Актриса з універсальним обличчям

Земфіра Цахілова покинула кінематограф наприкінці 1980–х, фактично залишивши й інформаційний простір. Проте знайти колишню актрису виявилося нескладно: ось уже 20 років вона очолює дитячу акторську школу — Центр естетики і краси «Катюша», і відповідь на мій лист із проханням про інтерв’ю надійшла без зволікань. Електронне послання закінчувалося підписом «З любов’ю до України». З цієї теми ми й почали нашу скайп–розмову (до слова, Земфіра Аврамівна сьогодні така ж гарна, як і 40 років тому у фільмі «Пропала грамота» в ролі Одарки, легка й дотепна).

«Роль Мальви у «Вавилоні ХХ» була написана на мене»

— Знаєте, з першого знімального дня у мене народилася велика любов до України... Я була настільки закохана в усе українське, що заучувала тексти Лесі Українки, чим усіх дивувала. Свій текст у фільмi я, звісно, говорила українською. Але потім мене переозвучили.

Велику роботу в картині зробив Миколайчук. Він був незвичайною творчою особистістю, як на мене, недостатньо реалізованим... Кожного разу, коли поставало питання про нього як виконавця чи режисера, весь кінематограф приходив у турбулентність, а в Держкіно зазвичай були проти: хотіли, щоб він грав робочого чи колгоспника, а потім — просто українського хлопця. Після «Пропалої грамоти» ми знімалися разом у фільмі «Коли людина посміхнулася», також Бориса Івченка. Якраз тоді Іван написав сценарій «Вавилона ХХ», і роль Мальви була на мене. Я пройшла хороші проби, але в Комітеті кіно категорично вирішили: будь–хто на цю роль, але не так, як Миколайчук хоче. Йому весь час показували, що він несамостійний у своїх рішеннях, хотіли його принизити. Думаю, що й «Пропалу грамоту» різали через Миколайчука, а не Івченка. Придиралися до кожної фрази, хоча нічого такого там не було. І трактування, що все у фільмі проти радянської влади, мене дивувало.

— Ви грали у фільмі дівчину, що мала відьмацькі задатки. В українському фольклорі відьма — популярний і часто позитивний персонаж. Чи є така жінка–відунка в осетинській традиції?

— Такого персонажа в нашій літературі я не знаю. У нас подібні риси притаманні жінкам героїчним, позитивним, які несуть у собі благородні ідеї й можуть воювати з цілим кланом. Але такої чортівні немає, жінкам це не притаманно.

Інтернаціональність в одній особі

— У «Тінях забутих предків» грає також осетинська актриса — Тетяна Бестаєва — роль Палагни. Ви — у «Пропалій грамоті». З Тетяною Бестаєвою ви працювали разом у театрі Моссовєта. Чи обговорювали цей збiг?

— Якось не задумувалася. Взагалі, я працювала на всіх кіностудіях Союзу. У мене навіть є медаль до 60–річчя освіти в СРСР за виконання найбільшої кількості національностей Радянського Союзу: у моїй фільмографії 24 фільми, де я граю головні ролі, і половина з них — різних національностей, починаючи від туркменки і закінчуючи француженкою. Таке у мене універсальне обличчя.

Хочу сказати, що «Пропала грамота» у моїй долі вiдіграла велику роль, і коли ми з моїм другом, однокурсником Борею Хмельницьким, зустрічалися, то у нас усі розмови були про Україну. Тут була така непідкупна задушевність, коли я приїздила, то ніби в тепло занурювалася, таке відчуття виникало не лише у компанії друзів. І коли при мені ганили студію Довженка, де нібито немає хороших фільмів, я щиро обурювалася, бо знала, що там працюють люди, які переживають за кіно. Звісно, був такий нахил до прикрашання історії України, але в результаті на екрані все це творчо себе виправдовувало.

— Коли ви востаннє були в Україні?

— Десь у 2005 чи 2006 році. Ми сиділи якось iз Борею Хмельницьким у Будинку кіно, розмовляли, згадали наших друзів в Україні, і він зненацька каже: «Що ми сидимо? Зіфа, поїхали!» Порахували, скільки було грошей, і — на Київський вокзал. Приїхали наступного дня зранку, пішли на цвинтар, посиділи біля кожної могили, десь сплакнули, десь посміялися... Хотіла би знову поїхати, але вже практично нікого немає... От уже і Богдан Ступка. Ми з ним разом знімалися у дуже слабкому фільмі, але в нього було точне око, він був рівний і талановитий.

«Коли я читала Борису Захаві, він трясся від сміху»

— Розкажіть про своє дитинство, як ви потрапили до Москви.

