ПЕН–клуб Верховної Ради

Характерники і шоу–мени

Такої, як нині, політизації творчо–інтелектуальної еліти Україна не знала останні два десятиліття, за винятком помаранчевого Майдану. «Мовний» закон, протистояння, ба навіть прірва між владою та суспільством обумовили не тільки «похід» у парламент Шкляра і Матіос, а загалом збурили творчих людей — згадайте книгу Ліни Костенко «Щоденник українського самашедшого», гострі виступи Андруховича, Куркова», — погоджується керівник Центру політичних досліджень «Пента» Володимир Фесенко.

Характерник Шкляр повторює, що хоче привнести моральність у Верховну Раду. Суворий, зібраний, очі — як у вовка–«залишенця», він іде в Раду боротися, це його барикада. Йому хочеться вірити.

Є й інший типаж політичних новобранців від «красного письменства». Молодий, активний Максим Кідрук, оспівувач вітру мандрів. Якщо кіровоградці підтримають цього «УДАРника» і йому поталанить стати кваліфікованим політиком, навряд чи українська література зазнає непоправних втрат.

На чарівному тюнингованому зеленому «запорожці» майстри літературного перформенсу брати Капранови агітують тепер не за своє видавництво «Зелений пес», а за маленьку партію «Собор», виборчий список якої очолюють. Моє запитання, чи ви з братом хочете все–таки пройти у парламент, Віталій Капранов оцінює як якесь таке... підступне абощо. «Задача не в тому, щоб отримати депутатський значок, — відповідає, — а в тому, щоб змінити правила поведінки на виборах». Мовляв, якби ми хотіли потрапити «під купол», то пішли б по «мажоритарці». «Головний наш месидж українцям — обов’язково іти голосувати за демократичні сили, або, якщо не бачите свого кандидата, — зіпсувати бюлетень, але не віддати голос Партії регіонів, щоб ми знов не отримали парламент «бєспрєдєльщиків». Думка правильна, кажу я, тільки можна її доносити до читача і не балотуючись до Ради... Залишається сподіватися, що партійці дотримають слова і зійдуть iз перегонів, побачивши, що соцзаміри не обіцяють їм шансів подолати 5–відсотковий бар’єр.

У бюлетені потрапили прізвища ще кількох письменників, які, втім, ідуть у народні депутати радше за звичкою і потребою, аніж на поклик часу «боронити неньку». «БЮТівці» Володимир Яворівський і Віктор Терен давно стали професійними політиками, письменниками ми їх називаємо «за старою пам’яттю». Певною мірою так можна означити і Дмитра Павличка, котрого у цьому парламентському забігу поставили на непрохідне 150–те місце у списку Об’єднаної опозиції.

Мораль — це «не з тієї опери»?

В медiйних оглядах та в соціальних мережах щодо депутатства Василя Шкляра і Марії Матіос переважають дві тези: вони не зможуть бути ефективними законотворцями і на певний час втратять себе як літератори. Найпалкіше обстоює цю думку, напевно, Оксана Забужко. Мовляв, кесарю — кесареве, а письменнику треба «глаголом жечь сєрдца людєй», а не згорати самому в тому політичному пеклі. Втім так вважають не всі. «Моральні авторитети потрібні в політиці, і зокрема сьогодні», — певен політолог Володимир Фесенко.

