«Якщо кияни не врятують столицю, її перетворять на периферію»

Валерій Асадчев належить до політиків, які стояли біля витоків української державності. Він був серед тих, хто піднімав перші державні прапори і боровся за незалежну Україну. Його знають як чудового економіста й господарника, якому є чим звітувати. Майже сім років він очолював Московський (тепер Голосіївський) район міста Києва і 4 роки — Полтавську область. Тоді, в 90–ті, Московський район столиці називали економічним дивом. А Полтавська область, яка не має міст iз великою кількістю населення, стала серед провідних інвестиційних областей країни.

Багато що було зроблено Асадчевим вперше. Зокрема, перші альтернативи ЖЕКам (і це ще у середині 90–х років), перші сучасні системи прибирання сміття, перші ОСББ, перший бювет з питною артезіанською водою, перший будинок для ветеранів. У полтавський період: ініціатор програми доступного житла і перший, хто збудував таке житло, перший, хто отримав біогаз із сміттєзвалищ і розпочав запровадження альтернативних джерел енергії у комунальному господарстві.

Нинішню ситуацію в столиці та в Україні загалом Валерій Асадчев оцінює як плачевну. Хоча й дивиться в майбутнє з оптимізмом. «Сьогодні Київ втратив і бюджет, і керованість, — говорить Валерій Асадчев. — Треба йти і захищати рідне місто». Саме для цього Валерій Асадчев і балотується до Верховної Ради по 218–му округу в Києві. Де свого часу його вже обирали народним депутатом.

«Часи Януковича виглядають як фарс»

— Валерію Михайловичу, Україна у переддень виборів опинилася перед невизначеним майбутнім. Як політичним, так і економічним. Ви як досвідчений політик, економіст, фахівець із питань бюджету, який розвиток подій прогнозуєте найближчим часом?

— Знаєте, я зараз спілкуюся з багатьма виборцями, порівнюю ситуацію з 2002 роком. І мушу сказати, що вона відтоді дуже змінилася. У 2002–му люди гуртувалися, аби скинути владу Кучми. Звісно, було багато скептиків. Але тоді я практично не зустрічав людей зневірених.

Після приходу демократичної влади українці почали вважати, що цей дух свободи закріпився назавжди. А тепер виявляється, що ми не знищили цей авторитарний мікроб і ситуація повернулася у часи Кучми. Причому ще в гіршому варіанті. Тому і є сьогодні велика зневіра українців: люди не бачать, навколо кого можна знову гуртуватися для подолання ситуації. Усі розуміють, що ми не зможемо так жити і потрібно шукати вихід.

Я — оптиміст. Якби ним не був, то вже давно б покинув політичну кар’єру. Я вірю, що ситуація в Україні поміняється. Відомий вислів говорить: «Історія повторюється двічі: один раз у вигляді трагедії, другий — як фарс». У порівнянні з кучмівськими часами часи Януковича виглядають як фарс. Ці політики нагадують мені більше коміків, нереальних людей, тому, думаю, ця ситуація мусить помінятися. Причому її змінять самі політичні сили зсередини. Тому що там теж iде дуже серйозний супротив того, що відбувається в Україні. Знову ж таки, порівнюючи з часами Кучми, при всій своїй авторитарності він намагався утримати структуру влади, хай і в старому, радянському, вигляді. Зараз ситуація в державі кинута напризволяще. Я б ніколи не міг почути у часи, коли керував одним із районів столиці, чи в часи Ющенка, що люди пішли в адміністрацію, а їм там сказали: «Ви до нас не ходіть, бо ми нічого не вирішуємо». Хто ж тоді щось вирішує?

Так тривати довго не може. Усі незадоволені: молодь, малий і середній бізнес, «чорнобильці», афганці, шахтарі. Метастази невдоволення охопили всю Україну.

— І коли ж та в який спосіб зміниться ситуація, на вашу думку?

