Козак у рясi

Колишня заява Володимира Путіна про те, що Росія і без України перемогла б Німеччину у Великій Вітчизняній війні, належить до тих, які забуваються важко. Не варто наводити відомі всім аргументи на її спростування — варто згадати, що з чотирьох тричі героїв Радянського Союзу три — українці. А два наші співвітчизники — Павло Дубинда й Іван Драченко — стали не лише Героями Радянського Союзу, а й повними кавалерами ордена Слави, всього ж у СРСР таких було тільки четверо.

Тож варто було б лідерам сусідньої і начебто дружньої держави визнати, принаймні, що внесок українського народу в перемогу в Другій світовій війні був аж ніяк не меншим, аніж російського, й не применшувати роль України у формуванні Російської імперії взагалі. Ризикну зауважити, що без цього наш великий сусід мав би зовсім інші кордони, особливо ж на схід від Уралу.

Роль українців в освоєнні Сибіру і Далекого Сходу важко перебільшити. Ось що пише відомий сучасний російський письменник, вчений і громадський діяч Василь Биковський: «Сибирь как минимум на треть этнографически можно считать украинской территорией» («Дар Божий», Москва, 2005 г., ст. 159). Не впевнений також, чи входила б до складу Російської Федерації Камчатка, якби не подвиг українця адмірала Завойка, який організував її оборону і врятував від окупації ще всередині ХІХ століття. Або, наприклад, чи існували б взагалі кілька великих міст Далекого Сходу (зокрема Хабаровськ), якби не подвижницька діяльність капітана Дяченка, який заснував їх і забезпечив освоєння тих земель. Я не кажу вже про християнизацію всього російського Зауралля аж до Тихого океану і навіть далі — до Аляски включно, яку проводили починаючи з ХVІІ століття переважно українці — випускники Києво–Могилянської академії. Саме українське духовенство, душпастирі з берегів Дніпра, несли слово Боже крізь усю Сибір аж до Американського континенту.

Українці брали активну участь і в освоєнні Аляски. Більш того, вони навіть теоретично забезпечували, обгрунтовували цей процес. Так випускник Києво–Могилянської академії Михайло Антоновський, який народився 30 вересня 1759 року в містечку Борзна Ніжинського полку, 1783 року склав секретну інструкцію для таємної експедиції, спорядженої для «дальнейших открытий и взятий в вечное владение российскому престолу в Северной Америке земель». У ній, між іншим, він пропонував там створити щось на ­кшталт Січі, переселивши на Аляску та прилеглі острови колишніх запорожців та й взагалі українських козаків. За цю працю він одержав «височайшее благоволение», звання майора й посаду секретаря Адміралтейської Колегії. Поліглот, що досконало володів багатьма мовами, став одним із най­впливовіших журналістів імперії, зробив блискучу кар’єру при дворі, видав десятки книг.

Михайло Антоновський зробив свій внесок і в розвиток тогочасної військово–морської науки. Утвердившись як один із найвпливовіших журналістів Російської імперії, супроводжував царедворців у закордонних поїздках, зокрема графа Чернишова. 1787 року він супроводжував імператрицю Катерину ІІ в поїздці по Україні й Криму, вів щоденник цієї подорожі. 1789 року Антоновський призначений управителем похідної канцелярії командувача російського флоту адмірала Чичалова, він брав участь у морських битвах, вів історичний журнал з описом морських кампаній — згодом цей твір був визнаний як «драгоценный запас для истории российского флота».

1795 року Михайло Антоновський видав п’ятитомну працю «Новейшее повествовательное землеописание...», яку 1796 року цариця Катерина ІІ заборонила продавати. Михайла Антоновського ж навіть заарештували (правда, незабаром звільнили), бо в ній були надруковані його дослідження «История Малой Руси» та «Малороссийские козаки». Це були перші історико–етнографічні нариси про Україну та українців, де автор свідомо вирізняв з російської (великоруської) історії народ, який має свій етно­психічний склад, особливості релігійного­ світ­огляду тощо. Антоновський вважав, що історія українців починається в Київській Русі, а росіян — з Московського царства за часів Івана І. Він писав: «Малая Россия произвольно вошла в подданство Всероссийскому престолу быв перед тем… ни от кого независящею, самоуправляемой республикански».

Українці і росіяни, вважав Антоновський, хоч і близькі, але все ж таки різні народи, кожен зі своєю історією. За ці «подрывные сочинения», «возмутительные места» та висловлений «сепаратизм» (так тоді називали український патріотизм) Михайло Антоновський остаточно потрапив у царську немилість та був репресований. 1810 року був відправлений у відставку «без награждения чином и пенсиона» і доживав свій вік «між відставними галерними матросами в галерному селищі», де й помер 1816 року.

Та повернемося до українців на Алясці. Одним із перших відомих дослідників Аляски й Алеутських островів був капітан 1 рангу Петро Криницин, якого 1764 року призначили начальником Тихоокеанської секретної експедиції. 1768 року корабель під його командуванням обстежив ділянку північного берега Аляски, де перезимував на острові Унімак (згодом ці острови назвали островами Криницина). Десь у тих краях він і загинув 4 липня 1770 року. Записи і дослідження, які зробив Петро Криницин під час експедиції, мали велике наукове значення. Чималий внесок в освоєння й вивчення цього краю зробив і українець Іван Козиревський, який ще в двадцятих роках ХVII століття склав карти цього регіону — саме ними користувався і Вітус Беринг.

«Та культура, которая со времен Петра живет и развивается в России, является органическим и непосредственным продолжением не московской, а киевской украинской культуры… Таким образом украинизация оказывается мостом к европеизации». Ці слова відомого російського громадсько–політичного діяча князя Миколи Трубецького, якого важко запідозрити в українському націоналізмі, написані 1926 року у Парижі, коментарів не потребують.

