Чия мова — того й влада,

Недавно почув вислів одного керівника сусідньої держави про те, що російську мову треба активно поширювати у світі і цей процес має бути наступальним. Важко сказати, що саме мають на увазі під «наступальністю», але саме проблематика спонукає до роздумів.

Латина панувала в Європі до ХVІ століття

Як засвідчує історія, чимало провідних держав світу дбали, дбають і дбатимуть про поширення своїх мов за межами національних територій. Ще древні римляни казали: «Чия мова — того й влада». Вони мали підстави для таких заяв. Латинська мова панувала в усьому Середземномор’ї протягом багатьох століть, і це було наслідком величезних звершень римської цивілізації. Римляни були геніями адміністративного управління, вони вперше створили фундаментально розроблену систему права, ретельно вироблену наукову мову. Сьогодні в усіх університетах світу студенти–правники вивчають римське право як основу юридичного мислення.

Латину вчать медики, ботаніки, зоологи, археологи, історики, фармакологи та інші, незважаючи на те, що ця мова мертва... Але справді велика.

Римляни залишили чудові дороги — «автобани древності», акведуки — водогони, що й досі справно подають воду. Недаремно ними захоплювався Владимир Маяковський:

«И явится

весомо,

грубо,

зримо,

Как в наши

дни

вошел

водопровод,

Сработанный

еще

рабами

Рима…».

Можна зрозуміти його захоплення. Якість будівництва у римлян справдi була феноменальною. Колізей досі стоїть. А у нас нині поки 20–й поверх збудують, перший уже ремонту потребує, добре, якщо не капітального...

Ось чому латинська мова і після загибелі імперії ще кілька віків панувала на європейських теренах, освячена величезними досягненнями її носіїв у минулому. Десь до XVI ст. латина неподільно панувала в науці, освіті, церкві, державному управлінні. Знаючи латинську мову, можна було без проблем навчатися скрізь, від Саламанки в Іспанії до краківського Ягеллонського університету в Польщі. А київський православний митрополит Петро Могила пристосував латину для обслуговування потреб православної теології та освіти, створивши феномен так званої православної латини.

Російському дворянинові було непристойно не вміти по–французьки

Лише з XVIІ ст. починається несміливий перехід від латини до національних мов, саме цим переходом опікувалися перші Королівські академії (британська, французька, іспанська та ін.). Вони випрацьовували національні літературні мови як засіб управління і консолідації своїх країн і націй.

У XVIІ — XVIІІ ст. в Європі спостерігається гегемонія франкофонії: французька мова стає найпопулярнішою — блискуча культура, поезія, драматургія, філософія, архітектура, музика, аристократичний побут тощо. А крім того, особлива політична роль французької держави на континенті.

Через те у Російській імперії після Петра І (цар — людина практична і прагматична — більше симпатизував німецькій і голландській мовам) аж до середини ХІХ століття панує французька, звісно, у вищих верствах суспіль­ства. Російському дворянинові було непристойно не вміти по–французьки. У романі Л. Толстого «Вiйна i мир» є цілі сторінки, написані французькою без перекладу. Граф не міг уявити, що культурна російська людина виявиться неспроможною це прочитати... Тривалий час російська верхівка ставилася до власної національної мови зверхньо, вважаючи російську мовою спілкування з «мужиками». Перші потуги на літературній ниві радше переконували в справедливості такого потрактування. Чого вартий, приміром, такий зразок красного письменства: «Чудище обло, озорно, огромно, стозевно и лайяй». Це, між іншим, поезія. Російського поета XVIІІ ст. Василя Тредьяковського. А борець за чистоту російської мови адмірал Шишков (про військово–морські заслуги цього флотоводця історія мовчить) пропонував фразу, переповнену іноземними словами «Франт идет по бульвару из театра», чистою російською вимовляти так: «Хорошилище грядет по гульбищу из ристалища». На такому тлі російська аристократія вважала за краще задовольняти свої естетичні потреби по–французьки.

Знадобився геній Пушкіна, щоб остаточно переконати всіх, що російська нічим не гірша французької. Хоча сам класик листувався останньою, бо так йому було зручніше і більш звично.

Петро І про український народ і його «драконовы зубы...»

До речі, Петру І належать цікаві слова щодо української мови, які він виголосив у виступі в Сенаті Російської імперії: «Сей малоросийский народ зело умен и зело лукав; он яко пчела любодельная дает российскому государству и лучший мед умственный, и лучший воск для свечи русского просвещения, но у него есть жало. Доколе россияне будут любить и уважать его, не посягая на свободу и язык, дотоле он будет волом подъяремным и светочью российского просвещения, но коль скоро посягнут на его свободу и язык, то из него вырастут драконовы зубы, и российское царство останется не в авантаже». Петро полюбляв насичувати російську іноземними словами — «авантаж» у даному випадку означає «успіх», «виграш», «перевага», «першість»...