«Коли починалася українська політика, набув сили Рух, до Верховної Ради (на той час iще ВР УРСР. — Ред.) прийшло багато моральних авторитетів, яких знала вся країна, і вони мали дуже позитивне значення у боротьбі за незалежність, розбудові країни», — нагадує Фесенко. Справді, у 1990–ті поет був більше, ніж поет. До ВР пройшли шановані літератори — Борис Олійник, Дмитро Павличко, Володимир Яворівський, Роман Іваничук, публіцист Павло Мовчан, дисиденти В’ячеслав Чорновіл, Левко Лук’яненко, брати Горині, Ірина Калинець, науковці Микола Жулинський, Володимир Панченко, Ігор Юхновський, Степан Пушик, редактор гострої газети з великими тиражами «Вечірній Київ» Віталій Карпенко та багато інших; трохи згодом Іван Дзюба став на чолі Мінстерства культури України, а письменник Юрій Щербак — послом України у США. У політику тоді прийшли патріоти, і газетні шпальти заполонило словосполучення, що з роками, на жаль, знецінилося, — «щирі патріоти». Цiкавий збiг обставин: у ВР першого скликання було аж чотири депутати на прiзвище Шевченко...

Більшість літераторів–депутатів «першого призову» повернулися за письмові столи. За кілька каденцій усе стало на свої місця; політика, з’ясували вони, — це не так і просто і не так чисто, як хотілося б...

«Мораль у політиці, задля якої йде до парламенту Шкляр, — вона можлива?» — ставлю Володимиру Фесенку таке старомодне запитання і шкодую, що в моїй країні, де мандат нардепа давно перетворився на бізнес–ресурс, таке питання видається ледь не ідіотським. «Я би не хотів кидатися в крайнощі. Чи можлива моральність — це питання особистісного вибору: якщо людина є за суттю своєю моральною, вона зуміє зберегти обличчя навіть у політиці, — розмірковує пан Володимир. — Я не поділяю думку, що у Верховній Раді суціль крадії та корупціонери, є порядні люди, і я їх знаю. Звісно, їх меншість. Річ у тім, що в політиці зберегти моральну цілісність набагато складніше, ніж у інших видах діяльності, адже політика повсякчас вимагає компромісів, а жорсткі моральні імперативи можуть завадити прийняттю вдалих політичних рішень, відтак украй непоступливі емоційні особистості можуть стати маргіналами в політиці. Так у всьому світі ведеться, і давно».

А направо підеш — коня втратиш. Пегаса

Дражливе питання для шанувальників ­Шкляра — чи скоро вiн допише роман «Маруся», якщо засідатиме у Раді? Відомо, що, ставши депутатами, письменники втрачають як творчі особистості: писати–бо ніколи, та й нова професія тисне на мізки, переключає в русло інших викликів і завдань. «Політика — дуже специфічний вид діяльності, вона дуже впливає на спосіб мислення, на рецептори чуттєвості, тому письменники невдовзі мусять постати перед вибором: або ефективно працювати у ВР, або повноцінно творити», — переконаний Фесенко. Найяскравіший і рідкісний виняток з цього правила, на його думку, — Вацлав Гавел: у президентові Чехії напрочуд гармонійно співіснували політик і драматург.

Недарма ще стародавні греки розділили «обов’язки» муз: Полігімнія опікувалася священними гімнами, а Евтерпа — лірикою. Та не треба ходити стежками античної давнини (тим більше, що останнім часом по них крокує цитувальник Гомера Віктор Янукович), варто проаналізувати творчий доробок українських літераторів у ВР, щоб наочно пересвідчитися: письменники, які засиділися в депутатах, фактично загубили свою музу. За терміном давності перебування у Раді Володимира Яворівського, Павла Мовчана, Дмитра Павличка, Віктора Терена можна давно зарахувати у політики і, відповідно, в колишні письменники.

Ті, хто відпрацював у парламенті дві й більше каденції, дуже втратили як літератори, найменше — Борис Олійник, який писав у час депутатства і видавався. Це думка літературного критика Костянтина Родика. «Найбільше втратив Яворівський, — вважає пан Кость. — У нього була дуже цікава рання проза, зокрема збірка «Оглянься з осені», роман про Катерину Білокур. Але це було давно... (Відповідно, у 1979 та 1982 рр. —Ред). Пару книжок Володимира Яворівського, видані за останнє десятиліття, не можна назвати провальними, але вони й не стали кроком уперед та вгору».