За давньою традицією, свати спочатку мали викупити молоду в її брата, а потім поторгуватися іще й з її подругами. (Юрія САПОЖНІКОВА.)
Весілля — найбільш відповідальний момент у житті людини, тому обрядовість автентичного українського весілля надзвичайно різноманітна, за пишністю і складністю структури скидається на цілу оперу. Родина намагається зробити в цей день все, щоб нова молода сім’я була щаслива в житті. «Весільний обряд включає у себе дуже багато підрядних обрядів і має такі основні етапи як сватання, заручини, безпосередньо весілля і митвин — долучення молодої до роду молодого, — розповідає «УМ» пані Оксана Галько, керівник відділу «Українське село 60—70–х років» Музею народної архітектури та побуту. — Наприклад, на Бойківщині основною ланкою весілля був період обзірок або розгляду роду молодої і її віна. Західний регіон в плані укладання весілля дещо відрізняється від Великої України, де традиційне весілля було більш демократичним, — пари обиралися по коханню. На Бойківщині весільна романтика впиралася в матеріальне становище. В розумінні сім’ї, яка хотіла одружити сина, гарна молода повинна бути в першу чергу здорова, роботяща і багата. Обставини були такі, що землі було мало, жили з праці своїх рук. Тому «перше треба, щоб земля парувала», — приказували бойки, а потім уже дивилися — гарна чи не дуже наречена».
Перший етап заручин — огляд дівчини. Основним дійством заручин було, коли батьки домовлялися про віно — вирішували матеріальне підґрунтя молодої родини. На Бойківщині окремо маркується віно й окремо посаг. До віна належали гроші, земля, іноді худоба. А до посагу — так звана особиста виправа молодої. Це одяг, хатнє начиння і посуд. «В кожному селі на Бойківщині є свої, локальні, особливості, — продовжує пані Оксана, — десь ходили на обзірки ввечері, десь — до схід сонця. Головне, щоб не наврочити». Приходили і одразу говорили: «Свату, що ви будете давати за своєю донькою?» — конкретно, без пієтету. Особисті риси, звісно, цінувалися, але в сенсі — гарна ткаля, гарна вишивальниця тощо. А якщо ще й красуня — то з нареченою неймовірно пощастило. Землю у деяких регіонах Бойківщини давали у спадок лише синам, тому за доньку батько мав дати еквівалент або грошима, або худобою. «Даю чотири морги поля, — казав батько молодої, — даю корову–телицю або стільки–то грошей. А свати починали: могли би трошечки ще додати... Батько відповідав: вибачте, в мене є ще діти, я не можу все одній доньці віддати. В такому ігровому полі відбувався «торг». Молода в цьому участі не брала. Оця токма, або обговорення віна, завершувалася перебиттям рук і розпиванням могорича.
Коли почалися «розвинуті» процеси входження юриспруденції в село, замість народного, звичаєвого, укладання шлюбної угоди почали закладати прописаний і засвідчений нотаріусом документ — інтерцизу. «Це було не меркантильне, а дуже правильне рішення, — наголошує пані Оксана. — Бо не мали би молоді поля, худоби, все — йшли б у найми, жебрачити до панів або до євреїв. Або ти сам ґазда, маєш своє обійстя, або ти наймит. І потім твої діти будуть гнути спину на пана». Те, що наречений міг виявитися сліпим, лисим, горбатим — це не бралося до уваги. Основне, щоб була пристроєна в добрі руки, не голодувала, не ходила обідрана. Щоб була пані, ґаздиня. І дівчина, і хлопець до одруження вважалися трохи неповноцінними: з ними ніхто не ставав до розмови. «Одружені ґазди сиділи собі, розмовляли поважно про те, про се. Коли підходив неодружений парубок — то була зовсім інша соціальна категорія, з ним не говорили на рівних. І лише весілля з повноцінним віном, з багатою дружиною могло перевести хлопця у стан ґазди, у відповідний статус, коли з тобою рахується суспільство, — пояснює науковець. — Після заручин бойки відбували обряд прощі — прошення благословення в роду».
