володимир Ніколаєнко став iз другої спроби. Вочевидь то був щасливий рік, адже він потрапив на курс Ірини Олександрівни Молостової. Викладачі одразу зауважили його унікальний голос, проте нівечити те, чим обдарувала хлопця природа, не наважилися. Нині Володимир Ніколаєнко — один із провідних акторів «франківської» сцени.

«Пошуки п’єси, в яку одразу закохуєшся, тривають довго»

— Свого часу Сергій Данченко зауважив: «Національний театр — це передусім великий стиль». Чи вдасться «франківцям» утримати той стиль, який панував за Богдана Ступки?

— Звісно, нам бракує Богдана Сильвестровича, тієї впевненості, яку ми відчували за його керівництва. Нині, сказати б, немає того промінчика, який освітлював би наш путь.

Останнім часом я дедалі частіше згадую Сергія Володимировича Данченка. Ті часи його роботи в театрі, коли, на перший погляд, нічого особливого не відбувалося, а проте кожен із власної волі немов нанизувався на Данченків гачечок і, зрештою, всі рухалися в тому напрямі, який запропонував художній керівник. Наразі ми в театрі намагатимемося втілити в життя ті плани, які було закладено минулого сезону... Поза тим, гадаю, потрібен час, щоб і трупа, і цехи оговталися від великої втрати...

— Якось ви розповідали, що Богдан Сильвестрович радо вітав ініціативу акторів, які підходили до нього з літературними творами чи вже готовими п’єсами, пропонуючи свої кандидатури на ролі, і казав: «Прекрасно! Все, що волієте, все створюйте!..»

— Так, він вірив в артистів. Спонукав нас «до кінця» реалізовувалися. Проте, щоб справді реалізуватися, актор мусить мати, так би мовити, запас п’єс. Ось і я влітку перечитав чимало творів, намагаючись віднайти щось цікаве для постановки (передусім на Камерній сцені нашого театру). Будете здивовані, та я нічого не відібрав: ані з сучасних історій, ані з тих, які виписані класиками. Мабуть, пошуки п’єси, в яку одразу закохуєшся, триватимуть довго. Одного разу, щоправда, досить давно, я натрапив на такий твір — «Чортиця» Валерія Шевчука. Готуючись до іспиту зі сценічної мови, я дещо скоротив містичну історію про кохання хлопця до дівчини (твір сам по собі — величенький, а на іспиті треба було вкластися в шестихвилинний виступ) і, зрештою, презентував її своїм викладачам. Зокрема, Євгенія Олександрівна Гулякіна тоді навіть попросила: «Володимире, напиши ще один варіант оповіді. Нехай залишиться в мене як примірник для майбутніх студентів». Либонь, щоб віднайти по–справжньому неординарну, свіжу, манливу історію, варто опрацювати чимало різних джерел, адже й на «Чортицю» я натрапив, «перелопативши» чимало різних книжок, журналів...

— На ваш погляд, сучасний глядач обирає п’єси чи просто приходить на того чи іншого актора?

— Вважаю, що твори, насичені дією, в кожному разі привертають глядацьку увагу, бо часом трапляється, що актори працюють, а дії як такої немає... Вельми шкода тоді стає акторів. Утім головне, щоб, окрім динаміки, п’єса була багата тією глибиною, яка, по суті, й захоплює глядача. Можливо, хорошою ілюстрацією, так би мовити, виразної дії є «Кайдашева сім’я», «Перехресні стежки»...

— А вистава «Приборкання норовливої», поставлена Сергієм Данченком, у якій ви граєте Бйонделло, другого слугу Люченцо?

— Як на мене, у цьому разі сама шекспірівська драматургія така цікава, що актори, «підхопивши» її, тільки увиразнюють дію. Ця вистава на «франківській» сцені вже близько двадцяти років, і щоразу ми граємо її у вщерть заповненій глядацькій залі. Маєте рацію, вдалий приклад! Пригадую, як тільки–но прийшовши в театр, я відчув ті, закладені ще Гнатом Петровичем Юрою, Сергієм Володимировичем Данченком, традиції, за яких актори, врешті–решт, самотужки («пірнаючи» у внутрішній стан) віднаходять логіку поведінки своїх персонажів, а постановники допомагають здебільшого тільки тоді, коли виникають розбіжності з їхніми режисерськими задумами.

«Себе зарахував би до трагікомедійних акторів»

— Ви задіяні в одній із нещодавніх прем’єр — постановці «Як тебе не любити, Києве мій?» Як працювалося з режисером Олександром Білозубом?

— Музичну виставу «Як тебе не любити, Києве мій?» театр репрезентував цієї весни на Камерній сцені імені Сергія Данченка. Нею ж на цьому кону ми відкрили й теперішній сезон. Автор ідеї й ініціатор постановки — Олексій Паламаренко. Олексій Анатолійович убачав слушним відтворити атмосферу закоханості в столицю 1960—1970–х років і вибудувати постановку на тих номерах, які запропонували актори. Я сам зателефонував режисерові: «Чи не знайдеться бодай маленька «вакансія»?» — «Авжеж!» — відповів він.

— Як ви визначаєте своє амплуа?

— Себе зарахував би до трагікомедійних акторів (трагедійних — передусім). Кажуть, що дипломна робота (роль Тартюфа в однойменній комедії Мольєра, поставленій моїм улюбленим викладачем Юрієм Пилиповичем Висоцьким) була вельми успішною.

У фільмі «Таємничий острів» знявся і Юрій Пилипович. Я пригадав цей факт через те, що потому, вже після зйомок, завітав на його заняття. Майстер відрекомендував мене: «Це мій учень! Коли він починає працювати на знімальному майданчику, все довкола завмирає, і всі — помічники режисерів, операторів, гримери — починають стежити за тим, як він працює. Його творчий процес надзвичайно яскравий!» Я ж, знімаючись, не зауважую, спостерігають за мною чи ні; та після слів учителя став уважнішим.

