Соцдопомога з «сюрпризом»

«Убивця прийшла, дивіться, убивця! Квартиру вона заробила!» — кричить в обличчя колишній працівниці соціального центру Соснівського району Черкас Наталії Осташовій жителька обласного центру Лідія Варварич. Жінки зіштовхнулися у коридорі Черкаського апеляційного суду Черкас перед самим його засіданням. І Лідії Михайлівні важко контролювати та стримувати свої емоції, адже вона судиться з Наталією Миколаївною за власну двокімнатну квартиру.

«Ти куди дивилася? Квартири вже немає!»

Варварич каже, що своє помешкання одержала від черкаського заводу «Азот», на якому свого часу працювала. У ній пані Ліда жила зі своїм чоловіком Анатолієм Антонюком.

Узагалі доля цю 59–річну жінку не балувала, а постійно випробовувала. На її життя випало чимало горя — вона поховала свою доньку та зятя. Сиротами залишилися онуки — Олена, якій нині 21 рік, та Вадим, якому тепер сімнадцять. Внучка заміжня, має свою родину, а онук навчається у профтехучилищі. Живуть вони далеко від Черкас — у селі Козацьке Звенигородського району.

Така важка доля не додала здоров’я жінці. Лідія Варварич недобачає й недочуває, вона інвалід першої групи. Її чоловік теж був інвалідом з дитинства. Звісно, що двом практично одиноким людям із таким здоров’ям нелегко було жити у світі. Тому в 2007 році ця сім’я звернулася по допомогу в соціальний центр Соснівського району міста Черкаси.

«Нас нікому було доглядати, то я й попросила закріпити соціального працівника. Спочатку до нас приходила одна працівниця, а після з’явилася ця Осташова, пояснила, що помінялася з нею. А хіба нам не однаково?» — пригадує Лідія Варварич.

Вона каже, що проблеми, з якими не може розібратися вже п’ять років поспіль, почалися в її житті в серпні того ж 2007 року. Жінка пригадує, що тоді соціальний працівник Наталя Осташова прийшла до їхньої квартири в супроводі невідомої їм жінки і на запитання господині пояснила, що «це нотаріус».

«Вони зайшли в кімнату до чоловіка і щось там із ним поговорили, а потім Осташова показує мені листок паперу, каже, підпишіть договір про роботи, які я виконуватиму. Я й підписала», — у розпачі розводить руками Лідія Варварич.

Зі сльозами на очах жінка зізнається, мовляв, про те, що власноруч підписала не договір про роботи соціального працівника, а договір довічного утримання, дізналася значно пізніше і була від того просто шокована.

Каже, першою це виявила внучка Олена, коли навідалася до неї у Черкаси. Тоді вона побачила між паперами договір довічного утримання від 22 серпня 2007 року. Там чорним по білому йшлося про те, що Наталії Осташовій передано у власність квартиру №116 взамін на довічне матеріальне забезпечення, при цьому соціальний працівник зобов’язана щомісяця витрачати на своїх підопічних 300 грн. на одяг, продукти та на іншу допомогу.

«Мені спочатку ще не доходило, а коли приїхав наш знайомий і все почитав, то аж заматюкався, каже, мов, «ти куди дивилася, Осташову приписала, територіальний центр тебе «взув», квартири вже немає», — важко зітхає Лідія Варварич.

Жінка звинувачує Наталю Осташову в тому, що та викрала технічний паспорт на квартиру і вписала туди себе.

«Ось дивіться, власники Варварич і Антонюк закреслені простим олівцем, а нижче вписана Наталія Миколаївна Осташова», — плаче жінка, показуючи титульну сторінку техпаспорта. І додає з болем та образою у голосі: «Осташова з дочкою навіть прізвиська нам з чоловіком дали — його називали «довбаним астматиком», а мене «довбаною сліпою тетерею».

«Даю дозвіл на розкриття могили»

Лідія Варварич каже, що у 2008 році доля знову послала їй випробування — помирає її чоловік Анатолій. Кошти на поховання, каже вона, одержувала донька Осташової — Наталя Борисова.

«Я тоді подзвонила в соцзахист, а мене там запитують, мовляв, хто я така? Відповідаю, що дружина. А вони мені: а хто ж тоді Борисова?» — пригадує минуле пані Ліда, показуючи своє свідоцтво про укладення шлюбу з Антонюком ще багато років тому.

Вона розповідає, що вже буквально того ж вечора їй було непереливки.

«Тоді до мене у квартиру «прилетіла» Осташова, схопила мене за барки і об стіну: навіщо дзвонили?» — витирає сльози Лідія Михайлівна.

