«Чи ви, люди, подуріли, чи що вам таке?»

Надворі осінь. Небо високе–високе та ще й якесь дивовижно блакитне. Земля потроху вбирається в золото. Засмаглі люди на вулицях. Запах антонівських яблук у повітрі мегаполіса. Життя наче трохи втомлене своїми барвами, своїм багатством. Тепер воно плине спокійно, розмірено, широко. Якби не чергова передвиборча кампанія, то тільки й думай собі про вічне. Хоч, зрештою, ви­бори теж належать до «вічних тем» нашої літератури. Хіба ж ні, коли навіть такий суто дитячий жанр, як казка, не пройшов повз цю тему! Взяти хоч би цикл Івана Франка «Коли ще звірі говорили», де вибори змальовані дуже колоритно. Може, це тому, що хто–хто, а Франко добре знав, що таке вибори, бо сам чотири рази балотувався до парламенту. А казочка така: одного разу вирішили птахи обрати собі царя. І почали дебатувати, хто вже як умів: «кури кудкудакали, гуси ґеґали, качки квакали, журавлі курлюкали, бузьки клекотіли, дрібне птаство пищало, — одним словом, гомін такий був, що не суди Господи». Одна лише Сова надулась та й сидить собі мовчки, буцім дуже мудра. Птахи це запримітили: «...Сова мовчить, певно, вона знає більше від нас усіх!» Ясна річ, — озвались інші, — «адіть, яка у неї голова величезна. Ще й окуляри на носі!» Взяли та й проголосували за Сову. Консенсус! Пора готуватись до коронації монарха! Принесли «пташину корону, берло, царський плащ, трон, кадило і дорогі масті». Уже почали й урочистості, аж раптом летить Ворона, котра вибори проґавила. «А що се у вас, панове, за зборище таке? — питає Ворона. — Який празник справляєте?» «Не вгадала! Не вгадала! — загули птахи. — Царя вибираємо». «А за кого ж голосуєте?» «За Сову, бо вона наймудріша». «Наймудріша!.. — скрикнула Ворона. — Та що ви, подуріли чи очей не маєте? Оте головате опудало, ота криводзюба просторіка, що й слова по–людськи не вміє сказати! Вона мовчить не для того, що все знає, а для того, що дурна як пень. А її окуляри, — то одна мана, вона навіть азбуки не знає!» І ця активна агітація після ви­борів справила на птахів невигладне враження. Вони подумали–подумали та й вирішили: «До хріну нам такий цар здався!» От тобі й пряма демократія, от тобі й консенсус, от тобі й процедура коронації!..

Але ж то казка. Хіба в житті таке бува? «Ясна річ, бува! — відповів би Франко. — Причому споконвіку». А на доказ Каменяр міг би зацитувати «політичний заповіт» Захара Беркута — головного героя своєї однойменної повісті, в якому той усіляко звеличує «громадський лад» доби занепаду Київської монархії. Правда, про тогочасні вибори нам мало що відомо. Задовго до Франка, на початку 1640–х років, Іван Дубович узагалі глибоко сумнівався в можливості вільного волевиявлення в ті далекі часи. «Святий його зна, — писав він у трактаті «Ієрархія», — які права та вольності були в княжому Києві. Мабуть, такі самі, як у теперішній Москві, котра вважає себе спадкоємицею Руської монархії. А там такі права та вольності, що хай Бог криє й милує». Мабуть, це теж перебільшення, бо віче в нас було (нехай і не таке, як у Новгородській республіці), були й вибори. Ось що розповідає Іпатіївський літопис про вибори київського князя в 1068 році. Усе почалося з того, що половці розбили на Альті війська Ізяслава, Святослава і Всеволода. Князі сховались за мурами Чернігова й Києва. Тоді кияни зібрали на торговищі віче й послали послів до Ізяслава, вимагаючи дати їм зброю та коней для оборони. Князь нічого не дав. У відповідь люди здійняли бунт, звільнили з в’язниці Всеслава й обрали його князем. На додачу вони пограбували палац Ізяслава, сам же князь ледь–ледь утік до Польщі. Історія повторилась у 1113 році. 16 квітня помер князь Святополк. На другий день кияни зібрали віче й послали послів до Володимира Мономаха, кажучи: «Приходь, княже, на отчий і дідівській стіл». Володимир не схотів. Тоді кияни здійняли бунт і почали трощити все довкола. За якийсь час їхні посли вдруге прийшли до Володимира й кажуть: погоджуйся, княже, бо буде ще гірше. На цей раз Володимир здався. Отакі от вибори князя. Не без пригод, та все ж таки...