— Працюючи перед камерою, скільки дублів вважаєте нормою?

— Останнім часом у моїй роботі все зазвичай складається впродовж двох дублів. Намагаюся належним чином підготувати себе до зйомки ще під час репетиційного періоду (навіть операторам даю вказівки, мовляв: «Коли повернуся в той бік, зафіксуйте, щоби потому не знімати ще дубль»). Розповідають, Армен Джигарханян узагалі винятково з першого дубля видавав результат, причому без репетицій.

«Невже це моя роль?»

— Перший керівник «боксерів» із «Гімну демократичної молоді» — найнесподіваніша ваша роль, чи не так?

— Так! Свого часу я підходив до режисера Юрія Одинокого, мовляв: «Це ж зовсім не моя роль!» Та він заспокоїв: «Володю, треба спробувати». Тож я наважився і спробував. Ті, хто спостерігав за моїм персонажем із зали, потім зауважили: «І твоє тлумачення має право на життя». Граючи цього персонажа в чергу з Олександром Форманчуком, я досі не в змозі опанувати свій подив: невже це моя роль? Таким чином, урок та іспит на майстерність тривають. Маю наголосити, що Юрій Одинокий — якраз із тих режисерів, які полюбляють дію і вміють її вибудувати.

— Не один рік, окрім акторської роботи, ви займаєтеся й викладацькою. Як приборкуєте студентів?

— Викладаю курс «Акторська майстерність» тележурналістам у Київському Національному університеті культури і мистецтв. Вісім років тому Василь Баша скромно запросив: «Пішли». — «Та я ж не знаю, як...» — «Пусте. Спершу поділишся, як трудишся в театрі», — заспокоїв він. Я пішов, і... мені дали одразу третій курс! Пригадую тодішній свій жах, адже я вважав, що третьо­курсники — то вже справжні монстри!

Нещодавно, влітку, був приємно вражений, упізнавши в одному з тележурналістів, які висвітлювали події «Євро–2012», свого колишнього студента. Він намагався перекричати тих, хто зібрався у фан–зоні, тож голос був зірваний... Гадаю, ті молоді люди, котрі вже на третьо­му курсі намагаються знайти роботу (байдуже — у кадрі чи за кадром), — на правильному шляху.

Цього року я почав працювати з першокурсниками (загалом 67 студентів). Звісно, важко... Місяць сплив, а молоді люди ще продовжують «розкачуватися». Тож час від часу я розповідаю їм, як чинять викладачі у відомих російських вишах (Щепкінському, Щукінському училищах)... Буквально через півтора тижня після початку занять вони збирають студентів і запитують: «Де ви побували? Що побачили, прочитали? Де знаходиться пам’ятник Пушкіну, Некрасову, Гоголю?» З тими, хто не має відповідей на такі прості запитання, прощаються назавжди! Так, навіть незважаючи на те, що вони пройшли вкрай жорсткий відбір під час вступу до вишу! «Справді?» — лячно перепитують після подібних «натяків» мої учні. Мене тішить те, що після таких «бесід» вони намагаються не повторювати помилки російських горе–студентів. Звідкіля я знаю про методику російських викладачів? Зокрема, в Москві працює Євген Каменкович (син Ірини Молостової і Бориса Каменковича), як на мене, — справжній метр викладацької справи (він веде курс «Акторська майстерність» і знаний не в одному московському виші).

— Окрім театру і вишу, ви задіяні й на інших мистецьких нивах...

— Справді, дублюю, озвучую фільми. Окрім того, впродовж останніх п’яти років співпрацюю (начитуючи невеличкі оповідання, монологи) з радіопрограмою «Від суботи до суботи». В ефірі вона — майже 40 років, я з нею зростав. Лариса Недін якось, завітавши до театру, зауважила: «Які ж тут цікаві, прекрасні голоси! Потрібно їх використовувати». Авжеж, потрібно!

ДОСЬЄ «УМ»

Володимир Ніколаєнко — актор театру і кіно. Заслужений артист України (2010). Закінчив Київський державний інститут театрального мистецтва ім. І. Карпенка–Карого (1995, майстерня І. Молостової). З 1995–го — актор Національного академічного драматичного театру ім. І. Франка. Театральні ролі: Бйонделло («Приборкання норовливої» В. Шекспіра), Росінант («Дон Кіхот» М. Сервантеса), Король («Бременські музиканти» Г. Гладкова), Лопуховський («Шельменко–Денщик» Г. Квітки–Основ’яненка), Націєвський («Мартин Боруля» І. Карпенка–Карого), Яків («Буквар миру» за Г. Сковородою), Паскуаліно («Різдво в домі Куп’єлло» за Е. Філіппо), Офіціант («Ревізор» М. Гоголя), Врублевський («Брати Карамазови» Ф. Достоєвського), Виборний («Наталка Полтавка» за І. Котляревським), Сен Мегрен («Двір Генріха ІІІ» О. Дюма), Комісар поліції («Едіт Піаф. Життя в кредит» Ю. Рибчинського), Істамбул–агаси («Урус–Шайтан» І. Афанасьєва), брат Захарія («Грек Зорба» за мотивами роману Н. Казандзакіса «Я, Грек Зорба»), Антуан («Фредерік або Бульвар Злочинів» Е.–Е. Шмітта), Перший керівник «боксерів» («Гімн демократичної молоді» С. Жадана).

Знявся у фільмах: «Троянський спас» (2004), «Таємничий острів» (2008), «Гувернантка» (2009), «Правдива історія про червоні вітрила» (2010).