Минулої суботи в Полтаві Прем’єр–міністр України, голова Партії регіонів і №1 її виборчого списку Микола Азаров узяв участь у відкритті нового навчально–спортивного та житлового комплексу місцевого юридичного інституту Національного університету «Юридична академія ім. Ярослава Мудрого» та прочитав студентам першу лекцію. Потім на Південному вокзалі Азаров оглянув швидкісний електропотяг Крюківського вагонобудівного заводу, проїхав на ньому як пасажир і висловив переконання, що за підтримки держави в Україні невдовзі курсуватиме 70 відсотків поїздів вітчизняного виробництва. Під час урочистостей з нагоди 75–річчя Полтавської області у Палаці дозвілля «Листопад» очільник уряду привітав мешканців краю з цим ювілеєм.
Спілкуючись із журналістами у згаданому інституті, пан Азаров зазначив, що при його Кабміні створено молодіжну раду та й узагалі «уряд проводить політику відкритості», оскільки «взаємодія зі всіма суспільними групами для нас надзвичайно важлива». Наскільки тісною стає така «взаємодія», кандидат у народні депутати та активіст ВО «Свобода» Анатолій Ханко (у виборчому списку цієї партії він значиться під №151) мав змогу пересвідчитись, як кажуть, на власній шкурі. Свідками вимушених «обіймів» опозиціонера з представниками влади стали десятки полтавців, тож містом циркулюють найрізноманітніші чутки. Що ж сталося насправді?
З точки зору закону та здорового глузду — практично нічого. А от на переконання можновладців та їхніх підручних — нечувана «крамола»! Обідньої пори, коли поблизу парадного входу до Палацу «Листопад» з’явилися Прем’єр Азаров і керівники області, до гурту людей, які їх зустрічали (то були прапороносці Партії регіонів і «мобілізовані» «чорнобильці» й «афганці»), підійшов 30–річний «свободівець» Ханко та вигукнув: «Ганьба!». При цьому навіть не назвав жодного прізвища. До нього одразу підскочили більш ніж півдесятка міцних чоловіків у цивільному і почали фізично відтісняти подалі, відштовхувати, смикати за рукави.
«Озирнувшись, я побачив поруч стільки ж міліціонерів у формі, — пригадує пан Анатолій у розмові з кореспондентом «УМ». — Тож до них звернувся вже з посвідченням кандидата в народні депутати: мовляв, хлопці, захистіть від нахаб, які не дають і слова сказати. Але, зрозумівши, що мене «пресуватимуть» далі, перебіг через дорогу на Каштанову алею. «Супроводжуючі» кинулися за мною. Хтось із них почав казати, ніби я психічно хворий. Потім мене запитували, хто і скільки заплатив мені за цю «провокацію». Ситуацію нагнітати не хотілося, та й Прем’єр уже пішов до зали. Тож я погодився відійти звідти метрів на 200 до парку біля офісу «Свободи». Йшов туди у супроводі двох «охоронців». Згодом до них приєднувалися викликані «на підмогу» міліціонери, серед яких був і слідчий. Останній пропонував мені проїхати до Київського райвідділу міліції для складання протоколу про «порушення» мною громадського порядку! Оскільки я нічого не порушував, довелося зателефонувати однопартійцям у Київ, місцевим правозахисникам і спостерігачам за виборчим процесом iз Сербії та Канади. Ймовірність міжнародного розголосу, здається, подіяла найбільше. Тож після бесід у парку ще й із міліцейським капітаном та підполковником мене відпустили. Загалом під наглядом правоохоронців я перебував загалом майже три години. Мабуть, доки Азаров поїхав».
Анатолій Ханко не приховує, що свою «ганьбу» він адресував Азарову як керівникові уряду й лідерові владної партії, що проводить українофобську політику. Чого вартий «продавлений» нею закон, спрямований проти української мови. Невже можновладці сподівалися почути від українського націоналіста славослів’я на свою адресу? А може, вони не читали нашої Конституції, яка гарантує громадянам право на свободу думки та слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань?
До речі, у травні Ханко був серед однодумців, які скандували «Ганьба!» і тримали відповідні плакати на відкритті в Полтаві меморіальної дошки царському сатрапу Івану Паскевичу (це дійство патронував заступник голови облдержадміністрації та обласної організації ПР Олександр Коваль). Тоді Анатолія також хотіли «нейтралізувати» правоохоронці — міліціянти відступили тільки під прицілом фото– і телекамер.