Що вже казати про шляхетську демократію часів Речі Посполитої! Про тогочасний парламентаризм із його знаменитим принципом «вільного вето» (liberum veto), про сейми, сеймики тощо. Не варто лише забувати, що вся та демократія існувала коштом майже цілковитого безправ’я простого люду. Недаром Іпатій Потій колись казав: «...У наших краях простий люд живе під таким тяжким ярмом підданства, про яке не чути в жодному іншому народі. Саме тому з’явилось прислів’я: «Що таке Польща?» Відповідь: «Польща — небо для панів, та пекло для підданих». А потім була Українська революція середини XVII століття й Гетьманщина. Цей час так само не можна уявити без виборів. Одні з них проходили спокійно й велично, інші — так собі. Ось, приміром, Чорна рада 1663 року, на якій за гетьманську булаву змагались Яким Сомко та Іван Брюховецький. Тут голосування швидко пере­йшло в побоїще. Радне козацьке коло. З одного боку — запорожці, які підтримують Брюховецького, з другого — полки, що підтримують Сомка. Коло все звужується й звужується, галас стає все більший і більший. Невдовзі вже ніхто нікого не чує. А ось і кульмінація, змальована Кулішем у романі «Чорна рада» за «Літописом Самовидця»: «Брюховецького!» «Сомка!» «Не діжде свиноїзд над нами гетьмановати!» «Не діжде крамар козацтвом орудовати!» «Так от же тобі!» «Візьми ж і ти од мене!» І зчепились. Хто шаблею, хто києм, хто ножакою». Вибори — то вам не цуцки–пацки...

Та навіть коли імператриця Катерина ІІ скасувала гетьманський лад, щоб, за її словами, «возвести малороссийский народ на высшую степень счастья», вибори не канули в Лету. Тепер на арену виходить дворянство. Квітка–Основ’яненко в комедії «Дворянські вибори» змалював перебіг цієї «спасенної установи мудрої государині» так яскраво, що виник справжній скандал. Чого варті самі вже ймення Квітчиних персонажів: кандидат у предводителі дворянства — Кожедралов, кандидат у справники — Забойкін... А ще в цій партії — Староплутов, Вижималов, Драчугін, Підтрусов... Ясна річ, усі вони й гадки не мають діяти «для загального добра». Дарма що імператор Микола І, читнувши «Дворянські вибори», сказав, що «нічого такого» там нема, хіба тільки пиятики забагато, — комедія була заборонена. До речі, враження від цих виборів могло бути й геть інакшим. Наприклад, німецький мандрівник Йоганн Георг Коль, який побував на виборах у Харкові 1837 року, писав: «Збори українського дворянства налічували кількасот осіб, і коли вони засідали, то на майдані перед будівлею збиралося більше екіпажів, ніж перед яким–небудь західноєвропейським парламентом, та й загалом ці збори за своїм зовнішнім блиском анітрохи не поступалися французькій депутатській палаті. Усі депутати були вдягнені в ошатні зелені однострої з гаптованими золотом червоними комірами та срібними шпагами». Дебати проходили дуже жваво, а «коли наставав час оголосити якийсь документ, скажімо, проект ухвали, протокол ви­борів чи донесення урядові, то, за старим козацьким звичаєм, у підлогу втикали шпагу або ж били нею по столу, щоб запанувала тиша, — тоді оповісник обходив по черзі всі чотири кутки зали й зачитував папір». Пишні промови, схвальні вигуки... Особливо тепло депутати вітали предводителя дворянства Максима Ковалевського на прізвисько «Мазепа». Отаке от свідчення «міжнародного спостерігача».