— Усе дуже залежить від того, як пройдуть ці вибори. Вони не будуть визначальними, але є важливими. І важливість їх полягає в тому, що якщо частина «сім’ї» зуміє отримати конституційну більшість у ВР, то, звичайно, цей режим може існувати достатньо довгий час. Президента тоді оберуть у Верховній Раді — сумнівів немає. І саме на це зараз спрямовані всі дії Президента. Якщо такої конституційної більшості не буде, ситуація почне розвиватися дуже швидко у зворотний бік. Бо всі почнуть розуміти, що через народне голосування Януковичу більше не стати Президентом. Ситуація буде мінятися — і в структурі уряду, який буде формуватися новою Верховною Радою, і в болючих питання — у тому числі, у питаннях політичних в’язнів. Україні потрібно буде знову відкривати двері в світову спільноту. І я знаю, що Україна достойна саме оптимістичного сценарію.

«Такої жахливої ситуації в Києві не було ніколи»

— Пане Валерію, ви — корінний киянин, як оцінюєте те, що відбувається у столиці? Що вас найбільше непокоїть?

— Я чотири роки пропрацював на Полтавщині й півтора року, як повернувся назад до Києва. Мав час походити, проінвентаризувати свій 218–й округ (а це околиця — Святошин, Біличі, Новобіличі, Мінський масив). І вам скажу, що такої жахливої ситуації в Києві не було ніколи. Ніколи!

Я пам’ятаю різні часи: сім років керував Московським районом, застав роки, коли часто змінювалося керівництво міста. Пам’ятаю непоганий період мера Олександра Омельченка. Тоді у Верховній Раді було достатньо багато потужних депутатів, які захищали інтереси Києва. І мені було приємно, що я до них належав. Багато що тоді вдалося зробити системного. І головне, що Київ почав розвиватися як столиця.

Із приходом Черновецького і по цей день — це якась катастрофа. Чиновники, причому представники правоохоронних органів, займаються встановленням власних генделиків — навколо шкіл, садочків, під вікнами у людей, повлаштовували там туалети. Це такий жах, якого в Києві не було ніколи! Соромно за місто, яке називається столицею.

У Києві не розвивається ніяка інфраструктура. Я можу сказати, що ми навіть на Полтавщині збудували близько 50 сучасних майданчиків, спортивних комплексів. У Києві немає нічого! Усе розбите, розтрощене. Не розвивається ні прибудинкова структура, ні позашкільна. Клуби, бібліотеки знищують. Це такий вандалізм, від якого мені як киянину стає страшно. Тому одна з причин, чому я пішов балотуватися, — потреба захистити Київ, обличчя України.

Руйнується історико–культурне середовище, на якому виховувалося не одне покоління киян: Андріївський узвіз, Паркова алея (колись, у часи моєї молодості, її називали «кукушка»), Гостинний двір, на черзі Поштова площа, Європейська площа, і це не кінець.

Тому я переконаний, що одним з питань нового парламенту має стати питання проблем Києва як столиці України.

— Що треба зробити?

— По–перше, відновити систему влади, систему самоврядування. У районах має бути (однозначно!) рада–виконком. І ніяких адміністрацій. Влада має бути відповідальною перед своїми громадянами. Треба значно посилити систему самоорганізації населення — це дуже важливо. Особливо зараз, коли будинки фактично перейшли у власність мешканців. Думаю, ми розв’яжемо цю проблему з прибудинковими територіями, коли люди будуть чітко знати, що це їхнє майно, що вони мають самі встановити режим використання цієї території, щоб без їхньої згоди там ніхто нічого не будував.

Друге. Київ сьогодні практично не має власного бюджету. За часи мого депутатства, коли я працював заступником голови Комітету ВР з питань бюджету, Київ мав найбільш потужний бюджет серед інших територій України. Це дозволяло місту утримувати у належному стані комунальну інфраструктуру, бюджетну сферу і потужно розвиватися. Хочу нагадати, що саме за цей час у Києві вели масштабне будівництво житла, відбудовували історико–архітектурні пам’ятки, будували метро. Зараз Київ втратив 50% прибуткового податку з громадян (це більше 7 млрд. грн), втратив власний дорожній фонд, втратив усі цільові програми, що фінансувалися з Державного бюджету. Київ, маючи конституційний статус, опинився у гіршому становищі, ніж будь–яка сільська рада.

