Хата, в якій «народжувалась душа»

Споруджену ще наприкінці ХІХ століття хату–розвалюху в селі Суха Кобеляцького району, де в дитинстві жив видатний український письменник Олесь Гончар, в останній рік ХХ століття зрівняли з землею i на тому місці відбудували її «аналог». Саме та відновлена хатина стала основою державного літературно–меморіального музею–садиби класика, який відкрили 28 серпня 2000 року. Керує ним одразу в кількох іпостасях (директора, науковця, зберігача фондів тощо) двоюрідна племінниця Майстра слова, власне, онука його дядька Якова Тетяна Бондаревська, котра віднедавна знову мешкає в Сухій. А в дитинстві вона також жила в тій хаті, тож пізнала її, як кажуть, до пучків пальців, якими після походів у ліс за пакільцями разом із бабусею постійно зміцнювали стіни. Бо ж під час війни після «забав» наших бійців зі снарядом хату, за словами бабусі, «підняло і гепнуло». Та й нову споруду треба вже ремонтувати. До того ж пані Тетяна стала однією з фундаторок Всеукраїнського благодійного фонду імені Олеся Гончара, зусилля якого зараз спрямовані на те, щоб викупити покинуте приміщення колишньої сухівської школи–дитсадка й облаштувати там повноцінну літературну частину експозиції.

Адже в хаті–музеї через брак місця виставлено для огляду менше третини експонатів, зібраних директоркою. Тож зараз у неї клопотів і проблем, які заслуговують на окрему розмову, вистачає. Поки що ж говоримо з Тетяною Бондаревською про воістину унікальне за автентикою наповнення цієї хати (від скрині для приданого бабусі письменника та виготовлених руками його дідуся меблів, їхнього домашнього начиння до одягу, особистих речей, друкарських машинок знаменитого внука і навіть дзвіночка, голосом якого він у зрілому віці кликав дружину в свій робочий кабінет у Кончі–Заспі), та першовитоки творчості Олеся Гончара. Тим паче що автору цих рядків, як, певно, й кожному, хто закінчував школу в радянські часи, здавалося, що про тоді ще живого класика ми знаємо майже все. Тепер же з’ясовується, що навіть у «хрестоматійній» фразі з підручників та енциклопедій про те, що «Олесь Гончар народився у селі (слободі) Суха на Полтавщині» достеменним є лише дієслово. Так, народився, але не Олесь, не Гончар, не в Сухій і не на Полтавщині... Чому такі розбіжності навіть в офіціозі? Зрештою, наскільки «рідною» для письменника була ця скромна хатина?

... А народився Олександром Біліченком

— Мій дядько народився 3 квітня 1918 року в селищі Ломівка під Катеринославом, яке згодом стало околицею сучасного Дніпропетровська, в сім`ї Терентія та Тетяни Біліченків, — розповідає Тетяна Бондаревська. — Гончар — то дівоче прізвище його матері, котра померла 26 грудня 1920 року за старим стилем, коли маленькому Сашкові не виповнилося й трьох років. Провести небіжчицю в останню путь приїхала її двоюрідна сестра Фрося, та й залишилася жити з Терентієм. Рідна донька Фросі померла раніше, а до двох дітей Терентія — старшої Шури та молодшого Сашка — вона була немилостивою, що далі нікуди. Одного разу Шура лише хотіла привернути увагу до себе невинною дитячою хитрістю, сказавши, нібито до верхнього одягу жінки «щось причепилось». У відповідь мачуха так блиснула її навідліг, що бідолашну дитину довелося відливати водою...

— Свою непотрібність мачусі, певно, відчував і молодший братик дівчини?

— Думаю, що так. Тож коли влітку із Сухої в Ломівку приїхали батьки покійної матері — Гаврило та Пріська Гончарі, Сашко вже не захотів із ними розлучатися. Тільки–но вони вирушили додому підводою, хлопчик побіг за нею по кушпелюці й крізь патьоки сліз просив: «Заберіть мене, дідусю–бабусю, з собою». Вдома за одну ніч остаточне рішення прийняв Гаврило як глава сімейства. Саме він уранці послав у Ломівку сина Якова, щоб той забрав Сашка в Суху. Терентій був не проти. А коли через кілька років, уже перед школою, Сашка повезли показати рідному батькові, останній на нього практично не зреагував. «А, Сашко, великий виріс», — тільки й промовив. Не доторкнувся, не обійняв сина. Для Гончарів це було дуже образливо. Можливо, через те дядько Яків, який повів племінника на навчання, сказав тоді: «Запишіть у школу Сашка Гончара». До речі, в Терентія з Фросею народилися ще два сини–погодки Микола та Василь. Обидва загинули в 1941 році. А в 1943 році не стало й Терентія. Чи він помер, чи підірвався на якійсь вибухівці, зараз достеменно сказати важко.

Бабусині уроки на все життя

— Але майбутній письменник навчався не тільки у Сухівській школі.

