Лідія Грабик вчилася на педагога, а стала ковалем.
Упродовж двох років мініатюрна й тендітна 28–річна Лідія Грабик із села Петриків Тернопільського району гартує залізо, вона — коваль. Такої чоловічої професії жінка навчилася від свого чоловіка. Вдома вони облаштували кузню, де зранку до ночі працюють над замовленнями. Ліда зізнається, що ковальство — доволі важка професія, однак їй безмежно подобається, і тепер вона просто не уявляє себе інакше.
«За фахом я — учитель трудового навчання, — каже Ліда Грабик. — Однак жодного разу так і не працювала у школі. Відразу після закінчення інституту пішла в декрет».
Коли донечка підросла і Ліда віддала її до дитячого садочка, відразу взялася шукати роботу. Утім як молодому спеціалісту без стажу роботи Ліді було дуже важко працевлаштуватися. А де і були вакансії, то зарплатні вистачало б лише на обід та проїзд.
«Оскільки чоловік на той час уже працював ковалем (за фахом Віктор, до речі, вчитель історії), я почала вмовляти, щоб навчив і мене ковальської справи, — згадує Ліда. — На перших порах він навіть не хотів про це чути. Якось мені вдалося його вмовити. Скажу відверто, спершу було настільки важко, що думала: не витримаю. Залізо — дуже тонка матерія, його треба відчувати, адже один неправильний порух — кількагодинна праця зійде нанівець. Це складно пояснити, цього ніде не прочитаєш у книжках, тільки можна зрозуміти на практиці. Окрім того, страшенно боліли м’язи, бо лише молот важить близько чотирьох кілограмів».
Попри важкі фізичні умови праці, Ліда не здавалася. Спершу вона навчилася кувати найпростіші елементи, а поступово перейшла до складних.
«Я дуже сердилася на себе, коли щось не вдавалося, — зізнається жінка–коваль. — Однак Віктор заспокоював, казав, що на все свій час. Загалом ми з чоловіком поділили роботу між собою. Він зазвичай займається розрахунками, порізкою металу, зварюванням, я — гнуттям деталей, зачисткою, дизайном, фарбуванням. Оскільки кузня у нас у будинку, то це дуже зручно, адже щоранку не треба добиратися на роботу в Тернопіль».
Коли спершу поглянути на Ліду, то справді важко повірити, що вона — жінка–коваль. Не вірять цьому і замовники, відтак усі робочі моменти з’ясовують iз її чоловіком. «Ви не уявляєте, якими очима на мене дивляться чоловіки, коли дізнаються, що я — коваль, — продовжує розповідь. — Я вже звикла, що мені ніхто не вірить. Пригадую, якось до нас приїжджало подружжя священика, хотіли замовити оздобу для церкви. Ми розмовляємо, я намагаюся розпитати про їхні смаки, і раптом гість робить мені зауваження, мовляв, не гоже жінці пхати носа у чоловічі справи...
Деякі деталі ми з чоловіком постачаємо на лотки на ринку, тож коли продавцям кажу, що я коваль, чую насмішки. А один чоловік не стримався і випалив: «Така худа і хочеш сказати, що ти коваль?..» Я не стала пояснювати, що для ковальської справи треба мати силу в руках, а не гору накачаних м’язів».
Усі домашні обов’язки Ліда з Віктором ділять навпіл. «Ми не з’ясовуємо, хто і коли має мити посуд чи прибирати в хаті, — зауважує Лідія Грабик, — якщо я можу гнути в кузні залізо, то для чоловіка виконувати жіночу роботу не повинно бути проблемою. У сезон нам доводиться по 13–14 годин щодня працювати. Встаємо о 5–й ранку і закінчуємо роботу пізно ввечері. Взагалі я зробила висновок, що коли працюватимемо менше 10 годин, ніколи нічого не заробимо».
Найбільше до вподоби Ліді виконувати авторські роботи, однак зазвичай замовляють решітки на вікна, бордюри, елементи до кованих брам.
«Цікаво, що люди самі не знають, чого хочуть, часто приходять і кажуть: «Зробіть нам щось коване», — розповідає Ліда. — Доводиться розпитувати про їхнi вподобання, смаки, а найголовніше — на яку суму вони розраховують, адже ковані вироби недешеві. Я вже жартувала з чоловіком, що коли–небудь поставлю біля хати пам’ятник із заліза і обов’язково з написом «Щось коване».
Ліда змушена попрощатися з такими маленькими жіночими радостями, як манікюр, макіяж, вишукані зачіски і високі підбори. «До кузні мушу одягати спецодяг, інакше можу травмувати шкіру, — резюмує Ліда. — Голову покриваю хусткою, на обличчя одягаю маску, щоб менше вдихати пилюки. Хоча ковальство — доволі нелегка справа, я зовсім не шкодую, що стала ковалем, адже я займаюся тим, що мені дуже подобається. Знаєте, є такий вислів: «Якщо ти знайдеш роботу до душі, то тобі не доведеться жодного дня працювати».
Незважаючи на найгарячішу пору року — і за температурою повітря, і за зайнятістю аграріїв — ціни на продукти не зменшуються. У чомусь винні погані погодні умови на початку посівної. >>
Дендропарк у селі Ходаки Коростеньського району Житомирської області з’явився в 1979 році на місці колишньої пустки. >>
У Черкасах оголошено про збір підписів під петицією до міської влади проти встановлення в обласному центрі стели «Я люблю Черкаси». >>
Найшвидше впоралися з локалізацією та ліквідацією пожежі рятувальники Херсонщини. Пожежникам удалося за лічені години загасити полум’я, що спалахнуло на території Первомайського лісництва ДП «Каховське лісове господарство». >>
Три дні поспіль на батьківщині Богдана Хмельницького тривав Всеукраїнський фестиваль нескореної Nації «Холодний Яр», на якому зібралися патріоти України від заходу до сходу. >>
Минулими вихiдними у Черкасах відбувся «Грінфест 2016». Це традиційний екологічний фестиваль, який проходить четвертий рік поспіль у міському парку «Сосновий бір» на дніпровських схилах. >>