Починаючи з другої половини ХІХ ст. стає помітним лідерство німецької мови. Це було пов’язане не тільки з об’єднанням Німеччини «залізним канцлером» Бісмарком і перетворенням її на велику державу, а також із блискучими досягненнями німецької фундаментальної і прикладної науки, багатьма винаходами і відкриттями. Німецька система освіти тривалий час вважається зразковою. Закінчити німецький університет чи здобути там учений ступінь дуже престижно. Невипадково навіть у Радянському Союзі до 50–х років ХХ століття найбільш поширеною іноземною мовою, яку вивчали у школах, була німецька. Англійська — тоді ще рідкість, екзотика.

У наш час панує англійська

Після 1945 року починається однозначне світове лідерство англійської мови, англофонія, чим, до речі, ця мова завдячує США та їхній ролі у світі. Сьогодні майже всі європейці знають англійську, але не завжди хочуть нею розмовляти (це особливо стосується німців і французів). У наш час кілька мільярдів людей на планеті або володіють, або бодай розуміють англійську. І це сталося не в результаті нав’язування чи якогось примусу, а цілком мирно.

США, Британія, Канада, Австралія, Нова Зеландія та інші англофонні країни не ставлять свої стосунки з іншими державами в залежність від того, як на їхніх територіях почувається англійська мова, не вимагають для неї ніякого статусу. Величезні маси населення Землі опановують англійську, бо це справді світова мова, мова найвищих досягнень в економіці, науці і технологіях, у культурі й соціальних модернізаціях. Від перуанської сельви до пралісів Екваторіальної Африки, від фьордів Норвегії до вулканів Нової Зеландії можна порозумітися англійською. Понад 90% світової наукової інформації поширюється саме англійською, решта припадає на французьку, німецьку, іспанську, китайську, японську. Російською мовою в сучасному світі поширюється 0,5% наукової інформації .

До речі, в середовищі науковців є таке поняття, як «індекс цитування». Це те, скільки разів якісь фрагменти з праць того чи іншого вченого процитували його колеги за межами його власної країни. Якщо цитують часто і багато, значить, цей науковець чогось таки вартий. Але, щоб наукові розвідки вітчизняного фізика, біолога, медика прочитали за кордоном, він має їх написати англійською. Без англійської мови в сучасній науці нічого робити. Саме це мав, напевно, на увазі знаменитий хірург академік Ніколай Амосов (уродженець Вологодської області Росії), коли ще на початку 90–х років минулого століття сказав в інтерв’ю київській газеті: «Якщо українці хочуть досягти успіху в розвитку, вони повинні вивчати англійську, а не російську мову».

Насильницька мова — гроші на вітер

Якщо мову силоміць нав’язувати іноземним громадянам, то результат буде протилежним. Це колись французька колоніальна імперія нав’язувала свою мову арабам Північної Африки, мальгашам на Мадагаскарі, жителям Індокитаю; Британія англійську — Індії, Африці — від Олександрії до мису Доброї Надії на півдні континенту; Нідерланди голландську — Індонезії і так далі. У ХХІ столітті такі дії обов’язково викличуть рішучий спротив, над усе якщо нав’язана мова загрожуватиме корінній. Величезні витрати на насильницьку мовну експансію стануть грошима на вітер. Скільки Австрійська монархія германізувала Чехію, здавалося, досягла успіху, а нині вся ця країна всуціль чеськомовна. Германізувала Угорщину — результат той самий.

Тому розумні країни не підносять поширення своєї мови у світі на рівень політичної експансії і тиску. Цими справами в них тихо, спокійно і ефективно опікуються культурницькі організації на кшталт «Альянс Франсез» у Франції, «Інституту Гете» в Німеччині, «Інституту Сервантеса» в Іспанії. Не завадило б і нам в Україні створити щось подібне, приміром «Інститут Івана Франка» чи «Інститут Лесі Українки». Як висновок треба сказати: якщо країна буде символом поступу і розвитку, то її мову залюбки і цілком добровільно вивчатимуть мільйони людей у цілому світі. Якщо ж вона задовольниться іміджем відсталості, реакційності й шовінізму, то охочих вивчати її мову, незважаючи на всі заклики, фінансові вливання і вимоги, залишиться обмаль...

Ігор ТУРОВСЬКИЙ,
«Флот України»