А на порозі вже була «Весна народів», коли над українськими землями, що входили до складу Австро–Угорської монархії, зійшло, як колись казали, «сонце правди 1848 року». Відтоді вибори стають тут звичним явищем. Навряд чи вони були ідеальні. Франко підрахував, що один селянський депутат представляв 75 тисяч люду, а один шляхетський — п’ятдесят чоловік, тому в парламенті засідали переважно багатії. Жінки не мали права голосу. А ще підкуп виборців. Пам’ятаєте «Смертельну справу» Леся Мартовича? Ідуть правибори в селі. Комісар по черзі викликає правиборців, але кожен з них голосує тільки за себе. «Чи ви, люди, подуріли, чи що вам таке?» — у розпачі питає комісар, а селяни все одно стоять на своєму. Чому ж кожен правиборець так хоче бути ви­борцем? Та тому, що можна продати свій голос і заробити якусь копійчину. І тоді один сторонній чоловік починає «передвиборчу агітацію», на пальцях пояснюючи селянам, що вони роблять, коли продають свої голоси. Уявіть собі, — каже він, — острівець у далекому морі, а на ньому одне–єдине село. І живуть у тому селі мужики й дрібка злодійкуватих циган. Настає час обирати раду села. Цигани купують мужицькі голоси — вся рада опиняється в їхніх руках. А вже невдовзі вступає в силу «циганське право». Згідно з ним, якщо до твоєї комори заліз злодій, ти зобов’язаний чемно його привітати, почастувати горілкою, дати закусити, а потім відвезти крадене добро, куди він скаже, своїм–таки возом, щоб злодій, бува, пупа не надірвав...

Тим часом у «великій Україні» громадяни активно включились у ви­бори після реформ початку 1860–х років. Згадаймо хоч би земські вибори, описані в романі Панаса Мирного й Івана Білика «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» Виходить на ґанок становий, зиркає на селян–гласних і, погрожуючи їм пальцем, «проводить інструктаж»: «...Дивіться на мене... Як крутну правого вуса, — клади направо білет; а крутну лівого, — наліво... Глядіть мені!» Та тільки–но становий зник, як один із гласних каже: «А ми так, братця: він нам правого вуса, а ми — наліво... Нехай дудика з’їсть!» Що це — вигадка? Аж ніяк. Справжня історія, яка сталася в Гадячі 1865 року під час перших земських виборів.

Та, може, ще колоритніше змалював народне волевиявлення Леонід Глібов у своїй «Повісті про міські вибори...» Початок тут пушкінський — епічний і обнадійливий: «Не стая воронов слеталась / На груды тлеющих костей — / То избирательных мужей / Толпа густая собиралась». Та й настрій у публіки відповідний: «Всем предстоял опасный бой, / Надеждам смерть, тщеславью раны — / И все невольно за карманы / Хватались робкою рукой». А чим напхані кишені «избирательных мужей», не мені вам говорити. І що ж далі? Далі — трохи чи то вже містики, чи еротичних фантазій: «Вошли, глядят: во мраке залы, / Зияя черною дырой, / Виднелся ящик роковой...» О! Скринька для голосування. Тепер, здається, все готово. І пішло: до ночі голосували, вночі підраховували голоси. Нарешті, світлий ранок наступного дня — оголошення результатів голосування: «Блеснуло утро правды яркой. / И что ж? На поле битвы жаркой / Героев встретил общий смех. / Стоят они, потупив взоры, / В недоуменьи: как, мол, быть?..» Як, як? Гайда на другий тур!..

Словом, немає нічого нового під сонцем. І попри те, що з демократією у нас великі проблеми, ми весь час когось обираємо, обираємо, обираємо... Я пам’ятаю одну стару народну побрехеньку. Забігає в хату хлоп і кричить, майже як той Ніцше: «Чули, що Бог помер?» «Правда?» «Правда!» «Ну так давайте оберем іншого!» Починається «висунення кандидатур»...

Леонід УШКАЛОВ
доктор філологічних наук, професор кафедри української та світової літератури Харківського національного педагогічного університету ім. Сковороди