Житлове будівництво ведеться, як для столиці, неймовірно повільними темпами, приватизується і не працює на інтереси киян комунальна система, а головне — знищується те, що вважалося обличчям, візиткою Києва.

Цю ситуацію треба докорінно змінювати. Київ має отримати власний самостійний бюджет зi 100% податкiв, що притаманні самоврядній території, а саме: прибутковий податок iз громадян, податок на нерухомість, податок на землю і без вилучень, як це передбачалося законом про столицю.

Окреме питання — «комуналка». Ми пропонуємо цікаву програму. Зараз люди платять за комунальні послуги в системі тарифу 20% ПДВ — це гроші, які всі йдуть у державний бюджет. Але держава жодної копійки не дає громадам на ремонт тих будинків, які сама ж довела до плачевного стану і віддала людям. Ми пропонуємо, щоб хоча б 10% від цього ПДВ залишалося в розпорядженні громад. Ці кошти йтимуть на накопичувально–розподільчий рахунок по кожному будинку й даватимуть змогу робити серйозний ремонт.

Дуже незайвим було б запровадити програму енергозбереження по Україні — це утеплення будинків. Росія таку програму запровадила давно й успішно. У Києві потрібно було б розпочати будівництво доступного житла. Це програма, яка була відпрацьована на Полтавщині, де квадратний метр коштував 2,5 тис. гривень. Потрібно відновити програму й молодіжного житлового будівництва.

Також Києву негайно потрібна програма екологічно чистого транспорту. Бо місто задихається! Я не знаю, чому в Києві почали знищувати трамваї? Адже саме в Києві з’явився перший трамвай у Російській імперії. Прекрасний екологічно чистий транспорт. В усіх європейських містах є трамваї, а ми їх знищуємо.

Треба продовжувати, безумовно, будівництво метро. І Київ має отримати спеціальну програму щодо розвитку метрополітену.

Багато є речей, які хочеться зробити. Позашкільні заклади для дітей, клуби й будинки творчості для людей похилого віку... Наш народ неймовірно талановитий — чому цьому не сприяти?

Адже зараз у Києві куди не глянь, — усе в занепаді. Навіть ті ж бювети візьміть. Перший бювет був побудований саме нами у Голосіївському парку. Потім Омельченко почав цю масову бюветизацію, і вони успішно працювали. А тепер за бюветами ніхто не доглядає. Люди ставлять запитання. І немає відповіді. І це знищили!

— І відповідальних немає.

— Отож–бо й воно! У Києві від міського самоврядування залишилася лише колона Магдебурзького права. І то — вона в такому занедбаному стані, як і саме самоврядування.

...Коли Київ приймав Євро–2012, мені так було соромно. У ті дні я вирішив пройтися пішки на Труханів острів, де проживали шведи. І пішов я суто київським шляхом — як колись iще малим бігав: повз філармонію спустився сходами вниз — і на пішохідний міст. Скажу чесно: якби я був мером, я б одразу після побаченого подав у відставку! Невже так місто готувалося до Євро? Сходи всі розвалені, усюди сміття. Дорогою до пішохідного мосту побачив я колишній павільйончик для танців. Він давно вже зруйнований, але його досі не прибрали. Натомість завісили якоюсь ганчіркою, на якій написали: Євро–2012! Усе виглядало, як смітник, а не центр міста.

Чим займається влада? От якби шановні мери та їхнiй почет приділили хоч один день, пройшлися пішки столичними закапелками і дворами, підняли б голови і подивилися на Київ, на iржаві дахи будинків, на сміття під ногами. Поглянули б на те, як вони занехаяли Київ. Невже їм за це не соромно?