А мешканці села Дубова Уманського району розіграли цікавий обрядовий момент, який і досі поширений на Наддніпрянщині. Зять миє ноги тещі й приказує: «Буду вам мити, а тоді ще й голити», — бере серпа і починає робити жінці «депіляцію». Тоді показує їй галоші — ні, каже теща, не до вподоби. Друга спроба «взути» матір нареченої — протягує чоботи з ялової корови. Теща знову крутить носом, каже, що не зручні, не підходять. Аж утретє зять дістає панські черевики на підборах з червоною стрічкою, сам натягає їх на тещині ноги, зав’язує на бантик, бере під руку і танцює з нею під пісню «Чоботи, чоботи, ви мої, наробили клопоту ви мені».
На Середній Наддніпрянщині поширений також коровайний обряд. Завдяки гарним хлібним врожаям тут разом із основним здобним красенем випікали: дивень, лежень, калач, пташок, праник, кужіль. Уся ця дивовижна хлібна здоба була представлена на музейному святі. На жаль, багато весільних хлібних атрибутів на сьогодні забуті. Хоча раніше жоден крок на весіллі, сватанні, заручинах чи запрошуванні гостей не обходився без випічки — хліб в українців був усьому голова.
Засилля реклами «русской маслєніци» в інфопросторі України вже не вражає і не печалить, а закликає до дії: пізнати власні традиції і докласти зусиль, аби їх дотримуватися. Хоча б задля власної безпеки. Та спершу розберімося з традиціями російськими. Основні атрибути тамтешньої «Маслєніци» — це «бліни» з ікрою, грибами, медом чи іншими начинками, виготовлення і спалення солом’яного опудала, гучні розваги й чаювання з самоварами просто неба, змагання… >>
Ще півтора десятка років тому візиткою талановитого подружжя з Коломиї були гобелени. У цьому виді ткацького мистецтва Ярослав Сахро з Оксаною Литвин сягнули такого рівня, що їхні твори почали залюбки купувати для приватних колекцій цінителі гобеленів з України, Великої Британії, Данії, Ізраїлю, Італії, Канади, Німеччини, Польщі, Росії, США, Франції та Японії. >>
Наше знайомство з Русланом Козленком, або ж Русалімом (це його кобзарський псевдонім), відбулося під час фестивалю епічної традиції «Кобзарська Трійця-2014». Освячення музичних інструментів на подвір’ї Михайлівського Золотоверхого собору, виступи майстрів із різних куточків України, традиційний «кобзарський чайок». >>
Усього два кольори — білий і червоний. А ними створено цілий світ. Пряма горизонталь — земля, хвиляста лінія — вода, хрест — вогонь. Квітка, яка означала початок життя. І — жінка з піднятими руками. Берегиня, мати–прародителька, символ життя і родючості, захисниця людей від усілякого зла, добра «хатня» богиня, що оберігає родину… >>
Симпатики древньогрецького філософа Сократа навряд чи аж так піднесено, услід за вчителем, можуть нині повторити його знамениту фразу «Ми живемо не для того, щоб їсти, а їмо для того, щоб жити». У сучасному світі не все так просто, стабільно високі прибутки рестораторів — тому підтвердження. >>
У столиці українського гончарства — селищі Опішня — завершився п’ятий щорічний Тиждень національного гончарного здвиження «Здвиг–2013». Хоча насправді ця щедра на глину й таланти земля «двиготіла» під натиском грандіозного мистецького дійства майже весь місяць. Адже учасники третьої Е–літньої академії гончарства, міжнародного молодіжного гончарського фестивалю та четвертого ІНТЕРСимпозіуму кераміки приїхали сюди раніше. Зрештою, у рамках згаданого Тижня відбувалося десять повноцінних мистецьких конкурсів і презентаційно–виставкових заходів, у яких, крім гончарів і керамістів, демонстрували свою майстерність ковалі, фотохудожники, майстри графіті та бодіпейнтінгу, тобто художнього розпису на тілі. Найгучнішим же і водночас заключним акордом «Здвигу», власне, його апогеєм, став Національний фестиваль гончарства. >>