— Тоді ж усі селяни жили бідно. А як було піднімати на ноги хлопця–школяра подружжю пенсійного віку? Тож коли дядько Яків почав працювати головою сільради, директором заводу, в нього з’явилося більше можливостей утримувати племінника. От і відправляли Сашка слідом за його родиною. Спочатку в Хорішки, потім — у Бреусівку (ці села раніше також належали до Кобеляцького повіту). Саме в Хорішках українську мову й літературу викладав учитель, який захоплювався творчістю видатного українського поета Олександра Олеся. Кажуть, це він згодом «подарував» своєму учневі ім’я для творчого псевдоніма. Хоча в родині його завжди називали Сашком, Сашею. Найвірогідніше, той педагог (на жаль, не знаю ні його прізвища, ні імені) став прообразом учителя й у знаковому для письменника романі «Собор».

— Та все ж, попри ті вимушені мандри, головним його прихистком і своєрідним оберегом у дитинстві стала хата в Сухій.

— Насамперед завдяки бабусі Прісі, котра фактично замінила малому Сашкові маму. І водночас, без сумніву, посприяла формуванню в нього образного сприйняття світу. Бабуся походила з роду Пилипенок, представників якого свого часу завезли в Суху з харківського невільничого ринку. Від колишніх кріпаків «у спадок» одержала повну неписьменність. Але їй і записувати нічого не треба було — пам’ятала все до найдрібніших деталей. А Шевченкового «Малого Кобзаря» знала напам’ять. До того ж у її голові за день народжувалося по кілька легенд, напівбувальщин, які вона одразу переповідала внукові. Захоплювали хлопця й релігійні свята. Пізніше у своїх щоденникових записах з особливим душевним трепетом згадував Зелену неділю — Трійцю, до якої бабуся й дідусь готувалися найретельніше. Тож тепер щороку на Трійцю в Сухій відбувається обласне літературно–мистецьке «Зелене свято Гончарового дитинства». Великдень же у нашому селі, згідно з тими нотатками, дарував хлопцеві відчуття, ніби «саме в цей день ти народжувався на світ, бо тут народжувалась твоя душа». Тож можна сказати з певністю: якщо фізично він з’явився на світ практично на околиці великого промислового міста, то душа майбутнього письменника народжувалась у Сухій, саме в цій хатині.

Цеглинки для майбутнього «Собору»

— Олесь Гончар вважав, що від загибелі в самісінькому пеклі війни, де він перебував як звичайний солдат–фронтовик усі 4 роки, його врятували бабусині молитви. А сам автор «Собору» був віруючою людиною?

— Однозначно — так. Про це ж він також писав. А хрестили його ще в Катеринославі. У «Щоденниках» є запис і про те, як на фронті він несподівано навіть для себе перебіг із місця на місце, а вже за мить на «попередньому» клаптику землі утворилася вирва від снаряда. Дядькова віра, як на мене, ґрунтувалася не тільки на переконаннях і настановах дуже набожної бабусі, а й на глибокій внутрішній відразі до тих, хто на його очах руйнував і плюндрував культові споруди, нищив незрівнянну красу. Адже Сашко бачив, як чотири ночі підряд палають на всю округу дерев’яні козацькі храми у віддалених від Сухої більш ніж на 30 кілометрів Озерах. Зі шкільних вікон у Бреусівці йому було видно рідкісної краси Троїцьку церкву, яку войовничі безбожники підірвали у 30–х роках. А коли вже працював у районній газеті в Козельщині, то її редакція розташовувалась у колишній свічкарні знаменитого і, на щастя, збереженого до нашого часу Різдвяно–Богородицького собору, де тоді замість служби Божої можна було побачити хіба що п’яні оргії...

— Кажуть, цей собор був серед тих, із яких Олесь Гончар «списував» однойменний роман.

— Ну, так би мовити, стовідсотковим його прообразом вважають дев’ятикупольний козацький собор у Новомосковську, збудований без жодного цвяха. Та й знакові собори в Козельщині, Великих Сорочинцях, і десятки менш відомих храмів «підказували» письменнику цю тему. Коли ж збирався писати, йому наснився сон. Ніби стоїть біля широкої швидкоплинної річки й дивиться на прегарний собор, розташований на іншому березі. Так хочеться туди зайти, та ні мосту, ні кладки до нього немає. Після тривалих вагань вирішив перепливти річку. І коли сили вже залишали його, а невидимий тягар тягнув на дно, звідкілясь узявся білий човен, на якому стояла жінка, також уся в білому. Вона сказала тоді: «Я тебе врятую, але піди до того собору й помолись». У сні він навіть не встиг подякувати жінці, а коли відчув твердь землі, збагнув: «То ж була моя мати». Певно, його «молитвою» і став той роман. За зізнанням дядька, писався «Собор» легко, а далі було стільки нетворчих мук...

«Не бачила байдужих дитячих очей»

— Суху письменник ніколи не забував, згадував її у своїх творах, але перші з них усе ж написав на Дніпропетровщині.

