Для дитини з особливими потребами найкраще — рости серед повносправних однолітків. Фото з сайту letidor.livejournal.com.
Діти з особливими потребами — не лише ті, хто на інвалідних візочках. Загалом приблизно мільйон юних українських громадян мають ті чи інші психофізичні порушення і потребують додаткових ресурсів для навчання. Як стверджують фахівці, з кожним роком таких «нестандартних» дітей більшає. Понад 40 тисяч із них навчаються в спеціалізованих інтернатах, приблизно 10 тисяч — удома, за індивідуальними програмами та дистанційно. Згідно з Конвенцією ООН з прав дитини, що ратифікована Україною в 1991 році, усі вони мають право на безкоштовну освіту в будь–якому державному закладі, на рівні з повносправними однолітками. Доведено, що діти з порушеннями починають краще розвиватися, коли з домашнього «ізолятора» чи зі спецінтернату потрапляють у розмаїтий дитячий колектив. Там у них задіюється дивовижна людська здатність, тим сильніша, чим особа молодша: пристосовуватися до середовища. Утім гарантоване право на «включення» в соціум потрібно ще виборювати. Така «боротьба» триває в нас уже другий десяток літ. Поступово розробляються і впроваджуються навчальні програми, накопичується досвід у експериментальних школах. І все чіткіше окреслюються перешкоди, нестачі й потреби для повноцінного впровадження інклюзивної форми освіти.
Уперше в Україні інклюзивне навчання було впроваджене наприкінці 1990–х у кількох школах за ініціативою батьків та громадських організацій. А в 2001–му Всеукраїнський фонд «Крок за кроком» спільно з Інститутом спеціальної педагогіки Академії педагогічних наук України започаткували тривалий україно–канадський проект: експериментальну програму для дошкільних закладів і початкових класів «Соціальна адаптація та інтеграція в суспільство дітей з особливостями психофізичного розвитку». Після затвердження в Міністерстві освіти й науки він реалізується в 23 «пілотних» освітніх закладах Києва, Сімферополя, Львова та Полтави, де напрацьовано чималий успішний досвід інклюзивного навчання. За даними Міносвіти, на сьогодні близько 130 тисяч дітей з особливими потребами навчаються в звичайних садочках і школах.
Завершити науково–педагогічний експеримент заплановано в 2013 році. Цього року Європейська дослідницька асоціація (громадська організація ERA) спільно з компанією InMind і ГО «Демократичні ініціативи молоді» на грант фонду «Відродження» здійснила масштабне комплексне дослідження «Інклюзивна освіта в Україні: здобутки, проблеми та перспективи». У дослідженні взяли участь науковці, освітяни й управлінці, батьки неповносправних, фахівці з Вірменії, Литви, Польщі, Росії та тисячі звичайних громадян. Висновок аналітичної праці вражає: навіть у професійній спільноті педагогів небагато знають про особливості інклюзивної освіти та плани держави щодо її впровадження. Утім понад 70 відсотків опитаних заявили про позитивне ставлення до цієї ідеї.
Дослідження виявило неузгодженість законодавства, брак фінансування, нестачу відповідної медичної підтримки та адаптованих підручників. І батьківську тривогу: де навчатимуться діти далі? Адже програма інклюзивної освіти поки розроблена лише для дитсадка й початкової школи. «У держави немає стратегії розвитку інклюзії, є лише абстрактний план дій. Те, що йде із Заходу, сприймається на «ура», а потім виявляється, що бракує умов для перенесення досвіду», — каже «УМ» одна з виконавців дослідження, заступник голови Громадської організації «Демократична ініціатива молоді», кандидат соціологічних наук Катерина Настояща. Аналітичний звіт дослідження вказує, що державні програми не містять показників, за якими можна було б «виміряти» реальний стан впровадження інклюзивної освіти в Україні. Не існує чіткого плану з переліком конкретних дій, термінів їх здійснення та критеріїв оцінювання.
У міжнародній класифікації стандартів зазначено, що діти з особливими потребами — це ті, навчання яких потребує додаткових ресурсів. Утім, згідно з аналітичним звітом дослідження, «не існує оцінки вартості реформи із запровадження інклюзивної освіти, яка має ґрунтуватися на законодавчо встановленій моделі послуг такої освіти». Організація «Крок за кроком» на кошти закордонних спонсорів змогла організувати чимало тренінгів для вчителів, видати посібники, надати фінансову допомогу деяким школам і садкам. Гранти закінчуються — і що далі? «Завданням нашого дослідження було подивитися, що вже зроблено і як це працює, — розповідає соціолог Катерина Настояща. — Ми побачили, що поки було благодійне фінансування, доти й впроваджували інклюзію. Будували пандуси, видавали методичні розробки». Пані Катерина переконана, що має бути перебудована фінансова система, аби гроші були віддані для потреб неповносправних дітей у загальноосвітніх школах. А це і малі класи, і додаткові ставки для вчителів.