— Я народилася у передгір’ї, звідки починається Військова Грузинська дорога — це містечко Алагір, — у сім’ї педагогів. Тут цікава історія: записали мене як народжену 25 травня, це той день, коли мама пішла мене реєструвати, хоча я народилася 24 квітня. Тому в мене фактично два дні народження, і я двічі отримую привiтання.

Батька, через те, що був інтернований, посадили на 9 років, і повернувся він уже після смерті Сталіна. До речі, у дитинстві був такий момент: маленькими ми з братом грали у Леніна й Сталіна. Наприклад, Ленін лягав десь під ліжком і хворів, а Сталін приходив до нього, приносив цукерки. Оскільки брат був старший, він грав Леніна, і я йому мусила носити цукерки, що мене дуже обурювало. Я думала: ну коли Сталін захворіє, щоб і я могла цукерки отримувати?

Узагалі, в Осетії вихованням дітей займається все оточення — родичі, сусіди, знайомі. У нас жила росіянка з України, яка, по суті, була нашою нянею: вона принесла у наш дім російську культуру, навчила нас iз братом російської мови. Школу я закінчила з медаллю i вступила до медінституту, куди йшли кращі учні, але провчилася днів зо 20, оскільки зрозуміла: якщо зараз не заберу документи, то потім буде пізно. Пішла в осетинський Республіканський академічний театр — мене взяли у допоміжний склад, тоді ж склала іспити на фізико–математичний факультет педінституту, я там вчилася до третього курсу мого навчання в Щукинському училищі. А навесні поїхала в Москву — це був 1962 рік, я була в шкільній формі, з косами до колін, і нікого в столиці не знала, а коли прийшла в гуртожиток, студенти порадили мені змінити репертуар, але я залишилася при своєму. Наступного дня після прослуховування мене відвели до ректора Бориса Захави, після того, як я йому почитала, у нього просто затряслося його п’яте підборіддя, від сміху, а коли він побачив мою золоту медаль, то сказав: «Вважайте, що ви у нас перша студентка в списку». На нашому курсі був зірковий склад: Маша Вертинська, Інна Гулая, Боря Хмельницький, Женя Стеблов, Наташа Селезньова.

— Зважаючи на вашу біографію, напрошується висновок, що ви маєте просто чоловічий характер, чи справа в талантах?

— Характер у мене змінився, оскільки вже 19 років я — керівник. Хоча від природи я м’яка. Але я з дитинства вчилася добре, завжди було прагнення позитиву, навіть не уявляю, що могла опинитися у поганій компанії.

— Протягом акторської кар’єри не жалкували, що зробити вибір не на користь «серйозної» професії?

— У мене буває лише один жаль — що не все зробила. В якийсь момент я трішки розслабилася — напевно, під час студентства, коли відчула увагу хлопчиків. Я була одна, нікого поряд, щоб мене смикнути, мама була далеко й далека від моїх справ. Саме тоді треба було працювати більше. А потім з’явилася сім’я, народилося троє дітей. Зараз доводиться надолужувати все в іншій якості.

«Мої діти мені допомагають вести школу»

— Видається, що ви перфекціоністка. Так і дітей виховували?

— Так, вимагала від них по максимуму, і робити по максимуму для них притаманно. Один син закінчив у Парижі юридичний, у Лондоні — фінансовий, зараз запитаний спеціаліст. Другий — економічний факультет Московського університету, має свою компанію. Мій чоловік Георгій Цаголов — доктор економічних наук, недавно став академіком.

— Ваш останній фільм знятий у 1986 році, «Додатковий прибуває на другу колію». Чому пішли з кіно?

— Тоді я жила з чоловіком у Празі, а потім почалися ці зміни, час, коли нічого доброго не відбувалося ні в кіно, ні в театрі. Тому я вирішила зайнятися своєю справою, створити акторську школу.

У нас навчається 80 осіб — від 4 до 17 років. І ми жодної копійки не отримали ні від держави, ні від батьків, ні від кого. Ця школа — наша сімейна гордість. Мені допомагають діти.

— А ваші внуки вчаться у вашій школі?

— Вчиться одна — Оля, але цього року, певно, піде, бо її взяли у Гнесинську школу, у сім років у неї абсолютний слух і хороший голос.

— Кого би ви могли назвати з ваших випускників, якими ви пишаєтеся, які стали відомі?

— Хочу сказати, що у нас стовідсотковий вступ у театральні виші. От відома Пуговка — Катя Старшова — із серіалу «Татусеві дочки», досі наша учениця. Рома Гальчук — знімається в кіно, буде ведучим телепередачі. Серед випускників — Катя Кудинська, яка працює в «Ленкомi».