— Зазначу, що, попри удари долі, Олесь Гончар не тримав образ на свою «дніпропетровську» рідню. Його тягло туди, де народився, зробив перші кроки. У 1940 році студентом–другокурсником Харківського університету поїхав до батька в гості. Сестра Шура була вже заміжня, мала чотирирічну доньку. Коли їй сказали про приїзд брата, прибігла просто з поля, забрала намоклого й застудженого Сашка до себе додому, відпоїла чаєм, вилікувала. Та й після війни, коли він із Чехословаччини приїхав у це передмістя Дніпропетровська, рідним домом для нього стала невелика хатина сестри, яку вона з чоловіком зліпила з «осколків» їхнього довоєнного помешкання, розбитого авіабомбою. У цій хатині з двох кімнат більшу віддали Сашкові, а самі господарі втрьох жили у меншій. Звідти він ходив на навчання у місцевий університет, тут почав писати свої «Прапороносці». А в Суху приїжджав уже тільки в гості. Коли у 1949 році померла бабуся Пріся, найріднішою людиною в селі для нього залишалася тітка Вустя. Востаннє був тут у 1984 році разом із дружиною.

— А зараз люди йдуть до хати Гончара?

— Прикро, та останніми роками кількість відвідувачів значно зменшилася. Не лише тому, що тепер дорожче до нас добиратися. Певно, дається взнаки й те, що школярів зараз знайомлять тільки із «Собором» Олеся Гончара, та й то факультативно. Тож їжджу по школах сама, проводжу там уроки гончарознавства, спілкуюся з дітьми. І, знаєте, під час таких спілкувань ще не бачила байдужих дитячих очей. Подекуди таку байдужість виявляють окремі керівники шкіл та вчителі. Скажімо, в одній із них мене «переплутали» зі спонсором й одразу запитали: «А ви нам щось подаруєте?»... З іншого боку, до нас приїздять ті, хто не потребує жодних «рознарядок» на такі відвідини. Зовсім­ недавно були юнак і дівчина — випускники вишу. З ними про Гончара у вихідний день ми говорили більше двох годин. Трохи раніше завітала родина з Молдови. Як з’ясувалося, приїхали вони в Кобеляки до учня знаменитого костоправа Миколи Касьяна, та, побачивши вказівник до нашого музею, не могли його обминути.

— Водночас іще далеко не всі знають про те, що такий музей у Сухій існує.

— Так, його треба більше популяризувати всім нам, але... От приїздив до нас нещодавно один письменник. Дивився експонати, слухав, а потім і каже: мовляв, це добре, що пишете путівник, розповідаєте про те, чого не прочитаєш у книжках, та для «піару» музею все ж чогось не вистачає. Ну, скажімо, можна було б у розповідях ніби між іншим згадувати про те, що в реальному житті Олесь Терентійович «бігав» од жінки до сусідки... Даруйте, але такого ж не було — навіщо подібні вигадки? «Так це ж родзинка, яка приваблюватиме всіх», — відповів гість. Нічого собі «родзинка»! Останнім часом заради «жовтизни» чи політичної кон’юнктури на наших класиків і так стільки бруду вилили. А тепер і мені з відром помиїв над могилою дядька пропонують постояти. Не буде такого.

Не тільки про класика

Перебуваючи в Сухій, гріх було б не познайомитися зі ще одним тамтешнім родичем письменника — 69–річним Миколою Гончаром. Тим паче що його обійстя безпосередньо сусідує з меморіальною садибою. А раніше батьків батько та чоловік бабусі Пріськи, які були рідними братами, взагалі жили, за словами Миколи Івановича, «вважай, в одному дворі». Зрештою, співрозмовник майже десяток років особисто наглядав за хатою–музеєм, зберігав ключі від неї, доки Тетяна Бондаревська не переїхала в їхнє село з Кобеляк. Про найвідомішого з Гончарів знає переважно з розповідей батька, бо ж під час його відвідин Сухої письменник більше спілкувався зі старшими та ближчими родичами. «Батько ж мені розказував, що в дитинстві, коли хлопці приходили до тієї хати забирати Сашка на вулицю, то він, було, заховається від них у клуні й щось там читає чи пише, бо гратися і балуватися не дуже охочий був, — пригадує Микола Гончар. — Читав я в основному ті його твори, які вивчали в школі. Знаю про гоніння на нього за «Собор», тоді він рідше й у наше село приїжджав. А найгірше те, що й зараз дуже багато несправедливості. От я більше 40 років проробив механізатором у колгоспі й заробив аж... 1150 гривень пенсії. Жінка була дояркою, так у неї пенсія ще менша. Та навіть із цим би ще мирився, бо в мене ж і корова, й коняка, і пасіка та 80 соток городу. Тільки от влада в нас там, нагорі, не годиться нікуди. Усе ж під себе гребуть. Та й де це бачено, щоб Президентом був колишній «зек», а Прем’єром — той, хто ні по–українськи, ні по–руському не вміє балакати. Як «дитина війни» вигравав суди, та все одно з тих грошей віддали тільки якийсь мізер. Вважаю, в Україні зараз повний «безпредєл». Я ж за політикою слідкую, мене не обдуриш».