Відомо, що в інтернаті на дитину витрачається чимало коштів. При переведенні неповносправної дитини до звичайної школи ці кошти вже їй «не належать». Адже інтернатні заклади підпорядковуються обласному бюджетові, а загальноосвітні школи — місцевому. Експерти зазначають, що основою для запровадження ефективних фінансових механізмів для інклюзивної освіти є бюджетування, орієнтоване на результат. А поки що дошкільна й середня освіта фінансуються за старим радянським постатейним методом, аби просто «утримувати заклад».
За даними Міносвіти, на сьогодні лише 11 відсотків шкіл України пристосовані для навчання «особливих» школяриків. Однак ще менше навчальних приміщень відповідає усім нормам безпеки і вільного пересування. А це пандуси, ліфти, спеціальні гігієнічні кімнати, відповідні двері, меблі, освітлення... За час дії проекту розроблена серія навчально–методичних посібників «Інклюзивне навчання», розписані рекомендації для вчителів і батьків. Створюються спеціальні комп’ютерні програми для дітей з особливими потребами. Утім забезпеченість дитсадків та початкової школи методичними матеріалами оцінюється на рівні 30 відсотків. На гранти фонду «Відродження» видані методичні розробки за західним зразком, хоча й не цілком пристосовані до нашої загальноосвітньої школи. Утім, за словами працівників «пілотних» навчальних закладів, навіть ці видання поки недоступні для шкіл. Бо ще не отримали дозволу на використання від Міносвіти.
Упродовж кількох років у чотирьох інститутах післядипломної освіти — у Полтаві, Львові, Івано–Франківську та Білій Церкві — педагоги дізнаються про інклюзивну освіту з тематичних курсів. В експериментальних закладах освіти на грантові кошти відбуваються тренінги для вчителів та вихователів. У 13 вишах країни введено курс корекційної освіти. Утім більшість учителів і вихователів не знають, як працювати з дитиною, в якої освітні потреби інші, ніж у більшості. Навіть пілотним школам досі бракує фахівців — психологів, дефектологів, логопедів, i ставки для них не передбачені. Шкільні психологи перевантажені і не завжди добре знають різновиди порушень. Чимало вчителів — проти впровадження інклюзивної освіти. Вони підозрюють, що змушені будуть удвічі більше працювати через бажання держави дотриматися давно підписаної конвенції.
«Працювати з особливими дітками у нас непрестижно, — каже директор київського навчально–виховного комплексу «Барвінок» Єлизавета Цапенко. — Рейтинг популярності загальноосвітніх шкіл базується лише на загальних показниках успішності учнів. І нікого не цікавить, скільки праці вкладено в дітей і яким є особистісний успіх кожного школяра. Суспільство ще до цього не прийшло». До того ж педагоги інклюзивного класу, які витрачають набагато більше зусиль, часто «вигоряють» на робочому місці, не отримують ні доплати, ні додаткових днів відпустки. Хоча в інклюзивних класах, за положенням, має бути по 10—12 дітей, і обов’язково — помічник, насправді ж на одного вчителя припадає до 34 учнів. А посаду асистента–помічника введено до державного переліку постановою Кабміну лише 18 серпня цього року. Такий працівник дублює педагога, працюючи саме з дітьми, що потребують посиленої уваги. Допомагає розібратися з матеріалом уроку і навіть відкрити зошит, дістати книгу або, за потребою, вийти з кабінету.
Згідно з висновками дослідження, програми середньої школи є складними для багатьох дітей з особливими потребами. Часто адаптація здійснюється «на власний розсуд» учителя без використання наукових та методичних розробок. Не визначені стандарти оцінювання навчання для дітей з особливими потребами та формат документа, який видається по закінченні школи. За час дії експериментальної програми в Інституті спеціальної педагогіки розроблено нові стандарти оцінювання дітей з особливими потребами. «Діти здобувають той же обсяг знань, що й повносправні, крім дітей iз порушенням розумового розвитку, — розповідає «УМ» вчений секретар Інституту спеціальної педагогіки АПН України Світлана Литовченко. — При цьому створено стандарти для дітей з особливими потребами, що можуть використовуватися і в спеціальних закладах, і в школах з інклюзивним навчанням. За змістом вони подібні до відповідників для масової школи, але мають певні особливості, зокрема щодо методичного забезпечення і матеріально–технічного обладнання». Утім ці стандарти, подані на розгляд Міністерства освіти, ще не затвердили в Кабінеті Міністрів. А на офіційний запит «УМ» в Міносвіти відповіли, що для інклюзивного навчання «розроблення окремого стандарту є недоцільним»...
