Як труна — то з усіма вигодами?

03.10.2012

У номерi за 3–4 серпня «Україна молода» під заголовком «Закон проти Конституції: хто кого?» надрукувала підписане мною та київським адвокатом Володимиром Руденком звернення до Президента та Голови Верховної Ради з приводу низки невідповідностей тоді ще законопроекту Сергія Ківалова та Вадима Колесніченка положенням Конституції та Європейської хартії регіональних мов або мов меншин. Як відомо, буквально через кілька днів, 7 серпня, відбулося паломництво «групи представників української інтелігенції» в Крим до Віктора Януковича, після чого Президент сумнозвісний закон таки підписав, доручивши натомість терміново розробити Державну програму всебічного розвитку і функціонування української мови. Мабуть, за принципом «і вашим, і нашим», хоча закон і державна програма поняття зовсім не тотожні, бо скільки тих програм за понад двадцять років приймалося, а потім благополучно не виконувалося або виконувалося не в повному обсязі чи залежно від виділеного фінансування, либонь, не злічити. Але суть навіть не в цьому. Адже минуло вже й 9 днів після набуття законом Ківалова — Колесніченка чинності, і 40 днів, і навіть більше, а про всебічний розвиток української мови щось не чути. Зате чути було, що на Одещині російській мові статус регіональної надали, а болгарську «забракували». А на Закарпатті ціле селище перейшло на регіональну, угорську. До рівня окремих житлово–комунальних контор проголошення мовного суверенітету, щоправда, поки не дійшло, але порушення Конституції, коли невластиві їм повноваження беруть на себе обласні та міські ради, тривають.

Литвин: «Поганий закон»… Але закон?

Я ж тим часом iз приводу нашого з Володимиром Руденком звернення одержав два листи. Перший надійшов з адміністрації Президента України за підписом завідувача відділу опрацювання звернень громадян С.Конюхова, який, посилаючись на підпункт 20 пункту 4 Положення про адміністрацію Президента, повідомив, що звернення передано до відділу інформаційно–аналітичної роботи для врахування та використання в роботі. Усе згідно із законом Паркінсона (не плутати з однойменною хворобою), обумовленим відомим фактором: «чиновники працюють одні для одних». Бо якби пан Конюхов заповзявся спростувати зазначений фактор, він би передав наше звернення принаймні до гуманітарного підрозділу або (навіть!) пов’язав його з роботою «групи представників інтелігенції» і передав туди.

Більше здивування чекало на мене через кілька днів, коли я одержав другого листа — цього разу з Верховної Ради за підписом самого Володимира Литвина. То був не лист, а просто–таки бальзам на душу: «...викладені Вами зауваження щодо невідповідності окремих положень зазначеного Закону Конституції України та Європейській хартії регіональних мов або мов меншин поділяють як фахівці у галузі права, так і експерти з мовного питання», «проведена в установленому законом порядку наукова та остаточна юридична експертизи як відповідного законопроекту, так і прийнятого закону містять вказівки на його суттєві недоліки, у тому числі щодо неконституційності деяких положень». Спікер нашого парламенту доповів мені, простому смертному, про вжиті ним у цьому зв’язку заходи і водночас висловив щире сподівання, що створена при Кабінеті Міністрів робоча група з удосконалення законодавчого забезпечення застосування мов в Україні візьме до уваги всі зауваження та пропозиції.

Яку мову врятує така «пілюля»?

Вочевидь покладає надії на робочу групу і Микола Жулинський, який входить до її складу. Це принаймні випливає з нещодавнього інтерв’ю академіка «Україні молодій». Бо, з одного боку, Микола Григорович зазначає, що закон «суперечить як мінімум дев’яти статтям Конституції України», називає пропозицію про створення робочої групи та напрацювання державної програми «підсолодженою пілюлею», ба навіть більше, зізнається: «якщо покласти руку на серце, цей мовний закон потрібно було б скасувати», а з другого боку все ж на щось сподівається, вважає, що «нова редакція мовного закону рятує ситуацію».

Мушу сказати одразу: мені так не здається. А на підтвердження свого враження наведу лише один приклад з інтерв’ю шанованого мною Миколи Григоровича. Він каже: «За нашою редакцією, право порушувати це питання (тобто про надання мові статусу регіональної. — Авт.) буде мати громада, яка нараховує не менше 30% населення (а не 10%, як є зараз) на певній території». Але ж така логіка прямо протилежна логіці Європейської хартії, яка задумувалася задля збереження загрожених мов малочисельних народів, які не те що 30%, а й 10% серед населення певної території не наберуть. І головне, що фактично мала б утворена група зробити, — це не збільшувати «прохідний бар’єр», а дослідити історію імплементації Хартії в Україні (Закон № 1350–ХІV від 24.12.1999, яким її ратифікували, рішення Конституційного суду № 9–рп/2000 від 12.07.2000 про неконституційність зазначеного закону і, нарешті, Закон № 802–ІV від 15.05.2003, яким Хартія ратифікована вдруге). І — обов’язково! — переглянути перелік мов, до яких застосовують заходи, спрямовані на використання регіональних мов або мов меншин, вилучивши з нього ті мови, які є державними в інших країнах, а отже не є загроженими та приреченими на вимирання.

Перш ніж погубити Україну, Катерина ІІ теж створила «комісію»

Решта — від лукавого. Мені особисто всі ці «комісії–шамісії» (цитую чудового письменника Фазіля Іскандера) нагадують часи Катерини ІІ, котра добре розумілася на психології підданців та європейських лібералів, тож у 1767 році ініціювала створення Комісії укладення, порядок діяльності якої був розроблений самою імператрицею. Вона ж ретельно стежила за плином роботи депутатів, а водночас нищила рештки української автономії (вимушена відставка гетьмана Розумовського і маніфест від 10 листопада 1764 року «До малоросійського народу», заснування натомість Малоросійської колегії на чолі з графом Румянцевим — зрештою ліквідація Гетьманщини.) До речі, наприкінці 1768 року, скориставшись початком російсько–турецької війни, Катерина ІІ розпустила депутатів по домівках, і більше про Комісію ніхто не згадував. Тож і спроби знайти компроміс шляхом покращення закону Ківалова—Колесніченка нагадують старий одеський анекдот про чоловіка, який обходив крамниці поховальних товарів у пошуках більш просторої труни, в якій можна було б ворушитися.

І ще одна заувага. Як відомо, Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно–правові акти ухвалюються на основі Конституції і мають відповідати їй. Тож якщо існують висновки експертів щодо неконституційності деяких положень Закону про засади державної політики, людина, яка за своїм службовим становищем знайома з такими висновками, повинна звернутися з відповідною заявою до правоохоронних органів.