І не з’їси, й не продаси...

Праця українського селянина нагадує гру в рулетку: вгадає, якою буде погода й що варто посадити на своїх сотках і гектарах, — виграє; не вгадає — рахуватиме збитки. Як рахували їх торік волинські фермери й одноосібники, продавши вирощену картоплю за смішними, у порівнянні з попереднім роком, цінами. Цієї осені знову волиняни ламають голову, куди подіти врожай. Бульба, клята, знову вродила на славу. Як і торік, коли по всій країні картоплю збували по 80—90 копійок за кілограм. Не отримавши в 2011–му хорошого заробітку, волинські господарі прогнозували, що бульби садитимуть менше. Знову не вгадали. Посадили, може, й менше, а зберуть майже стільки ж — близько одного мільйона тонн. Це двадцята частина того, що вирощують щорічно на картопляних полях України.

Продати за безцінь чи викинути?

Картопля для волинян — не просто другий хліб. Особливо на Поліссі, де рівень життя — один iз найнижчих у країні. Для поліщуків — це один із небагатьох способів заробити живу гривню і поповнити сімейний бюджет. Бульби тут завжди садили багато, бо більше нічого на поліських пісках рости не хоче. За «совєтів» — у колгоспах, тепер основний урожай формують сотки одноосібників. І хоч праці й грошей у посаджене треба вкласти немало, восени люди завжди покладають надію на «картопляні» гроші. Де ще в селі заробиш тих кілька тисяч гривень?

Цієї осені, як і минулої, на селян знову чекало розчарування: доброї ціни на бульбу немає. Хто встиг у серпні продати, той узяв ще по гривні за кілограм і, отже, може хоч повернути затрати. Про прибутки ж зовсім не йдеться. У вересні ж підприємці закуповують бульбу вже по 80 копійок. Щоб продати, треба в чергу записатися за кілька днів наперед. І то не у всіх селах можна побачити картопляні фури. Із півдня та сходу України заготівельників зовсім мало. Зазвичай цієї пори чи не в кожному поліському селі стояли вантажівки з помідорами, кавунами, цибулею. Тепер не їдуть. Кажуть, там своя картопля вродила непогано. От і думай, дядьку, що з тим врожаєм робити.

— Хіба не знущання? Скільки я вклав в оранку, обробіток, у те, щоб її вибрати. І тепер віддати по 80 копійок?! Та ліпше хай згниє, — спересердя каже Петро Маківчук, який мешкає ще у не найбільш «неперспективному» районі, неподалік обласного центру. — Краще зерно сіяти. Посіяв — і забув до жнив. А біля картоплі ходити треба: поле виробити, посадити, два рази наорати, від жука й фітофтори покропити, й не раз, за копачку по 15 гривень за сотку заплати. Золота бульба виходить!

Але помізкує селянин трохи й розуміє: бульба — не зерно, на другий рік полежати не може. З нею треба щось робити. Погоджується й на 80 копійок. З такими темпами падіння ціни у жовтні картоплю скуповуватимуть ще дешевше. Отож вибір у волинян невеликий: або закопати врожай у кагати й почекати до весни, або худобі згодувати. Та скільки худобі її треба? Щоб добро не пропадало, господарі стали масово збільшувати свиняче поголів’я. Так було й торік. Відповідно, ціни на поросят тримаються космічні: 1000—1200 гривень за пару, хоча ще три роки тому можна було купити навіть за 100—200. Тобто за цей час пацята подорожчали удесятеро. Парадокс: свиней у селянських хлівах значно побільшало, а свинина дорожчає. Кілограм доброго волинського сала на ринках сягає вже 40 гривень за кілограм.

Вихід — кооперативи?

— На жаль, така ситуація. Є дефіцит товару — є ціна. Нема дефіциту — нема ціни. Картоплярство, як і овочівництво в цілому — ризикований ринок. Виграє той, хто працює на договірній основі, хто уклав угоди завчасно. Це можуть фермери. Одноосібник таких угод укласти не може. Тому він у програші. Дорікають, мовляв, держава може регулювати це. У який спосіб? Як держава може замовити селянинові виростити енну кількість картоплі? Та ніяк», — розмірковує начальник управління агропромислового розвитку Волинської обладміністрації Юрій Горбенко.

Чиновник каже, що облдержадміністрація намагається «щось робити» у цій царині. Та вочевидь, справа тут не в місцевому «адмінресурсі», бо цим можна допомогти дещо покращити ситуацію, але не змінити її докорінно. «Ми розмістили інформацію в інтернеті, голова облдержадміністрації Борис Клімчук надіслав листи своїм колегам у східні й південні регіони з повідомленням, що Волинь готова продати картоплю, хай їдуть до нас, — провадить пан Горбенко. — Вплинути на ситуацію може тільки об’єднання селян у кооперативи. Ми говоримо про це давно, але треба це робити — створювати й молочні кооперативи, і кооперативи з овочівництва. Нещодавно область отримала з бюджету 160 тисяч на потреби й підтримку таких кооперативів. Сільські громади, голови сільських рад теж мають перейматися, де і як їхні люди збувають вирощене. Якщо у віддалені села приїздять перекупники й пропонують мінімальну ціну, то сільський голова може сказати: «Або плати ціну нормальну, або шукай інше місце», а не бути стороннім спостерігачем».

Війна за врожай, приречена на поразку

Волинські фермери взагалі дiйшли висновку, що картоплю нині дешевше геть не викопувати. Тому багато хто наступного року добре подумає, чи варто її садити взагалі. Однією з причин обвалу цін на картопляному ринку вони вважають обмежений експорт цієї культури. І не розуміють, чому держава зовсiм не зацікавлена у продажу картоплі за кордон. «Якщо подібні тенденції збережуться, то люди перестануть садити бульбу на продаж, а тільки для власних потреб», — припускає пан Горбенко. Будуть вирощувати або зерно, або інші культури.

Сподівалися, що цьогоріч на моркві зароблять, але й на неї ціни теж немає: по селах заготівельники скуповують моркву по 1,3—1,4 гривні за кілограм, хоча були роки, коли платили й по 3—4 гривні. Окрилені такими запаморочливими заробітками люди кинулися масово вирощувати моркву, але вже наступного року не знали, куди її подіти. Тоннами згодовували худобі й просили забрати хоч по гривні, щоб не пропала. Зате нині у виграші ті, хто зробив ставку на капусту. Бо рік видався неврожайним на цю культуру. Ціни влітку вже вражали. І тепер нижче трьох гривень не опускаються. Тому борщ, який без капусти не звариш, обійдеться українцеві цієї зими недешево.

Аграрні стратеги з по­ліщуків, скажемо чесно, — ніякі. З року в рік тутешні трудівники влітають у копієчку на збуті вирощеного, не рахують своєї праці й затрат. А тільки блисне сонечко весною — знову будуть на своїх сотках садити картоплю, сіяти моркву, просячи в Бога гарного літа на врожай. Восени знову ламатимуть голову, куди той урожай збути. І так безкінечно. А що, коли не посадять? Таке місце порожнім не буває: на українських прилавках умить з’явиться турецька чи китайська картопля. Може, цього хтось тільки й чекає?