Тому ще раз кажу: столицю треба рятувати! І якщо кияни цього не зроблять, то столицю перетворять на периферію.

«Я повертаюся на свій округ»

— Пане Валерію, а чому ви йдете до Верховної Ради саме за «мажоритаркою», саме на цьому окрузі? Чому не Полтавщина, де добре пам’ятають ваші досягнення на посаді «губернатора»?

— Я просто повертаюся на свій округ, де вже був обраний у 2002 році. І якби я сюди не повернувся, то мені якраз і сказали б: мабуть, він там так нашкодив, що вже соромно повертатися. А я чесно відпрацював чотири роки, і ми достатньо багато тоді зробили. Крім того, я — корінний киянин, народився у районі між старим Подолом і Куренівкою, довго жив на Вітряних горах, поруч iз Мінським масивом. Пам’ятаю, я ще там на лижах катався, коли будувався Мінський масив. Тому це все для мене рідні місця. І мені буде дуже приємно, якщо мої земляки дадуть мені можливість по­працювати на їхнє благо.

— Скажіть, наскільки важче зараз вести кампанію у порівнянні з 2002 роком — за умов гречкосіїв, популістичних обіцянок?

— Зараз важче. Але й тоді, і зараз я говорю людям одні й ті ж речі. Я не розкидаюся обіцянками. Тоді, у 2002–му, я обіцяв людям: ви оберете депутата, який буде завжди біля вас. Звісно, є загальнодержавні проблеми. Але не тільки ними живе депутат. Є повсякденні проблеми на окрузі, які мусить хтось вирішувати і контролювати. Ми через це проходили: у нас була приймальня, куди зверталися люди з різними проблемами — комунальними, організаційними, консультаційними. Я, до речі, за час каденції більше десяти справ особисто провів у суді, захищаючи своїх виборців. Як і минулого разу, я пропоную своїм виборцям укладати двосторонню угоду «захисту родин». Тоді її підписало близько 15 тисяч людей. Суть угоди полягає в тому, що я беру на себе зобов’язання, передбачені законом: це і постійні прийоми, і вирішення соціальних проблем людей. Нічого надзвичайного в цьому немає. Але я кажу: я цим буду займатися. За своє політичне життя я прийняв близько 10 тисяч людей із різними проблемами. І знаю, як можна організувати цей процес.

Що тоді, що зараз я кажу своїм­ ­ви­борцям: коли ви не знайдете правди в адміністрації, міліції, суді, то знайте: є ще одна людина, яка вас прийме, вислухає і спробує допомогти. Нею буду я.

...Насправді людям зараз важко ви­значитися: їх розривають — агітують підтримувати то владу, то опозицію. Зійшлися дві олігархічні групи й чубляться між собою, знищуючи Україну і намагаючись перетягти на свій бік людей. Я кажу: не слухайте ні тих, ні інших. То не ваше. Дослухайтеся до власних проблем, які ж і створюють ці політики. Хтось повинен допомогти у вирішенні цих наболілих питань.

ПОЛІТИЧНІ «РЕЦЕПТИ»

«Має бути найвища вимогливість до політиків»

— Україна буде розвиватися, якщо люди зрозуміють: не в об’єднаннях справа. Усі ці технічні коаліції — це не той стратегічний шлях, яким має йти українська політика. У нас мають бути інші пріоритети — найвища вимогливість до людини, яка йде у владу. Якщо людина не змогла захистити твої права, інтереси, прогулювала засідання Верховної Ради — вона повинна закінчити свою кар’єру. Тільки тоді ми отримаємо відповідальний парламент.

Наведу вам красномовний приклад із власної практики — у підтвердження своїх слів. У 2000 році я проходив стажування у міністерстві фінансів Франції. І зустрічався там з префектом Парижа (типу нашого голови адміністрації), роль якого досить обмежена, але до його відання належить будівництво соціального житла. Думаю, запитаю його: якщо він будує за бюджетні гроші, чи є в нього можливість, як у наших чиновників, збільшувати кошторис у чотири рази чи свою фірмочку підсунути як підрядника? Отож запитую: «Чи є у вашому законодавстві такі прогалини, які дають особисто вам право отримати зиск на бюджетних коштах?» І він мені дає відповідь, після якої в мене питань уже не було: «Я не знаю, чи існують такі прогалини, які дадуть мені особисту вигоду. Я знаю тільки одне: якщо я так зроблю, це буде шкода для Франції».

