Тридцять років тральфреалізму

Те, як мистецтво перетворюється на саме життя, я збагнув, роками спостерігаючи за творчістю Валерія Голейка, типового представника мистецького андеграунду столиці. 30 років тому Валерію випало стати основоположником цілого мистецького напряму — тральфреалізму, який нині має численних послідовників. У Києві головним центром тральфреалізму є галерея «Енігма» — поки що єдина на Троєщині мистецька галерея. Разом зі своїми друзями Тетяною Чебровою і Олексієм Бреусом Валерій створив десятки живописних полотен, інсталяцій, об’єктів, які доводять не лише сам факт дивовижної стійкості і витривалості його художніх ідей, а й дозволяють простежити еволюцію альтернативного мислення. Творча формула тральфреалістів — яскрава магія Всесвіту і позбавлений будь–яких обмежень політ фантазії.

— На початку 1980–х усі мої друзі і я сам були художниками, поетами й музикантами, це пізніше кожний обрав собі власну стежку. Я був запеклим меломаном, багато подорожував і почав малювати під впливом... творів Курта Воннегута, — роозповідає Валерій Голейко. — Особливо припав до душі Воннегутовий образ планети Тральфамадор та її мешканців. Якими вони були — мені підказувала моя уява. Оскільки мої малярські «досліди» не підпадали під жодне визначення, я вирішив, що найкраще скористатися «підказкою» самого Воннегута і назвав усе це тральфреалізмом. На той момент ані я, ані колеги зовсім не думали про комерційний ефект, що свої роботи можна продавати і мати зиск — ми просто малювали і дарували картини.

— Знаю, що певним Рубіконом для тебе став 1986 рік, Чорнобильська трагедія. Трохи пізніше ти навіть повністю відмовився від електричного освітлення у власному помешканні на Троєщині...

— Чорнобиль у свідомості мільйонів перевернув світ, змінила та подія і мене. На відому всесвітню ініціативу прожити один день без світла і зекономити електроенергію я вирішив прожити рік без світла. Потім був ще один рік, і так поспіль уже десять років. Але той–таки Чорнобиль покликав до життя художню групу «Стронцій–90». Найяскравішим серед нас був Вудон Баклицький — справжній класик андеграунду 60–х років. У 1991–му ми провели кілька виставок. На превеликий жаль, через два роки Баклицького не стало...

— Яким чином сформувалося ядро групи тральфреалістів?

— У другій половині 1990–х мені зателефонувала одна жіночка, яка хотіла зробити зі мною інтерв’ю про тральфреалізм. Це була Тетяна Чеброва, вона одразу пройнялася ідеями нашого мистецького бачення. Відтоді ми часто малювали у дуеті. Третім учасником нашої групи став Олексій Бреус, який свого часу працював старшим техніком на четвертому блоці Чорнобильської АЕС, і 26 квітня 1986–го якраз була його зміна. Він був серед ліквідаторів аварії, рано вийшов на пенсію, отож мав багато часу для занять живописом.

— Розкажи про дивний і дещо містичний зв’язок із творчістю видатного американського абстракціоніста Джеймса Поллока...

— Так сталося, що 11 серпня 1956 року, коли у випадковій автокатастрофі трагічно загинув видатний американський художник Джеймс Поллок, на світ Божий з’явився ваш покірний слуга. Як це не дивно, я завжди відчував якусь ментальну близькість із творчістю метра. Певно тому ми вже тривалий час по своєму вшановуємо Поллока — до визначних дат готуємо масштабні полотна–присвяти.