«У СРСР ніхто не мав бачити інвалідів, вони були заховані, — нагадує директор НВК «Барвінок» Єлизавета Цапенко. — А в здоровому суспільстві всі мають бачити одне одного і співпрацювати. Батьки здорових школярів вчаться помічати неповносправних дітей і розуміти, що норма життя — це коли суспільство повне і всі один одному допомагають. Це болісний процес, і тільки через любов можна прийти до такої мети».
Учителі й науковці сходяться на думці, що обмеженням для навчання в загальному класі може стати лише тяжке психічне захворювання дитини. «Сенс соціалізації неповносправних дітей полягає, зокрема, в моральному вихованні оточуючих. А коли в клас приходить психічно хвора дитина, то й її соціалізації не відбувається, і в однокласників не виховуються моральні якості, — каже учасник дослідження Катерина Настояща. — Таку дитину важко не лише навчати, а й утримувати в колективі. Вона може раптом накинутись на іншого і побити. І не розуміє, що чинить. Батьки дитини–інваліда часто цього не сприймають. Вони переконують, що у них просто надзвичайно обдаровані «діти–індиго», яких ніхто не розуміє. Під тягарем своєї біди вони перестають бачити реальність. І їхнім дітям через це важче допомогти».
«Не можна жертвувати багатьма дітьми заради одного, — переконана директор навчально–виховного комплексу «Барвінок» Єлизавета Цапенко. — Коли невмотивована агресія дитини викликана не поганим вихованням, а біологічними процесами в корі головного мозку, її «вилікувати» неможливо. З родинами, що розуміють проблему своєї дитини, знаходимо компромісне рішення. Скажімо, школяра приводять до колективу спершу на два–три уроки. З часом нервова система дитини поступово призвичаюється витримувати все більше навантаження. Але деякі батьки відмовляються розуміти проблему дитини — просто віддають до школи на весь день. І педагоги мають займатися лише одним учнем. А що робити з рештою? Потрібно, щоб були прописані не лише права хворої дитини і її батьків, а й педагогів, і інших дітей».
Цікаво, що в Україні досі не розроблено чітких критеріїв для визначення рівня психофізіологічних порушень, які не перешкоджають навчанню в загальноосвітній школі. Немає також повного статистичного державного обліку дітей, які мають порушення, оскільки тривалий час облік одночасно і по–різному вели Міносвіти й Мінохорони здоров’я. Сьогодні дані про таких дітей збирає Центральна психолого–медико–педагогічна консультація (ПМПК), що діє постійно з 1996 року. За три останні роки такі консультації створені в усіх районах столиці. До їх складу входять різні фахівці — дефектологи, обізнані з різними видами порушень (зору, слуху, опорного апарату), логопеди, психологи, а також психіатр і невролог. Останнім часом розроблена нова редакція положення про Консультацію, де розширено перелік дітей iз певними відхиленнями (скажімо, з синдромом Дауна, аутисти), які можуть навчатися у загальноосвітніх закладах. «Батьки й учителі не можуть знати про всі можливі відхилення, їх причини і наслідки. Адже залежно від вади, у дітей є певний набір труднощів при засвоєнні знань. Дитина краще розвивається, коли дорослі розуміють її труднощі, не заплющують на них очі, — каже голова Всеукраїнської ПМПК Антоніна Обухівська. — Наше завдання — провести консультацію з батьками, визначити освітні потреби, скласти план роботи з такою дитиною».
Проект Концепції розвитку інклюзивної освіти було прийнято у грудні 2009 року. Цей документ мав засвідчити «виконання вимог міжнародних нормативно–правових документів, що були ратифіковані Україною». Затверджено цю Концепцію в жовтні 2010–го: у забюрократизованій державі просування суспільно–важливих змін розтягується на роки. І лише в серпні 2011–го Кабмін затвердив Порядок організації інклюзивного навчання у загальноосвітніх закладах. Відповідне положення про дошкільні групи, як повідомили «УМ» у прес–центрі Міністерства освіти, «буде розроблено після прийняття змін до закону України «Про дошкільну освіту». Комплексне дослідження показало, що «законодавчі положення у значній мірі залишаються принципами та деклараціями, не забезпеченими механізмами реалізації». У аналітичному звіті зазначено, що зазвичай у актах органів влади передбачається «вжити заходів», «створити належні умови», «забезпечити реалізацію», утім не конкретизуються цілі й критерії ефективності. Не розроблений механізм виконання проголошеної мети. До того ж через брак публічного моніторингу неможливо об’єктивно оцінити рівень виконання державної програми. Та й провадити такий моніторинг є небагато охочих. У ході дослідження з’ясувалося, що зі 135 неурядових організацій, створених «для захисту прав інвалідів», лише 64 є діючими. З них тільки 8 відсотків працюють над правововим та соціальним захистом дітей з особливими потребами. Проте експерти переконані, що запровадження звітів про виконання державних програм щодо «особливих» дітей є нагальною необхідністю. Вони також нагадують, що потрібно нарешті створити при Міністерстві освіти й науки громадську раду з питань впровадження інклюзивної освіти, яка б об’єднала громадських активістів, медиків та освітян і створила поле для порозуміння та узгоджених дій.