І одним з таких «мостів до європеїзації» є творчість Тараса Шевченка, популяризатором якої передусім на Американському континенті був Агапій (Андрій) Гончаренко (Гумницький). Понад 140 років тому в англомовному двотижневику «Аляска Геральд» за 1 березня 1868–го його видавець Агапій Гончаренко надрукував свій прозовий переклад англійською мовою уривку з поеми «Кавказ» під назвою «Цікаві ідеї поета Тараса Шевченка». Це була перша згадка про Шевченка в англомовному світі. У цьому ж двотижневику вмістив українською мовою уривки з творів «І мертвим і живим...», «Кавказ», «Думи мої, думи мої...» — це була перша публікація віршів Шевченка в Америці мовою оригіналу.

Певний час Агапій Гончаренко працював у Лондоні складачем «Вільної російської друкарні», заснованої Олександром Герценом. 1865 року Агапій Гончаренко емігрував до Америки, де через пару літ заснував у Сан–Франциско першу на Американському континенті слов’янську друкарню. Окрім уже згаданого двотижневика «Аляска Геральд», що в перекладі означає «Вісник Аляски», який виходив з 1 березня 1868 року до 1 квітня 1872–го англійською і російською мовами, він видавав також з осені 1872–го до весни 1873–го українською і російською мовами журнал «Свобода»...

У 2012–му виповнюється 180 років від дня народження Агапія Гончаренка. Вiн народився 31 серпня 1832 року на Київщині в родині священика. Восьмирічним хлопчиком його віддають на навчання в Київську бурсу, а 1853 року після закінчення курсу навчання в Київській семінарії богослов Андрій Гончаренко стає монахом Києво–Печерської лаври Агапієм. Через чотири роки його посилають до Греції ієродияконом Атенської посольської церкви. Тут він прилучився до визвольного руху, став читати лондонські видання Герцена й Огарьова «Колокол», «Полярную звезду», дописувати до них. Російський посол заарештовує його, та дорогою до Росії, де Агапія Гончаренка чекало ув’язнення за революційну діяльність, він втікає з Константинопольської тюрми і 4 березня 1860–го приїздить до Лондона. Життя цього «козака в рясі», як він сам себе називав, гідне пригодницького роману. Після Лондона — знову Греція, потому — Ліван, Єрусалим, зиму 1863–го Агапій Гончаренко провів у Єгипті, в Александрії, і врешті–решт 1 січня 1865 року він опиняється в Америці, в Бостоні, де на Різдво відправив свою першу православну службу на Новому Континенті. Коли ж Аляска перейшла від Росії до США, Агапій Гончаренко вже жив у Сан–Франциско, де займався видавничою діяльністю — він був чи не першим національно свідомим українцем в Америці. Його цілком заслужено називали «Аляскоманом».

Варто наголосити на особливому ставленні А. Гончаренка до корінних жителів Аляски і прилеглих островів — алеутів, він вважав їх козаками. У своїх «Споминках» він, зокрема, пише: «Дай тільки, Боже, алеутам волю і науку, по натурі вони розумні і добрі, вони ж наші крівні... Наше общежитійне козацьке джерело — гарно й чисто сохранилось на виспах в Алясці... Учений чоловік народної просвіти витолкував розумним алеутам: ви звете себе козаками і не любите москалів, що вони вас окрадали». Це можна пояснити хіба що тим, що під час колонізації Аляски і прилеглих до неї островів після Камчатки Московією наприкінці ХVII — у XVIII століттях у складі російських загонів було чимало українських козаків, які, можливо, були домінуючою і керівною силою.

Схоже на те, що пропозицію Михайла Антоновського, висловлену в секретній інструкції 1783 року, переселити частину українських козаків на Аляску й прилеглі до неї острови царизм таки врахував і навіть реалізував.. До таких висновків спонукає більш вивчена історія колонізації і освоєння Камчатки, де досі є чималеньке селище з назвою Запорожжя. Українці взагалі були одним із найвагоміших факторів християнізації та освоєння Сибіру і далі, на Схід, тим більше, що царизм усіляко заохочував цю міграцію і широко практикував заміну різних суворих покарань (наприклад, смертної кари, каторги чи ув’язнення) виселенням в Сибір, як правило, довічним, але вільним.

Українці, переважно козаки (особливо багато з’явилося їх тут після зруйнування Запорозької Січі 1775 року), освоювали в складі загонів царських Сибір і Камчатку, а потім — і Аляску, рухаючись на схід із заходу. А. Гончаренко через сторіччя продовжив цю справу з протилежного боку — з Америки. Коло замкнулося. Свою газету «Вісник Аляски» з антицарськими статтями він переправляв з Америки в Сибір, в Російську імперію. Революційна за змістом, вона виховувала українську національну свідомість і підривала основи російського самодержавства. Гончаренко в першому номері «Вісника Аляски» разом з англомовною статтею про Тараса Шевченка надрукував російський переклад тексту американської Конституції.

Помер Андрій (Агапій) Гончаренко 6 травня 1916 року у своїй садибі біля міста Гайворд у Каліфорнії. Там, у горах, він прожив понад сорок літ. На завершення ж варто процитувати слова цього невідомого в Україні діяча, який писав у своїх «Споминках»: «Я втік з московської тюрми, в широкий світ, бо чув у моїх жилах вільну кров... Моя ненька Україна і джерело козацтва, якоже фенікс, воскресне на добро людям, на вічну правду і волю».

(Друкується зi скороченнями)

Данило КУЛИНЯК,
Письменник, директор Всеукраїнського благодійного фонду імені Петра Калнишевського
(газета «Флот України»)