Розумієте? Людина так вихована, що вона не може зробити шкоду для своєї країни. І не треба кивати на якісь закони. Ось коли в українській владі будуть люди, які керуватимуться інтересами своєї країни, тоді Україна буде розвиватися не гірше Франції.

ЕКОНОМІКА

«У Росії немає ринку для нашої економіки»

— Деякі політтехнологи прогнозують після виборів економічно складні часи — і голодні бунти, і розвал економіки...

— Весь світ підійшов до економічно кризової ситуації. Нестабільна ситуація у США, Європі. Україна не може бути поза межами цього процесу. Але в нашому випадку все буде залежати від того, куди ми підемо, до якої системи влади. Адже саме вона буде диктуватиме економічну модель. Якщо Україна й далі закриватиметься в своїй шкаралупі, не матиме виходу на світовий, європейський ринок, то, звичайно, ситуація буде просто катастрофічною. Ми ж самі відмовляємося від ринків і своїх можливостей!

У Росії ми нічого не знайдемо, повірте мені. У Росії просто немає ринку! Я не кажу вже про те, що він не капіталізований. Його просто не існує! І якщо ми вперто туди рухатимемося, для України буде ситуація стагнації. Може вилитися вона у будь–що — і в бунти, і в глобальні кризи. Але я думаю, що так не станеться. Навіть у діючій владі є дуже потужні фінансові групи, які в такому сценарії не зацікавлені. Просто сьогодні так склалося, що керівництво держави допустило багато стратегічних помилок і боїться це визнати. Бо це визнання коштуватиме крісел.

На сьогодні ми йдемо вочевидь в економічній регресії. Бо вже бачимо по бюджету — цього року не дотягуємо до його виконання. Цей міф, на якому «сиділа» Партія регіонів, — ми, мовляв, досвідчені управлінці, вічно перевиконуємо щось на 12 %, у нас усе «росте і виростає», — він абсолютно перекреслюється економічними показниками цього року. І наступний рік це лише підтвердить. Усе говорить про те, що Україна має серйозні проблеми — структурні, інвестиційні. І без згуртування всього суспільства навколо їх розв’язання, без відкритості країни нічого ми не вирішимо. А якщо у Верховну Раду ще й прийдуть «балакуни», прогульники, кнопкодави, масажисти і їм подібні... Зрозуміло, що вони нічого не запропонують Україні. А нам потрібні продумані, фахові рецепти, як рухатися далі.

ДОСЬЄ «УМ»

Валерій Асадчев

Народився у Києві.

Здобув три вищі освіти: Київський політехнічний інститут (інженер–технолог), Київська консерваторія (хоровий диригент), Київський Національний університет імені Тараса Шевченка (юрист).

Працював провідним інженером з космічної техніки на заводі ім. Є.О. Патона.

З 1992 по 1998 роки був керівником Московського району Києва. Народний депутат України, заступник голови Комітету з питань бюджету. Автор або співавтор понад 100 законодавчих актів. Кандидат економічних наук.

З 2006 по 2010 рр. — голова Полтавської обл­адміністрації. З 2010 року — голова секретаріату Української народної партії. Має орден «За заслуги» ІІІ ступеня (2009) та нагороду за значний внесок у розбудову місцевого самоврядування (2002).

Пан Валерій чудово співає, причому як складні арії, так і народні пісні, грає на музичних інструментах, пише вірші.

Одружений. Має доньку. Працюючи у Полтаві, Валерій Михайлович узяв на виховання двох дітей з інтернату — Сашка і Сергія. Сьогодні він для них — як рідний батько і щиро цим пишається.