«Дочка моя дійсно за дорученням одержала гроші на поховання, і ми домовилися, що вони підуть на встановлення пам’ятника Антонюку. На 40 днів я прийшла до Лідії Михайлівни, а вони з внучкою були добре «випивши», і я не віддала їм гроші», — пояснює Наталя Осташова. Вона каже, що було домовлено — ці гроші підуть на пам’ятник, правда, уточнює, його досі не поставили, бо триває судова тяганина.

У свою чергу, Лідія Варварич вголос виказує підозри, що її чоловік помер «не просто так», і припускає, що «йому давали якісь таблетки». А ще вона дорікає Осташовій, що та поклала його у труну неголеного, каже, «навіть тюллю не прикрила, батюшка обурювався, що такого ще не бачив».

«Я даю дозвіл на розкриття могили, хай подивляться, як він похований», — відповідає на закиди Наталя Миколаївна, з якою ми спілкуємося у коридорі Черкаського апеляційного суду.

Вона пояснює, що стосунки з Лідією Варварич у неї спочатку складалися нормально, каже, було підписано договір про довічне утримання, і вони з чоловіком дали їй ключі та виділили кімнату, у якій соціальний працівник і проживала.

Усе було добре до тих пір, наголошує Наталя Миколаївна, поки у селі Дубівці Черкаського району онукам Лідії Варварич дісталася у спадщину хата і на третю її частину мала право пані Ліда.

«Я тоді їй порадила не позиватися до суду, бо соромно, нехай хата онукам дістається. Тоді Лідія Михайлівна й змінила до мене ставлення», — запевняє Наталя Осташова.

У свою чергу, вона звинувачує Лідію Варварич, що та не хотіла класти чоловіка у лікарню, коли йому стало зовсім зле. І лише за кілька днів до його смерті згодилася пустити у квартиру лікаря. «Це було у п’ятницю, а на понеділок ми домовилися про перевозку, аби відвезти його в лікарню, адже він уже не ходив, але він не дожив до понеділка», — уточнює пані Осташова.

Такі заяви колишнього соціального працівника Лідія Михайлівна характеризує одним словом: «Брехня!»

«Половину угоди виконала — маю право на половину квартири»

За словами жінки, після смерті її чоловіка Наталя Осташова прийшла до їхньої квартири й викинула чоловікове ліжко, а сама заселилася з речами у його кімнату.

«Бо вона у моїй квартирі тепер уже господарка. Сусіди за мене заступилися й вигнали непрохану «квартирантку». А мені довелося міняти замки у дверях. Та тільки вже п’ять разів хтось ламає там серцевину», — бідкається Лідія Варварич.

Свою думку про цей конфлікт мають і сусіди Лідії Варварич. Вони називають Лідію Михайлівну та її покійного чоловіка «добрими та совісними людьми».

«Ліда недочуває й недобачає, а Осташова скористалася моментом, не боїться Бога. Пише, мов, ремонт робила, а на кухні й досі старі та пообривані шпалери. Як Анатолій помер, то Наташа не хотіла викликали ні «швидку», ні міліцію», — стверджує сусідка Варварич — Маргарита Півень. Вона каже, що навіть ходила на суд і просила не ображати людину.

На думку директора соціального центру Соснівського району Черкас Олени Щербак, підписання договору довічного утримання відбулося з порушенням, адже посадова інструкція працівника соціального центру забороняє його працівникам вступати у юридичні відносини з підопічними. На жаль, у центрі про це не знали, а особова справа Варварич з архіву взагалі зникла, і це виявилося тільки коли розпочалися судові засідання.

Натомість Наталя Осташова зізнається, що втомилася від усього цього і договір про довічне утримання із Лідією Варварич розірвала. Але зазначає: «Половину угоди про довічне утримання її чоловіка я все–таки витримала й виконала, внесла свої кошти, маю всі квитанції на те, чим допомагала цій сім’ї, тож маю право й на половину квартири». І суд першої інстанції — на її боці.

До речі, Апеляційний суд залишив у силі ухвалу суду першої інстанції, а це значить, що половина квартири належить Лідії Варварич, а половина — Наталі Осташовій

Наталя Осташова запевняє, що не збирається заселятися у квартиру Варварич, каже, «як жила там Лідія Михайлівна, так там і житиме, а тоді вирішимо».

А Лідія Варварич обіцяє й надалі боротися за своє житло і добитися нарешті справедливості. Тим часом, як це бувало і раніше, їй хтось дзвонить у домофон, погрожує та обзиває. «Але, незважаючи ні на що, настрій у Лідії Михайлівни бойовий, вона вже подала касаційну скаргу у Вищий апеляційний суд України», — підсумовує Євгенія Павловська, котра супроводжує незрячу Лідію Варварич по місту.