Партнерами експериментальної програми виступили: представництво міжнародної фундації «Кожній дитині» в Україні, Міжнародна асоціація «Крок за кроком» (Нідерланди), Національна асамблея інвалідів України, Благодійне товариство «Джерела». Фінансову підтримку надали: Програма TACIS «Розвиток інституційного партнерства» Європейської комісії, Програма MATRA посольства Об’єднаного Королівства Нідерландів, Міжнародний фонд «Відродження», Канадська агенція з міжнародного розвитку.
Як повідомив Уповноважений iз прав дитини Юрій Павленко, на утримання однієї дитини з особливими потребами в спеціальному закладі державою передбачено 2500 грн. на місяць, з яких 70 відсотків становить зарплата медперсоналу, 10—15 відсотків — оплата комунальних послуг, решту, близько 370 грн., передбачено на потреби дитини.
Аналітичний звіт Європейської дослідницької асоціації вказує на доречність збереження системи спеціальних шкіл та інтернатів, особливо для дітей з важкими психофізичними порушеннями. Також слiд поступово створювати на базі спеціальних шкіл, що підпадуть під скорочення, корекційно–реабілітаційні центри, щоб допомогти загальноосвiтнiм школам із кваліфікованими вузькими спеціалістами.
У спецшколах для дітей з обмеженими розумовими здібностями та з психічними хворобами в УРСР була налагоджена вертикаль безперервної освіти включно з професійною. Вони вже у школі опановували якусь спеціальність, приміром, кравця, шевця. Між спецшколами і училищами та ВНЗ були укладені угоди, за якими ті приймали випускників. Деякі з випускників могли відразу йти на роботу за фахом, який опанували в школі. Нині цей ланцюжок освіти з паралельним набуттям фаху втрачається. У загальноосвітній школі і своїх проблем вистачає, навряд чи вони будуть самотужки шукати заклади і укладати з ними угоди задля кількох учнів. Аналітики наголошують, що в подальшому може визріти чимала соціальна проблема, коли інклюзивні школи не дадуть неповносправним дітям змоги отримати фах і, таким чином, знову залишать їх поза суспільством.
У Станично-Луганському районі Луганської області, більша частина якої підпорядкована Україні, із 24 середніх шкіл усього дві школи є українськомовними. Одна з таких шкіл — Чугинська загальноосвітня І — ІІІ ступенів, де впродовж 15 останніх років навчання здійснюється винятково державною мовою. >>
Останнім часом в iнтернеті з’явилися повідомлення про суперечності та недоліки, що нібито притаманні визнаному лідеру педагогічної освіти України Національному педагогічному університету імені М. П. Драгоманова, помилки, допущені його керівництвом тощо. Складається враження, що «хтось» прагне системної дискредитації вишу. >>
Якою була б сьогодні Україна, якби 25 років тому на полицях наших книгарень з’явилися сотні видань про українську історію і культуру — для дітей і дорослих? А школи отримали б новенькі комплекти репродукцій картин видатних українських художників на історичну тематику, портрети знаних постатей, краєвиди природних перлин України? >>
Міністерський аудит виявив у Харківському національному університеті радіоелектроніки багатомільйонні розтрати, у результаті чого одразу три проректори позбулися своїх посад. Але, незважаючи на сенсаційність цього повідомлення, його важко назвати фінальним акордом війни, що триває у цьому ВНЗ з осені минулого року. >>
Максим Луцький та весь екіпаж колишніх керівників Національного авіаційного університету чекає для себе «льотної погоди». Екс-депутат ВР від Партії регіонів, екс-голова Солом’янської райдержадміністрації Києва, екс-проректор НАУ, близький товариш сановитих утікачів Дмитра Табачника та Рената Кузьміна, Луцький прагне позбутися хоча б одного «екс» — разом із чотирма колегами з керівної верхівки НАУ, звільненими в.о. ректора університету через незаконне призначення та заключення контрактів екс-ректором Миколою Куликом з перевищенням службових повноважень. >>
Не кожна школа може похвалитися багаторічною історією. Столична Предславинська гімназія №56 функціонує в ошатному приміщенні колись міського училища для однорічного навчання грамоти дітей малозабезпечених киян, ухвалу про створення якого прийняла Київська міська дума ще у 1902 році. >>
