«В цьому місті треба буть гранітом...»

Метафора місця є для поета однією з найважливіших. Очевидно, так само важливою, як і метафора часу — разом вони утворюють своєрідну «систему координат», у якій позначаються речі засадничі як у сенсі світоглядному, так і в царині поетики. Ба більше: якщо зважитися на химерну й з мистецького огляду нібито ж ризиковану спробу окреслити таку систему координат «математично», ми у висліді отримаємо якесь «сузір’я крапок», десь «рідше», десь «густіше», але навзагал вони окреслять собою певний культурний простір — тим ширший, чим у дальші овиди сягає творча уява. Втім, у тому просторі неодмінно буде місце максимальної концентрації таких «крапок», де вони фактично зливаються в одну «пляму» — густу, насичену, для осмислення якої в нашій системі координат потрібно вводити третій вимір — углиб. Це й буде Місце Сили.

Ясна річ, для поета Павла Щириці таким місцем є Холодний Яр — у всьому багатоголоссі його, так би мовити, «оптичних зрізів» — географічному, історичному, ментальному, психологічному, політичному et cetеra — та все ж передовсім культурному. Це закономірно, виходячи бодай із дискурсу родової пам’яті як одного із засадничих елементів у тому числі й культурного простору — адже діди поета, причому як по лінії батька, так і по лінії матері, Яків Щириця (Мамай) і Павло Солонько, були холодноярськими отаманами. Напрочуд важливий уже сам той факт, що їхній онук прийшов у літературу і має змогу проговорити художньою мовою цей родовий досвід і цю родову пам’ять:

лиш відгадай

що то за знаки:

сниться Мамай

і брати Чучупаки.

Утім у контексті цього «місця» в поетиці Павла Щириці хотілося б одразу застерегти від одновимірного відчитування дискурсу «сили» — лише як покликання на славетних дідів, силу збройну, національно–визвольну, Холодноярську республіку. Безперечно, цей мотив у книжці не просто вiдчувається, а дуже голосно відчутний і є одним із визначальних — та все ж не єдиним:

ця душа ожива характерником

інкарнується в справу Гонтину

проростає крізь пори в зернятку

і зникає за горизонтами.

Річ у тому, що Павло Щириця — поет не ретроспективний, а цілком сучасний; недарма бо він позиціонує себе «холодноярцем, народженим у Києві»; а відтак ключовим у його книжці постає мотив не просто сили, а сучасного її виміру — я б сказав, сили як виразника культурного простору. Оскільки ж «в цьому місті треба буть гранітом / бо інакше — стиснешся в гранату», — потрібна сила, яка здатна витворити цей «граніт».

Так, він черпає цю силу саме з Холодного Яру — там оте архетипне джерело, до якого він «підключений» за правом роду і народу, — але об’єктом його художньої обсервації є не сам архетип, а умовно кажучи, «витрачання» отої архетипної сили в сучасних поетові координатах. Адже

...міць не буває дарма,

Це не зникає! –

Щось же на світі нас білім трима,

Щось нас єднає

То на що ж поет Павло Щириця «витрачає» оту силу? — адже саме це є сюжетом його книжки (якщо тут вільно вести мову про сюжет).

Очевидно, що на творення... Місця Сили!

Нового?

Хтозна, чи в контексті Києва можна говорити про «нове місце» — але це безперечно Київ. Саме він «поглинає» ці архетипні місця сили, виступаючи їх спільним вираженням, концентрантом. І робота душі поета Щириці може бути визначена як «перенесення сили».

А «перенесення» — це ж і є метафора!

Іван АНДРУСЯК